Французький Алжир ( до 1839, пізніше AlgérieScheiner, Virgile (14 October 1839) Le pays occupé par les Français dans le nord de l'Afrique sera, à l'avenir, désigné sous le nom d'Algérie. не офіційно Algérie française,Non exhaustive list of ancient and modern books named «Algérie française»: 1848 ; 1856 ; 1864 ; 2007 ; and so on Royal Institute for international affairs, African Boundaries, 1979, p. 89, Al-Jaza'ir Al-Fransiyah) існував з 1830 по 1962. З 1848 до проголошення незалежності, весь Середземноморський регіон Алжиру був невід'ємною частиною Франції, на кшталт сьогоденної Корсики і Реюньйона. Переважно посушливий внутрішній Алжир, як і решта Французької Північної Африки, ніколи не вважалися частиною Франції. Як одна з найстаріших заморських територій Франції Алжир став місцем для сотні тисяч європейських іммігрантів, відомих як пьє-нуар. Проте, корінні мусульмани — араби і бербери залишалися більшістю населення краю впродовж своєї історії. Поступово невдоволення серед мусульманського населення через відсутність політичного та економічного статусу призвів до вимог більшої політичної автономії, і в підсумку до незалежності від Франції. Напруженість у відносинах між цими двома групами населення зазнала кульмінації у 1954 році, коли почались перші сутички, що пізніше переросли в алжирську війну. Війна скінчилась у 1962 році, коли Алжир здобув повну незалежність після Ев'янських угод, підписаних у березні 1962, і липневого референдуму про самовизначення.
Історія
Початкові конфлікти З 1516 року — часу захоплення Алжиру османськими корсарами, братами Аруджем і Хизиром Барбароссою, Алжир став базою піратства в Середземному морі. В 1681, Людовик XIV запросив адмірала Авраама Дюкена для боротьби з берберськими піратами а також наказав атакувати Алжир між 1682 і 1683 під приводом надання допомоги християнських бранцям. Після того, як Жан д'Естре знову обстріляв Триполі і Алжир у 1685–1688 роках, посол Алжиру відвідав Версаль і укладений з французами мирний договір, підписаний у 1690 році забезпечив мир в усьому 18 столітті
У XVIII—XIX сторіччях Алжир був Алжирським еялетом Османської імперії, що мав певну автономію. Барбарійський берег був тоді оплотом піратів-берберів, які проводили рейди проти європейських та американських кораблів.
Конфлікти між Барберійськими державами і США завершилися Першою (1801—1805) і Другою (1815) берберійськими війнами. Британо-голландський група, очолювана адміралом лордом Ексмут, провели каральну експедицію, в серпні 1816 що бомбардувала Алжир. Дей був змушений підписати Берберійські договори.
Незгоди між Францією та Алжирською правителями почалися з самого початку реставрації Бурбонів. Ще з XV століття в Алжирі з'явилась французька торгова компанія, що платила дею щорічну данину в розмірі 60 тисяч франків. В 1815 дей Алжиру Гуссейн-Паша наполіг на збільшенні цієї данини до 200 тисяч франків. Поступливість французького консула Деваля призвела до ще більших зазіхань; відмова же в задоволенні останніх викликало з боку дея санкції проти компанії. Він став всіляко гнобити монопольну для французів торгівлю перлами, вимагав від французького уряду негайної сплати 7000000 франків заборгованих алжирським торговим домам за різні поставки для метрополії з часів Директорії та Консульства і явно виявляв наміри вигнати французьку торговельну компанію і знищити засновані нею установи. Нарешті справа дійшла до особистої образи Гуссейн-Пашею французького консула. Цього Франція не могла пробачити і стала готуватися до рішучих дій.
У 1827 році до алжирських берегів була надіслана невелика ескадра. Але її блокада, що тривала 3 роки і коштувала французам 20 мільйонів франків хоч і змогла запобігти морським розбоям, але не змогла схилити Гуссейн-Пашу до поступливості. Було прийнято рішення вдатися до більш дієвих заходів і надіслати сильний флот з десантним корпусом.
