Жан Жене́ (, 19 грудня 1910, Париж — 15 квітня 1986, Париж) — французький письменник, драматург і поет. Волоцюга та дрібний злочинець на початку свого життя, він пізніше взявся за письменство й здобув світову славу своїми романами та п'єсами.
Жене виділяється насамперед своєю образною мовою. У його автобіографічно забарвлених творах здебільшого фігурують злодії, вбивці, повії, сутенери, контрабандисти та інші представники соціального дна свого часу. Цей життєвий досвід мав прямий вплив на його творчість. Крім гомосексуальних, у творчості Жене помітний вплив садомазохістських мотивів і моральних переоцінок. У 1948 році йому загрожувало довічне ув'язнення за різні злочини. Кілька письменників, у тому числі Сартр і Кокто, написали президенту Франції і таким чином домоглися його помилування. Його театральні ідеї випередили свій час і були використані у фільмах такого новатора кіно як Райнер Вернер Фассбіндер.
Біографія
Злодій Жан Жене народився у Парижі. Покинутий матір'ю, коли йому було лише шість місяців, він спочатку виховувався у сирітському будинку. Тільки у віці двадцяти одного року зі свого свідоцтва про народження він дізнався, що його мати звали Ґабріелла Каміль Жене і що народився він за адресою: рю д'Асса, 22. Коли він пішов за адресою, то виявилося, що то була адреса громадського пологового будинку, а його мати була повією.Юрій Покальчук. Дзеркальні лабіринти «святого» Жене // Жан Жене. Покоївки. — «Кальварія», Львів, 2002. — Стор. 80. Як звали його батька і ким він був, Жене так ніколи і не дізнався.
Жене ще не виповнилось і року, коли його віддали на виховання у селянську родину Реньє у Морвані. Його знали як набожного та слухняного хлопчика доти, доки у віці десяти років його не спіймали на крадіжці. (Пізніше з'ясувалось, що він її не чинив.) Ображений на світ, він вирішує стати злодієм. Його назвали злодієм, ним він і став. Як він писав про це пізніше: «Я рішуче заперечував світ, який заперечував мене».Юрій Покальчук. Дзеркальні лабіринти «святого» Жене // Жан Жене. Покоївки. — «Кальварія», Львів, 2002. — Стор. 83.
У жовтні 1924 року його направляють учнем у друкарню у Еколь д'Аламбер у Парижі. Але наступного місяця, лише через десять днів після прибуття туди, Жене втікає. Його знаходять у Ніцці і переправляють до дитячого опікунського притулку в Парижі. У квітні 1925 року його приміщають у будинок сліпого композитора Рене де Бюкселя, де за кілька днів Жене прогулює певну суму доручених йому грошей. Жене забираються звідти і піддають психіатричній експертизі в центрі нагляду за дітьми і підлітками. Потім раз по раз за безквитковий проїзд саджають на кілька місяців до в'язниці. Нарешті восени 1926 року після чергового ув'язнення суд направляє його до виправної колонії для неповнолітніх у Метре. Перебування у цій колонії стало основою пізнішого роману Жене «Диво троянди» (Miracle de la rose, 1946). У грудня 1927 року він тікає з колонії, але незабаром його повертають туди.
Врешті у березні 1929 року, аби вирватися з колонії, він записується до Іноземного легіону. Певний час його підрозділ базується у Сирії. Це був перший контакт Жене з арабським світом, враження від чого не полишають майбутнього письменника до кінця життя. Військова служба триває до 1936-го, коли, отримавши першу солідну суму грошей, він дезертує, прихопивши із собою особисті речі одного з офіцерів. Після втечі з армії він веде життя волоцюги й злодія: повія в Іспанії, кишеньковий крадій в Італії, конокрад в Албанії. В Польщі він потрапляє до в'язниці за збут фальшивих банкнот, в Голляндії він сидить за контрабанду наркотиків, а в Німеччині він живе з дрібної крадіжки. У Франції, під час німецької окупації, він майже весь час сидить то в одній, то в іншій в'язниці. У в'язниці ж він пише свій перший твір — поему «Засуджений на смерть» (Le Condamné à mort), присвятивши її Морісу Пілоржу, юнаку-повії, який вбив свого клієнта.
