Виробництво (, , ; в економіці) — це сукупна, цілеспрямована та організована діяльність людей із перетворення чинників виробництва (ресурсів) на матеріальні та нематеріальні блага, товари або послуги, які здатні задовольняти різноманітні людські потреби. У широкому соціоекономічному контексті виробництво є вихідною та вирішальною сферою життєдіяльності людини, основою суспільного життя та головним джерелом прогресу цивілізації.
Будь-якому процесу виробництва притаманні такі загальні ознаки, як суспільний характер, безперервність (циклічність відтворення) та виникнення в його процесі сталих економічних відносин, що формують структуру певної соціально-економічної системи. Кінцевою метою виробництва завжди є споживання, тому структура та обсяги створення благ безпосередньо залежать від шкали людських потреб та оцінки корисності цих благ споживачами.
У структурі суспільного виробництва традиційно виділяють дві великі сфери: Матеріальне виробництво — охоплює галузі, які безпосередньо створюють матеріально-речові блага або надають послуги матеріального характеру (Промисловість, Сільське господарство, Будівництво, Транспорт тощо). Нематеріальне виробництво — спрямоване на задоволення духовних, інтелектуальних та соціальних потреб (Охорона здоров'я, Освіта, Наука, Культура, а також сфера духовного виробництва).
Сучасний розвиток економічних систем характеризується дематеріалізацією виробництва. Це довгострокова тенденція, за якої роль визначального чинника розвитку та економічного зростання переходить від традиційних матеріальних ресурсів і фізичного капіталу до знань, інформаційних технологій та людського капіталу.
Історія та еволюція виробництва Еволюція виробництва є процесом послідовного подовження виробничих ланцюгів, поглиблення суспільного поділу праці, розширення часових горизонтів планування та нагромадження капітальних благ, що дозволило людству перейти від безпосереднього задоволення первинних потреб до створення надскладних технологічних систем. Великий шлях розвитку виробництва — це рух від пасивного очікування дарів природи до активного опанування дедалі складніших причинових ланцюгів, де добробут кожного безпосередньо залежить від добровільного обміну, спеціалізації, передбачливості, інтелектуального задуму та захисту прав власності.
Доіндустріальна епоха: ремесло та натуральне господарство У доіндустріальний період (аграрна епоха) домінувало натуральне господарство, за якого продукти вироблялися для власного споживання всередині замкненої господарської одиниці (сім'ї, общини, феодального маєтку). З праксеологічного погляду, еволюція виробництва є насамперед духовним та інтелектуальним явищем. Як наголошував Людвіг фон Мізес у своєму фундаментальному трактаті «Людська діяльність», виробництво не є актом фізичного творіння, оскільки людина біологічно неспроможна створити нову матерію. Виробництво за своєю суттю є процесом трансформації елементів природи за допомогою людського розуму: зміною наявного природного середовища відповідно до суб'єктивних задумів і планів. Людина виступає творцем лише в думках, тоді як у зовнішньому світі вона лише поєднує наявні ресурси так, щоб отримати бажаний результат згідно з відомими їй законами природи. Тому головним чинником у розвитку виробництва є не стільки сукупність фізичних зусиль, скільки інтелектуальні ідеї та технологічні «рецепти», які спрямовують цю працю, а будь-які матеріальні зміни у процесах є прямим наслідком духовних зрушень суспільства. Оскільки будь-яке виробництво спрямоване на задоволення майбутніх потреб, воно історично завжди мало спекулятивний характер, вимагаючи від суб'єкті господарювання прогнозування та передбачення майбутніх умов ринку.
Один з засновників сучасної неокласичної економічної теорії Карл Менгер у праці «Принципи економічної науки» конкретизував цей процес через причиновий зв'язок блага вищого порядку (сировини, праці, інструментів) з благами нижчих порядків, і зрештою — з благами першого порядку, які безпосередньо здатні задовольнити людські потреби. Будь-кому виробничому процесу нерозривно притаманний елемент часу, оскільки трансформація завжди триває певний період, який неможливо усунути повністю. Доіндустріальна доба найгостріше відчувала чинник невизначеності (помилки): володіння факторами вищого порядку не гарантувало точної кількості чи якості майбутнього продукту, оскільки на кінцевий результат суттєво впливали зовнішні чинники (наприклад, кліматичні чи погодні умови), які людина ще не навчилася контролювати. Крім того, первинне виробництво суворо підпорядковувалося закону комплементарності: воно було можливим лише за наявності повної сукупності (комплементарності) благ, адже окреме благо вищого порядку повністю втрачало свій економічний характер, якщо у виробника не було інших необхідних для завершення процесу компонентів.
Найпростішою формою діяльності на світанку історії, за Менгером, було пасивне збиральництво — збирання готових благ першого порядку, які пропонувала природа. Справжній прогрес виробництва почався тоді, коли люди почали досліджувати причинові зв'язки у навколишньому середовищі та використовувати блага дедалі вищих порядків (3-го, 4-го і вище). Це дозволило здійснити підпорядкування природи: перетворити появу споживчих благ із випадкового природного збігу на керований процес, що перебуває під контролем людської волі, та подовжити період передбачливості — планувати задоволення потреб на дедалі віддаленіші періоди майбутнього. Для реалізації цих тривалих процесів знадобилося накопичення капіталу, під яким Мізес розумів працю, природу та час, що збережені й накопичені у минулому. Людвіг фон Мізес виділяв три основні категорії факторів, що історично використовуються в процесі виробничої трансформації ресурсів: Праця — свідома людська діяльність, що виступає як засіб. Праця є найбільш дефіцитним ресурсом, оскільки вона є обов'язковою передумовою для будь-кого виду виробництва. Природні чинники — первинні матеріальні ресурси та копалини, надані в розпорядження людини безпосередньо землею. Капітальні блага — проміжні продукти виробництва, створені в минулому шляхом комбінації праці та природних чинників; вони є «працею, природою та часом, що збережені (stored up)» для майбутніх процесів.