Французьке завоювання Алжиру
Завоювання Алжиру було розпочато в останні дні в реставрації Бурбонів Карлом X, що спробував збільшити свою популярність серед французького народу, особливо в Парижі, де було багато ветеранів наполеонівських війн. Його метою було зміцнити почуття патріотизму, і відволікти увагу від невмілої внутрішньої політики
Адмірал Гі Віктор Дюперре очолив армаду з 600 суден, що вийшла з Тулона і попрямувала до Алжиру. Використовуючи план Наполеона від 1808 для вторгнення в Алжир, генерал де Бурмон висадився за 27 км на захід від міста Алжир, в Сіді Фредж 14 червня 1830, з 34 000 солдатів. У відповідь на дії французів, алжирський дей виставив військо з 7000 яничарів, 19000 баїв з Константіни і Орана, і 17000 кабілів. Французи створили сильний плацдарм і розпочали наступ на місто Алжир, маючи перевагу в артилерії. Французи перемогли в битві при Staouéli 19 червня, і увійшли в Алжир 5 липня після тритижневої кампанії. Дей погодився здатися в обмін на його свободу. П'ять днів по тому, він відплив зі своєю сім'єю, на французькому кораблі до Італії, що тоді була під контролем Австрійської імперії. Заслання дея завершило 313 років османського панування на терені Алжиру.
По завоюванню, в жовтні, французька армія мобілізувала перших зуавів (назва дана деяким частинам легкої піхоти), пізніше були створені частини сипахів, одночасно Франція експропріювала всі землі, майно, що належали турецьким поселенцям (белікс). У західному регіоні Оран, Султан Марокко Мауля Абд ар-Рахман бен Хішам, командувач правовірних, не міг залишатися байдужим до різанини, скоєних французькими християнськими військами і закликав мурабіт до джихаду. Також Султан Абд ар-Рахман надав допомогу алжирським повстанцям, на чолі з Абд аль-Кадір. Очолюючи армію 12000 чоловіків, Абд ель-Кадір організував блокаду Орану.
Ледве звістка про взяття Алжиру досягла Парижа, Карл X був повалений у ході трьох славних днів у липні 1830, і його двоюрідний брат Луї-Філіпп I, очолив конституційну монархію. Новий уряд, складався з ліберальних опонентів експедиції Алжирі, що виступали проти завоювання, розпочатим старим режимом, але утримати Алжир виявилася складніше, ніж завойовувати його.
Але внутрішні області захопити було складніше, щоб вирішити цю задачу французьке командування застосувало принцип «розділяй і володарюй». Спочатку домовилися з націоналістичним рухом у Кабілії і зосередилися на знищенні проосманських сил. До 1837, по захопленню Костянтіни проосманські сили були розгромлені і французи звернули увагу на націоналістів. Остаточно Алжир було захоплено до 1847 році. З 1848 Алжир було оголошено частиною Франції, розділено на департаменти на чолі з префектами і французьким генерал-губернатором. Територію Алжиру поділили на три заморських департаменти — Алжир, Оран і Константіну. Пізніше сталася серія повстань, але французи їх успішно придушили.
