Емабль Жан-Жак Пелісьє (; 6 листопада 1794, Маромм — 22 травня 1864, Алжир) — французький військовий і політичний діяч. Маршал Франції (від 12 вересня 1855 року). Герцог Малахівський (від 22 липня 1856 року). Великий канцлер Ордена Почесного легіону (від 1859 року)

Життєпис Народився 6 листопада 1794 року в місті Мароммі (департамент Приморська Сена, Франція). Навчався в Національному військовому училищі, потім в війській школі в Сен-Сірі.

У 1815 році закінчив військову школу в Сен-Сірі, почав службу в артилерійському полку. Будучі кандидатом в офіцери (), він у 1819 році успішно здає іспит на офіцерський чин та переходить у корпус офіцерів Генерального штабу.

В 1823 році брав участь у придушенні Іспанської революції, за що отримав орден Почесного легіону.

В 1828—1828 роках брав участь у експедиції в Морею. За цю військову компанію, отримав нагороду, став кавалером орден Святого Людовика.

У 1830 році брав участь у завоюванні Алжиру. При поверненні в Францію, отримує черговий чин «командир ескадрону». Командир ескадрону () - французький військовий чин у колоніальних військах та жандармерії. Еквівалент військового чину «командант», назва в деяких країнах (Франція, Італія, Іспанія) військового чину майор Стає офіцером ордену Почесного легіону. Свої спогади про цю кампанію виклав у статті «Дії французької армії в Африці».

У 1831 році майор Пелісьє був прикомандирований до військового міністерства.

У 1843 році полковник Пелісьє стає командором ордену Почесного легіону.

У 1844 році в чині підполковника знову був направлений в Алжир, як начальника штабу провінції Оран, де залишався до 1854 року і здобув популярність як енергійний воєначальник, готовий у разі потреби на найкрутіші заходи, оскільки жодна з експедицій не проходила без його участі. За посадою начальника штабу при генералах Ламорісьєрі і Бюжо, Пелісьє виявився їх гідним і відмінним помічником і користувався їх повною довірою.

22 квітня 1846 року отримав чин «маршала табору»,Маршал табору — французький військовий чин у колоніальних військах. Тимчасовий еквівалент військового чину «Бригадний генерал», назва в деяких країнах (Іспанія, Польща, Франція) військового звання Генерал-майор. У деяких країнах (Російська імперія, США, Велика Британія) військовий чин Бригадир, стоїть між полковником, та Генерал-майором який пізніше набуло чинності вже як постійний чин «Бригадний генерал».

15 квітня 1850 року його підвищено до дивізійного генералу.

10 травня 1851 року Пелісьє стає генерал-губернатором Французького Алжиру.

У 1852 році командував осадою міста Лагуат, за що отримує одним з перших Військову Медаль. Ця нагорода була започаткована саме цього року.

У 1853 році Пелісьє отримав Великий Хрест ордену Почесного легіону.

Від 1854 року, брав участь у Кримській війні, зокрема, в облозі Севастополя, від січня 1855 року командував І-м корпусом.

Від 16 травня 1855 року — замінює маршала Франсуа Канробера на посаді керівника французькою армією в Криму. Керував останніми штурмами Севастополя, коли був узятий Малахів курган. Успішні дії в Криму надали Пелісьє чин Маршала Франції. Цей рік був для Пелісьє роком визнання його військових талантів, не тільки на батьківщині, а й у світовому масштабі. Іспанія нагороджує його Великим Хрестом ордена Святого Фердинанда. Італія, нагороджує маршала Великим Хрестом Савойського військового ордена.

У 1856 році імператор Наполеон III Бонапарт надає Пелісьє дворянський титул «герцог Малахівський» та робить сенатором Франції.

У 1858—1859 роках — посол у Великій Британії.

В 1859 році, під час австро-італо-французької війни, командував Рейнською армією.

Від 1859 року Великий канцлер Ордена Почесного легіону.Головою створеного в 1802 році Ордену Почесного легіону був імператор Франції. Після того, як Французька імперія, стала знову республікою, головування в ордені, перейшло до «президента Франції». Але фактичним керівником був Великий канцлер.

Від 1860 року Пелісьє знову стає генерал-губернатором Французького Алжиру.

Помер 22 травня 1864 року в Алжирі.

Нагороди Франція Орден Почесного легіону Легіонер (шевальє, кавалер) 1823 рікЗбережене іменування на часи його присвоєння. За часи існування Ордену почесного легіону, назва ступенів його членів декілька раз змінювалася залежно від державного устрою Франції. Перший ступінь членства в Ордені спершу мав назву «легіонер» (), в 1816 році його змінено на «кавалер» (). Це також трапилося зі ступенем «командант» (), яка в той же час змінена на «командор» ()Енні Чефдебін, Лоуренс Вуді та Бертран Гєлімард Флевінжі Ордена, та нагороди Франції. — Франція, Париж, 2006. — 168 с. — С. 60 — ISBN 978-2-901644-15-6 і 2-901644-15-5 (французька мова) Офіцер 1830 рік Командор 1843 рік Великий офіцер 1851 рік Кавалер Великого Хреста Легіону 1853 рік Великий канцлер ордену 1859 рік Військовий орден Святого Людовика Шевальє 1829 рік Військова Медаль 1852 рік Медаль Святої Олени 1857 рік

Орден Лазні Кавалер Великого Хреста Ордену Кримська медаль Бельгія Орден Леопольда I Кавалер Великого Хреста Ордену Іспанія Орден Святого Фердинанда за заслуги Кавалер Великого Хреста Ордену 1855 рік Сардинське королівство Савойський військовий орден Кавалер Великого Хреста Ордену 1855 рік

Орден Лева і Сонця Кавалер Великого Хреста Ордену

Орден Меджида Кавалер Ордену 1-го ступеня

Титули Герцог Малахівський - 13 лютого 1856 року, підписанням Паризького мира, скінчилася Кримська війна. 22 липня 1856 року, імператор, надає головуючому французькими військами в Криму, маршалу Пелісьє герцогський титул, на знак його військових заслуг.За часи Другої Імперії, імператор Наполеон ІІІ зробив чинними дворянські титули Першої Імперії, а також ввів чотири нові. Серед герцогів з'явилися нові чотири: Малахівський (1856—1864), Маджентский (1859), Морни (1863—1943), Песижні (1863—1885)

Примітки

Література

Велика радянська енциклопедія; Енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона; Військова енциклопедія Ситіна. Енні Чефдебін, Лоуренс Вуді та Бертран Гєлімард Флевінжі Ордена, та нагороди Франції. — Франція, Париж, 2006. — 168 с. — ISBN 978-2-901644-15-6 і 2-901644-15-5 Петров Андрій Миколайович Війна Росії з Туреччиною. — СПб.: Воен. друк., 1887.— Т. 2.— 575 с.— ISBN 978-5-458-05043-2. Паризький мирний договір