Як зазначав французький економіст Фредерік Бастіа, виробництво є основою людського життя і власності. Воно виникає з природної необхідності перетворювати ресурси на корисні продукти за допомогою інтелекту та зусиль:
За Бастіа, багатство суспільства складається з «реальних послуг, ефективних задоволень, корисних речей», які люди створюють взаємними зусиллями своєї праці.
У ході історичної еволюції форми організації виробництва пройшли кілька послідовних стадій забезпечення потреб суспільства, які детально описали Карл Менгер та Людвіг фон Мізес: Ізольоване господарство: самозабезпечення, за якого виробництво здійснюється виключно для власних потреб всередині окремої сім'ї чи роду. Робота на сировині замовника: первинна стадія ремесла, на якій майстер пропонує свої виробничі послуги, але всі матеріали для трансформації надає безпосередньо споживач. Ремісники з власною сировиною: майстри самостійно закуповують матеріали, але працюють переважно на задоволення потреб конкретного, заздалегідь відомого замовника.
До появи промислового капіталізму виробнича діяльність (ремесла) у містах була орієнтована майже виключно на потреби заможних верств населення, тоді як широкі маси задовольнялися примітивним сільським господарством або вживаними речами. Еволюційний погляд на цей процес розвивав шотландський економіст Адам Сміт у праці «Дослідження про природу і причини багатства народів», виділивши чотири фундаментальні етапи розвитку суспільства та виробничих відносин: мисливські народи (найнижчий ступінь панування загальної бідності, де приватна власність майже відсутня); скотарські народи (з'являється нерівність статків у вигляді володіння худобою, що вимагає цивільного врядування для захисту власності); хліборобські народи (передбачають осіле життя та постійне вкладення праці в землю); комерційне суспільство (найвища стадія повсюдного впровадження поділу праці, коли кожна людина певною мірою стає торгівцем).
Люди поступово усвідомили, що праця в умовах її поділу є значно продуктивнішою за ізольовану працю, і це усвідомлення, за Мізесом, перетворило людину з тварини на суспільну істоту. Сміт залишив класичний опис суспільної кооперації, показавши, що навіть для створення найпростіших речей потрібне поєднання зусиль багатьох тисяч робітників:
За «природного перебігу речей» більшість капіталу суспільства, на думку Сміта, має спрямовуватися спочатку в сільське господарство (воно є найвигіднішим, оскільки тут «природа працює разом із людиною», створюючи не лише прибуток, а й ренту), потім у мануфактури (промисловість) для переробки сировини та задоволення потреб у предметах зручності, і лише наприкінці — у зовнішню торгівлю для обміну надлишків власного продукту на іноземні товари. Проте в Європі через феодальні звичаї цей порядок виявився «перевернутим на голову»: зовнішня торгівля міст стимулювала розвиток мануфактур, а вони, своєю чергою — поліпшення сільського господарства. При цьому мануфактури, пристосовані для збуту на віддалені ринки, виникали двома шляхами: через імітацію або через природний розвиток домашніх ремесел у місцевостях, віддалених від моря, де хліборобам було дешевше утримувати ремісників поруч, ніж везти сировину здалеку. Важливу роль у розвитку виробництва відіграли міста: вони стали осередками свободи та безпеки в часи свавілля феодалів, створили готовий ринок для сировини, дали можливість купцям купувати й поліпшувати землі та сприяли встановленню порядку й закону, що гарантували свободу особистості.
Промислова революція та масове виробництво Перехід від ручної мануфактури до фабрики наприкінці XVIII століття ознаменував Першу промислову революцію. Карл Менгер визначив виникнення фабрики як перехід до вищої історичної форми організації — виробництва для невизначеного продажу (фабрика), за якого товари виготовляються масово і заздалегідь тримаються на складах для негайного задоволення майбутнього попиту, що є найбільш ефективним для виробника і найзручнішим для споживача. З погляду теорії капіталу Ойґена фон Бем-Баверка та Людвіга фон Мізеса, індустріальна епоха перевела людство на обхідні (окольні) методи виробництва: накопичений завдяки заощадженням капітал дозволив інвестувати ресурси у тривалі виробничі процеси (створення машин, будівництво фабрик), які тривають довше, але є значно ефективнішими й забезпечують стрибкоподібне зростання випуску кінцевих споживчих благ першого порядку.
Мізес наголошував, що головною інновацією промислової революції став перехід від докапіталістичного елітарного випуску до принципу масового виробництва. Замість виготовлення дорогих предметів розкоші для привілейованих верств, нові фабрики почали виробляти дешеві товари для широкого загалу, повністю змінивши соціальну структуру суспільства. Адам Сміт зазначав, що технічний прогрес і зростання обсягів виробництва прямо залежали від трьох умов, що випливають із поділу праці: підвищення вправності робітника через спеціалізацію на одній простій операції, економії часу на перехід від одного виду роботи до іншого та винайдення машин, що полегшують працю. Мізес додавав, що механізація не є автономною причиною безробіття, а виступає безпосереднім плодом поділу праці: спеціалізоване обладнання та машини є результатом розвитку спеціалізації і можуть бути ефективно використані лише тоді, коли виробничий процес уже аналітично розбитий на найпростіші дрібні завдання.