Алжир під французьким пануванням З середини ХІХ сторіччя починається активна колонізація Алжиру. Причому, французи серед колоністів не були більшістю — серед них були іспанці, італійці, португальці і мальтійці. Після поразки Франції в франко-пруській війні 1870-1871 років в Алжир приїхало багато французів з провінцій Ельзас і Лотарингія, які передали Німеччині. Переїжджали в Алжир і росіяни білоемігранти, які втекли в ході Громадянської війни з Росії. Влилася в групу франкоалжирців і єврейська громада Алжиру. Французька адміністрація заохочувала процес «європеїзації» Алжиру, для цього була створена мережа освітніх і культурних закладів, яка обслуговувала всі сфери життєдіяльності нових мігрантів і дозволяла їм досить швидко згуртуватися в єдину франкомовну християнську етнокультурну спільність. Завдяки вищому культурному, освітньому рівню, державній підтримки та ділової активності франкоалжирці швидко досягли більш вищого рівня добробуту, ніж тубільці. І, незважаючи на незначну частку (приблизно 15% населення в 1930-х роках, більше 1 млн чоловік), вони домінували в основних аспектах життя алжирського суспільства, ставши культурною, економічною, управлінською елітою країни. В цей період народне господарство країни помітно виросло, піднявся і рівень добробуту місцевого мусульманського населення.
За Кодексом поведінки від 1865 алжирці залишалися суб'єктами мусульманського законодавства, але могли бути мобілізовані у збройні сили Франції, і вони також мали право набути французького громадянства. Але процедура набуття мусульманським населенням Алжиру французького громадянства була сильно ускладнена, тому до середини 20 століть його мали тільки приблизно 13% тубільців Алжиру, а решта мали громадянство Французького Союзу і не мали права займати високі державні посади, служити в ряді державних установ. Французька влада зберегла традиційний інститут старійшин, які зберігали свою владу на місцевому рівні і тому були досить лояльні. У французьких збройних силах існували алжирські підрозділи — тіральери, гуми, табори, спаги. Вони билися в складі французької армії в Першій і Другій світових війнах, а потім і в Індокитаї.
Початок визвольної боротьби Після Першої світової війни в Алжирі деякі інтелектуали стали говорити про автономію і самоврядування. У 1926 році було засновано національно-революційний рух «Північноафриканська зірка», яке ставило питання соціально-економічного характеру (поліпшення умов праці, зростання зарплат тощо). У 1938 році створено Алжирський народний союз, пізніше перейменований на Маніфест алжирського народу (вимога незалежності), а в 1946 році названий Демократичним союзом Алжирського маніфесту. Вимоги автономії або незалежності зазнали ширше поширення. У травні 1945 року демонстрація націоналістів переросла в безлади, під час яких було вбито до сотні європейців і євреїв. Влада відповіла найжорстокішим терором із застосуванням авіації, бронетехніки і артилерії — за різними оцінками, за декілька місяців було вбито від 10 до 45 тис. алжирців.
Націоналісти беруть курс на збройну революцію. У 1946 року заснована «Спеціальна організація» (СО) — розгалужена підпільна мережа збройних груп, яка діяла в містах. У 1949 році «Спеціальну організацію» очолив Ахмед бен Белла, який у роки Другої світової війни був сержантом французької армії. За СО стали з'являтися й інші подібні організації, які вели збір коштів, закупівлю зброї, боєприпасів, вербування та навчання майбутніх бійців. З березня 1947 року в гірських районах Алжиру були сформовані перші партизанські загони. У 1953 році Спеціальна організація об'єдналася з озброєними загонами Демократичного союзу Алжирського маніфесту. Озброєні угруповання підпорядковувалися центру управління, що знаходився в Єгипті та Тунісі. 1 листопада 1954 був організований Фронт національного звільнення (ФНО), головним завданням якого було досягнення незалежності Алжиру збройним шляхом. До нього увійшли не тільки націоналісти, а й представники соціалістичного руху, патріархально-феодальних угруповань. Уже в ході війни соціалістичні елементи взяли вгору, і після здобуття Алжиром незалежності ФНО була перетворена на партію (ПФНО), що зберігає владу до сьогодення.
Основні передумови війни в Алжирі Зростання національно-визвольного руху по всій планеті після Першої світової війни і хвилі революцій після неї. Друга світова війна завдала новий удар по старій колоніальної системі. Глобальна перебудова всієї світової політичної системи, і Алжир став частиною цієї модернізації. Антифранцузька політика Британії, США та Іспанії в Північній Африці.