Письменник Публікація 1943 року першого роману «Богоматір квітів» (Notre Dame des Fleurs) відчиняє перед Жене двері до літературного світу. Раніше він вже встиг познайомитися з письменником Андре Жідом і видавцем Жаном Декарненом (останній стає його коханцем). Але тепер у нього з'являються шанувальники серед читачів: Жан Кокто та Жан-Поль Сартр стають його добрими друзями й всіляко опікуються долею його літературного доробку. За чотири роки вони також допомагають Жене уникнути довічного ув'язнення, розпочавши кампанію на його захист, що до неї приєднуються крім іншим Андре Жід і Пабло Пікассо (того року Жене у десятий раз піймали на крадіжці, за що, за французькими законами, йому загрожувало суворе покарання). До в'язниці він вже більше ніколи не потрапить.
За п'ять років він пише та видає п'ять романів. Його майстерний стиль, вишукана мова його книжок дають підстави проголосити народження нового письменника, рівного Марселю Прусту та Луї-Фердинанду Селіну. Ж.-П. Сартр починає писати передмову до зібрання його творів, що його планує видавництво «Ґаллімар», але зупиняється тільки тоді, коли «передмова» розростається до 600 сторінок. Врешті-решт, 1952 року вона виходить як перший том зібрання під назвою «Святий Жене, комедіант і мученик» (Saint Genet, comédien et martyr). Жене був настільки приголомшений глибиною аналізу своїх творів, а також неочікуваною славою видатного письменника, що це спричинило творчу кризу, яка триває до 1956 року.
В літературу він повертається як драматург. Одна за одною виходять друком три його п'єси — «Балкон» (Le Balcon, 1956), «Неґри» (Les Nègres, 1958) і «Ширми» (Les Paravents, 1961), що демонструють інший бік його таланту: від автобіографічної прози він переходить до алегорій з політичним підтекстом.
У цей самий час він закохується в канатоходця-араба Абдулу. Але їх відносини тривають не довго. Абдула через нещасні випадки й травми, що переслідують його, вчиняє самогубство. Жене впадає у депресію та сам робить спробу накласти на себе руки. На щастя, невдалу. Відтепер він більше не пише художніх творів — він цікавиться політикою.
Громадський діяч
Герої Жене — це вбивці, кишенькові крадії, повії-гомосексуали, їхні сутенери чи все разом в одному персонажі, одним словом, соціальне дно. Але елегантність його персонажів, бездоганність їх жестів, їх поставу епічних героїв не слід плутати з вільним життям і свободою вибору. На узбіччі вони живуть не з власної волі. На узбіччя суспільства їх витіснили. Покидьками їх зробив буржуа, обиватель, «пересічний громадянин». Їх покинули, так само як колись покинули самого Жене. Тому крок, зроблений Жене від ізгоїв у літературі до вигнанців у політиці, був зовсім не випадковим — для нього стати на бік пригноблених і солідаризуватися з повсталими проти буржуазного світу було органічним продовженням бунту проти умовностей і фальші суспільства в літературі.
Наприкінці 1960-х Жене починає брати активну участь у політичному житті суспільства. Ще до того він разом з Ж.-П. Сартром виступав у пресі на підтримку визвольної боротьби алжирців, а також з викриттям надзвичайно жорстокого поводження з арабами у французьких в'язницях слідом за Алжирською війною. Тепер він пише статті та виступає з промовами на захист прав чорношкірих американців і палестинців. 1970-го на запрошення Чорних Пантер він їде до США (в'їжджає нелегально через Канаду), де протягом трьох місяців виступає з промовами та лекціями в американських університетах і на політичних мітингах. Того ж 1970 року він шість місяців прожив в палестинських таборах біженців (хоча, за його словами, коли їхів до Леванту, він не збирався залишатися там довше, ніж на кілька днів). В Йорданії зустрівся з керівником Організації Визволення Палестини Ясером Арафатом. Пізніше про своє захоплення борцями за національне визволення та симпатію до пригноблених народів він напише в «Полонянику кохання» (Le captif amoureux, 1986) — своєрідних споминах і політичному памфлеті водночас (ця книжка вийде друком уже після його смерті). 1977-го в опублікованому в газеті «Монд» нарисі «Насилля і жорстокість» (Violence et brutalité) він виразив свою солідарність зі збройною боротьбою міських партизан з німецької Фракції Червоної Армії.Jean Genet. Violence et brutalité // Le Monde, Paris, 2 Septembre 1977, pp. 1-2.
