Донецький національний технічний університет, абревіатура ДонНТУ — один із найстаріших і найбільших вищих навчальних закладів Донбасу. Також відомий як ДПІ або Донецький політехнічний інститут. У 2014 році, внаслідок російської окупації м. Донецьк під час російсько-української війни, університет евакуйовано до м. Покровськ, у 2022 році — до м. Луцьк, у 2024 році — до м. Дрогобич.
ДонНТУ здійснює підготовку фахівців за усіма рівнями вищої освіти (бакалаврський, магістерський, освітньо-науковий) з 24 спеціальностей та в докторантурі. 75 % здобувачів навчаються за освітніми програмами інженерного, природничо-наукового та інформаційно-технологічного спрямування.
Університет включений до Переліку закладів вищої освіти, які будуть здійснювати підготовку резерву освітян для роботи на деокупованих територіях.
Історія Історію Донецького національного технічного університету можна розділити на кілька етапів:
1921–1926 — Донецький гірничий технікум 1926–1935 — Донецький гірничий інститут 1935–1960 — Донецький індустріальний інститут (з 31 січня 1941 до середини 1950-х років носив ім'я М. С. Хрущова)Указ Президії Верховної Ради СРСР від 31.01.1941 «Про присвоєння Донецькому індустріальному інституту імені М. С. Хрущова» 1960–1993 — Донецький політехнічний інститут 1993–2001 — Донецький державний технічний університет з 2001 — Донецький національний технічний університет з 2014 — тимчасове переміщення до м. Покровськ з 2022 — тимчасове переміщення до м. Луцьк з 2024 — тимчасове переміщення до м. Дрогобич
Гірничий технікум Становлення першого в Донбасі інституту проходило у вкрай несприятливих умовах. Після радянсько-української війни не діяли шахти, металургійні, коксові, машинобудівні заводи, були зруйновані залізниці. Більшовицький режим надавав великого значення відновленню Донбасу. Для цього необхідні були інженерні кадри. На той час у Донбасі працювало всього 189 гірничих інженерів, тому гірнича промисловість гостро відчувала потребу у фахівцях високої кваліфікації.
З огляду на це в Юзівці (тепер — Донецьку) було вирішено відкрити технікум. У 1920-ті роки в Україні технікуми були вищими навчальними закладами і готували фахівців вузької спеціалізації, у той час, як інститути готували керівників виробництва, адміністраторів. За рішенням міської влади для новостворюваного навчальному закладу виділили будинок колишнього Комерційного училища (нині 2-й навчальний корпус) і напівзруйновані козацькі казарми, що примикали до нього. За короткий термін було здійснено їхній ремонт, і 30 травня 1921 року відбулося офіційне відкриття ДонТехнікуму. Перший набір студентів склав 208 осіб.
Оскільки студенти мали дуже слабку загальноосвітню підготовку, адміністрація технікуму організувала робітничий факультет. Це був один з перших в Україні робітфаків, де студенти впродовж трьох років вивчали загальноосвітні дисципліни. На робітфаку вчився і майбутній перший секретар ЦК КПРС і голова Ради Міністрів СРСР Микита Хрущов. Подаючи заяву на робітфак, він вказав таку мету свого навчання: «одержати технічні знання, необхідні для продуктивнішої роботи на виробництві». Незабаром Хрущов був обраний партсекретарем не тільки робітфаку, але і всього технікуму. Саме ДонТехнікум дав старт його політичній кар'єрі.
Великою проблемою для ДонТехнікуму був підбір викладацьких кадрів. Для ведення спеціальних предметів запрошувалися інженери з промислових підприємств. З 1923 року в технікумі почали працювати професори з Харкова, Катеринослава, Новочеркаська й інших міст.
Донецький гірничий інститут До 1926 року технікум досяг значних успіхів у підготовці кваліфікованих фахівців, ставши фактично центром науково-технічної думки Донбасу. Однак високі темпи індустріалізації Донбасу вимагали значно більшої кількості кваліфікованих фахівців. У зв'язку з цим у квітні 1926 року Донецький гірничий технікум реорганізований у Донецький гірничий інститут.