У вересні 1982 року Жене був у Бейруті, коли у таборах біжинців Сабра і Шатіла, розташованих у місті, відбулась масова різанина мирних палестинців (вчинили її 16-18 вересня ліванські християни-фалангісти — союзники Ізраїля у війні 1982 року; під час масового вбивства палестинців табори перебували під охороною ізраїльської армії). Він одним з першим прибув на місце трагедії та написав про побачене у репортажі «Чотири години в Шатілі» (Quatre heures à Chatila). Він читав уривки зі свого твору під час урочистого відкриття виставки, присвяченої різанині, у Відні 19 грудня 1983 року, куди прибув на запрошення австрійського філософа Ганса Кьоглера.
Смерть У Жене, котрий палив, розвинувся рак горла. Від раку він, очевидно, й помер.French Author Jean Genet Dies of Cancer: Ex-Convict Wrote of Seedy, Brutal World // Los Angeles Times, April 15, 1986 Його тіло знайшли 15 квітня 1986 в готельному номері в арабському районі Парижу. Він так ніколи і не обзавівся власним житлом. Похований на іспанському цвинтарі в містечку Лараш (Марокко).
Творчість
Проза Свій перший роман «Богоматір квітів» Жене написав, сидячи у в'язниці Френ, на обгортковому папері.Жан Жене. Интервью журналу «Плейбой» // Жан Жене. Кэрэль — Санкт-Петербург: «Инапресс», 1995. — С.279. Майбутній письменник викликав у себе фантазії, що вони мали б допомогти йому мастурбувати, і записував їх на майбутнє. Так з'явилась книга. Фантазії, а в романі вони приписуються Дівіні, юнаку-повії, який вмирає та згадує своїх колишніх коханців, лежачи на паризькому горищі, обертаються навколо постаті Нотр-Дам-де-Фльора. «Життєвому шляху» вродливого молодого хулігана розповідь головним чином і присвячена. Молодик урешті-решт вирушає на гільйотину за вбивство старого («Старий був приречений. У нього вже ні на кого не вставав,» — були його останніми словами на судіЖан Жене. Богоматерь цветов / Пер. с фр. Е.Гришина и С.Табашкин. — Москва: «Азазель», «Эргон», 1993. — С.54.). Так гомосексуальний еротизм — через вбивство, через звільнення світу від вже віджилого — поєднуються із своєрідним ствердженням життя.
Роман «Диво троянди» став зізнанням у жаданні зради та бажанні втратити все людське, вираженим через вчинки героїв книги — в'язнів тюрем Метре і Фонтевро.
У «Жалобних почестях» (Pompes funèbres, 1947) вже звичні для письменника теми злочину та гомосексуальності поєднуються з темою святкування смерті. Святкується смерть Жана Декарнена, коханця Жене та бійця руху Опору, вбитого у перестрілці з нацистами на вулицях Парижу. Жене відкриває для себе, що він любить Дакарнена саме тому, що той загинув і більше не зможе заважати фантазіями про нього, в тому числі тим, в яких у ролі красивих і солодких садистів виступають нацисти.
Головним героєм роману «Керель із Бресту» (Querelle de Brest, 1947) є кримінальний молодий моряк. Цей «ідеальний і героїчний персонаж» вбиває свого спільника (і коханця), але провину примудряється перекласти на іншого свого товариша. У цьому романі Жене починає відступати від суцільної суб'єктивності своїх перших книжок, свідченням чого є поява в романі жінки (хазяйки борделю).
Оповідь про мандрівки та приниження, яких він зазнав у нескінченній гонитві за святістю, з «Щоденника злодія» (Journal du voleur, 1949) є безумовно найавтобіографічнішим з усіх його творів.
Як писав у своєму грубезному критико-біографічному дослідженні Сартр: «Заражуючи своїм злом нас, Жене виліковується від нього сам. ‹…› З кожною новою книжкою цей одержимий чоловік поступово опановує демона, який ним володіє. Десять років літератури дорівнюють лікувальному курсу у психоаналітика.»Jean-Paul Sartre. Saint Genet, comédien et martyr. In Oeuvres Complétes de Jean Genet I. Paris: Gallimard, 1952. P.645.
Драматургія