Наприкінці 1929 року вечірній металургійний технікум, що відкрився в місті, був перетворений на Донецький металургійний інститут, або ДМІ, що готував фахівців в доменному, мартенівському і прокатному виробництві. Влітку 1930 року на базі вуглехімічного факультету виник другий галузевий інститут — Донецький вуглехімічний (ДВуХІ). Він швидко розвивався: з'явилися лабораторії хімії вугілля, фізики, коксування й інші. У ДВуХІ працювали відомі вчені: професор В. С. Крим, що займався вивченням хімії вугілля; професор І. Є. Коробчанський, що розробив проєкт газифікації міста Сталіно й інших.
До 1935 року гірничий, металургійний і вуглехімічний інститути випустили більш як 1,5 тисяч фахівців, що поповнили ряди інженерних кадрів на вугільних, металургійних, хімічних підприємствах країни. Однак умови вимагали створення в Донбасі єдиного великого вищого технічного навчального закладу, у якому можна було б з максимальною користю для підготовки фахівців створити сильні загальнотеоретичні і загальноінженерні кафедри.
Донецький індустріальний інститут У квітні 1935 року прийняте рішення створити на базі Донецького гірничого, металургійного й вуглехімічного інститутів єдиний — Донецький індустріальний інститут (або ДІІ).
До 1941 року інститут перетворився в найбільший навчальний і науковий центр регіону. За 20 років свого існування ДІІ підготував близько 4 300 інженерів, була створена гарна матеріально-технічна база, підготовлені висококваліфіковані кадри викладачів. З огляду на заслуги в підготовці висококваліфікованих інженерно-технічних кадрів для вугільної й іншої галузей промисловості, Донецький індустріальний інститут нагороджений у травні 1941 року орденом Трудового Червоного Прапора. Орденами і медалями нагороджена і велика група викладачів.
Подальші плани з розвитку інституту порушила Друга світова війна. Вона ввірвалася в самий розпал екзаменаційної сесії й захисту дипломних проєктів. Вже в перші дні війни багато студентів-старшокурсників, випускники, викладачі і співробітники добровольцями пішли на фронт. У серпні 1941 року на фронт мобілізовані майже всі студенти молодших курсів. Напередодні окупації міста фашистами в жовтні 1941 року вдалося евакуювати частину устаткування інституту, частину викладачів і студентів — у місто Прокоп'євськ на Кузбасі. Там їм надане приміщення і виділене навчальне устаткування. У лютому 1942 року почалися навчальні заняття. Вони мало чим нагадували минулі: проводилися в малопристосованих аудиторіях, в яких часто відмикалася електрика. У настільки складних умовах у березні 1942 року відбувся перший випуск студентів воєнного часу. Дипломи інженерів одержали тільки 6 осіб. У новому 1942/43 навчальному році в ДІІ у Прокоп'євську навчалося вже понад 400 студентів. Науковці інституту займалися дослідженнями, тематика яких була зв'язана з потребами фронту.
Після визволення Донбасу восени 1943 року з Прокоп'євська в Сталіно спрямована група викладачів для обстеження стану інституту. Збиток, завданий йому, становив понад 66 млн карбованців. Були спалені й зруйновані 13 навчальних і житлових будинків, розграбовані лабораторії, кабінети, бібліотека. Не менш значними були і людські втрати; розстріляні нацистами професор Н. А. Нікольський, завідувач кафедри математики С. Ф. Лебедєв, живцем спалені понад сто викладачів і співробітників інституту. Багато викладачів, співробітники, студенти віддали свої життя на фронті. У пам'ять про них у 1970 спорудили Пам'ятник медичним працівникам, що загинули в роки німецько-радянської війни (Донецьк) на території Донецького національного медичного університету.
Паралельно зі звільненням території Донбасу почалися роботи з відбудови його господарства. Разом із відновленням промислових підприємств відновлювався інститут. Викладачі й студенти працювали на відновленні навчальних корпусів, гуртожитку практично цілодобово. Завдяки їхній самовідданій праці 5 грудня 1943 року 678 студентів 1-2 курсів приступили до занять. Однак студенти не тільки навчалися, після занять вони продовжували ремонтувати аудиторії, бібліотеку, їдальню. У жовтні 1944 року основний склад інституту, що перебував у Прокоп'євську, прибув до Сталіно. У ДІІ знову почали діяти 4 факультети: гірничий, гірничо-механічний, металургійний і вуглехімічний.
Попри всі складності періоду відбудови, в інституті активно продовжувалися наукові дослідження. Професорсько-викладацький склад працював над найважливішими темами, пов'язаними з відновленням зруйнованого промислового потенціалу краю. У ДІІ організована центральна лабораторія з відкачування ґрунтових вод із шахт Донбасу на чолі з завідувачем кафедри гірничої механіки професором В. С. Паком.
Проте основна задача ДІІ з відновлення зруйнованої війною економіки полягала в підготовці великої кількості інженерно-технічних працівників. Стан самого інституту був досить складним: з 5 довоєнних навчальних корпусів до початку 1946 року в експлуатації перебувало лише три: другий навчальний корпус, 70 % корисної площі першого і 40 % третього. Через відсутність навчальної площі багато спеціальностей не мали лабораторій і кабінетів. Однак, попри це, уже до початку 1947–1948 навчального року число студентів досягло довоєнного рівня. Їхня підготовка проводилася за 14 спеціальностям на п'ятьох факультетах: гірничому, гірничо-механічному, геологорозвідувальному, металургійному, хіміко-технологічному. Для прискореної підготовки на базі ДІІ організовані трирічні вищі інженерні курси. До 1951 року ДІІ було практично цілком відновлено.
Поступово інститут розширювався: відновлене вечірнє відділення, відкрився факультет з підготовки фахівців промислового і цивільного будівництва, з 1953 року почав функціонувати заочний факультет. У цьому самому році відкрилася філія ДІІ в Краматорську. 1955 року відкрили вечірнє відділення в Макіївці.
Донецький політехнічний інститут На початку 1960 року філії ДІІ з'явилися в Горлівці й Торезі (тепер — Чистякове). За своїм характером інститут ставав політехнічним, і 19 березня 1960 року його реорганізували у політехнічний. Тоді в інституті навчалися 8 355 студентів на 18 спеціальностях. Донецький політехнічний інститут мав у використанні 4 навчальні корпуси, 2 бібліотеки з книжковим фондом у 600 тисяч томів. Ректор ДПІ професор Прочан М. А. (він був ректором з 1952 до 1968 рік) велику увагу приділяв питанням зміцнення і розширення матеріальної та навчальної бази інституту, що дозволяло систематично збільшувати набори студентів.
З 1952 року розпочалася підготовка студентів для іноземних країн, і вже до 1960 року інститут закінчили понад 100 іноземних громадян з Китаю, Польщі, Угорщини й Болгарії, зокрема тут у 1967 році закінчив електротехнічний факультет Нгуєн Ван Ан, який згодом став Головою Національних зборів В'єтнаму.
У 1960-ті роки відкриті й нові факультети: у 1960 році — електротехнічний, 1966 року — механічний, у 1967 році — геолого-маркшейдерський, 1969 року — інженерно-економічний. Утворення нових факультетів продовжувалося й у 1970-ті роки: 1972 рік — енергетичний, 1974 рік — факультет обчислювальних технологій та автоматичних систем управління, що у 1977 році розділився на два самостійних факультети: ОТ (обчислювальної техніки, ) і факультет АСУ (автоматизованих систем управління, нині КІТА — комп'ютерно-інформаційних технологій і управління). Таким чином, до початку 1980-х років у базовому інституті працювали денні факультети: гірничий; гірничо-геологічний; гірничо-електромеханічний; металургійний; механічний; хімічної технології; інженерно-економічний; факультет обчислювальної техніки; факультет автоматичнихсистем управління.
Також діяли два вечірніх факультети: гірничо-механічний і електромеханічний, а також заочний факультет. Крім того, створені факультети з навчання іноземних студентів, організаторів промислового виробництва і будівництва, підвищення кваліфікації викладачів середніх спеціальних навчальних закладів і підготовче відділення з денною і вечірньою формами навчання.