Ізраїльське царство

Ізраїльське царство () — давнє єврейське царство. Згідно з Біблією, засноване у XI столітті до н. е. пророком Шмуелем і першим ізраїльським царем Шаулем.

Походження назви Джерелом назви Ізраїль (Ісраель ) є Книга Буття, де патріарх Яков після боротьби з Богом отримує ім'я Ізраїль (Ісраель ): Тлумачі розходяться у визначенні значення цього слова. За однією версією, це ім'я походить від дієслова сарар (управляти, бути сильним, мати владу, дану зверху), таким чином утворюючи слово, що означає «Хто має владу над силами». Інші можливі значення — «Принц Божий» або «Боротьба/битва Бога». Згодом, єврейський народ, що походив від Якова, став називатися «Сини Ізраїля», «Народ Ізраїля» або «ізраїльтяни». Першу в історії згадку слова «Ізраїль» було виявлено на стелі фараона Мернептаха на території Давнього Єгипту (кінець XIII століття до н. е.) і вона позначає народ, а не країну. . «The Merneptah Stele… is arguably the oldest evidence outside the Bible for the existence of Israel as early as the 13th century» У книзі Вихід словом «Ізраїль» також позначається народ (не країна і не держава) — ізраїльтяни. Лише після зайняття ізраїльтянами Ханаана (сучасної Палестини) словом «Ізраїль» позначається також і країна — територія займана ізраїльтянами. Варто розрізняти два ізраїльські царства: Ізраїльське царство як єдину ізраїльську державу, очолювану спочатку родом Шауля і, потім, родом Давидовим (а саме Давидом і, після нього, Шломо), Однойменна держава, утворена десятьма колінами Ізраїлевими, які не визнали владу Ровоама — сина Шломо.

Історія

Єдине царство Історія Ізраїльського царства починається зведенням первосвященником і пророком Шмуелем Шауля в царське достоїнство — помазанням на царство Шауля як першого Ізраїльського царя. Як свідчать книги Царств, Шауль недовго був вірним слугою Божим. Зокрема через Шмуеля Бог наказав Шауля покарати амалекитян і, в тому числі скарати царя амалекітян та знищити всю їх худобу. Але Шауль не повністю виконав Боже повеління. Царя амалекитян було узято в полон, але його не вбили, а худобу амалекитян оголосили військовим трофеєм. Іншим разом Шауль самочинно зробив цілопалення, не дочекавшись первосвященника — у цьому випадку пророка Шмуеля, котрий затримався дорогою до військового табору Шауля. (За Законом Моше здійснювати цілопалення має право тільки первосвященник!) В результаті Шмуелю було велено Богом помазати на царство юного Давида, який в той час пас батьківські стада.

Після убивства Давидом Голіафа в битві, яка визначила перемогу ізраїльського війська над філістимлянами, а також після низки інших вдалих військових акцій проти їх, популярність Давида різко злітає. (Відома фраза: «Шауль убив тисячі. Давид убив десятки тисяч».) Шауль в паніці, злякавшись, що Давид відніме у нього царський престол. (Нагадаємо Давид мав повне право за законом змістити Шауля з царського престолу, але не скористався цим правом.) В результаті Ізраїльське царство фактично пережило і першу (але не останню) громадянську війну. Правління Шауля завершилося його самогубством, його військо було розгромлене військом філістимлян і його син загинув у битві, сам же Шауль наклав на себе руки, побоюючись бути взятим у полон.

Період царювання Давида і Шломо — золота доба Ізраїльського царства. У 1010 до н. е. Давид переносить столицю в Єрусалим. Він значно розширює місто. Але і його правління було небезхмарним. Зокрема трапилася нова громадянська війна. Цього разу Давиду протистояв його син Авесалом, який незаконно претендував на царський престол. В результаті цієї війни Авесалом гине, попри небажання Давида його вбивати, — Авесалом убитий слугами Давида, тоді як Давид не санкціонував вбивство Авесалома. Однак кероване Давидом ізраїльське царство достатньо вдало веде війни проти зовнішніх ворогів. Також ведеться велике будівництво, в тому числі і у Єрусалимі. Давид також намірився побудувати храм замість скинії. (Як відомо, намір Давида реалізований Шломо.)

Шломо (1010 до н. е.—970 до н. е.) — син і наступник Давида на Ізраїльському царському престолі увійшов в історію як наймудріший із царів і як будівельник Єрусалимського храму. Шломо зміг розвинути зовнішні та внутрішньополітичні досягнення Давида. Власне у часи правління Шломо Ізраїльське царство перебувало в зеніті своєї могутності.

Поділ Смерть Шломо (930 р. до н. е.) практично поставила крапку в історії Ізраїльського царства як єдиної держави. На царський престол сходить його син — Ровоам. Але він проводить надмірно жорстку репресивну внутрішню політику. Саме Ровоаму належить вислів: «Батько мій карав вас бичами. Я буду карати скорпіонами». Десять колін Ізраїлевих не визнали над собою його владу і об'єдналася під владою Єровоама I, утворивши в північній частині до цього єдиного Ізраїльського царства Північно-Ізраїльське царство. Коліна Ехуда та Беньяміна залишилися вірні роду Давида і утворили державу з центром у Єрусалимі, відому згодом як Юдейське царство.

Населення За припущеннями дослідників Населення Юдеї на кінець панування Соломона становило бл. 20 тис. чоловік, а на територіях північного Ізраїлю — бл. 50 тис. Разом становило 70—80 тис. осібFinkelstein I., Mazar A. The Quest for the Historical Israel. P. 134. Єрусалим мав населення у 1 тис. осібStager L. E. 1985: The Archaeology of the Family in Ancient Israel // BASOR. 260, 25.

Устрій Цар (мелек) мав передусім військові повноваженням, широкі права з впровадження оподаткування, призначення сановників. За царів Саула і Давида царство зберігала деякі ознаки племінної демократії, прав вождів ізраїльських племен. Саула взагалі розглядають більш як військового вождя (нагід)Frick F. S. 1985: The Formation of the State in Ancient Israel. Sheffi eld, 202. За Соломона встановлюється майже абсолютна влада царя. При цьому царів Саул і Давид обирають, а вже з Соломона встановлюється спадкова монархія. Обрання царя супроводжувалася наступним: спочатку — визнання пророком або якесь одкровення про конкретну людину; потім — підтвердження його «обраності» перемогами, особистими досягненнями; визнання царем елітою та народомOld Testament Theology in outline by Walther Zimmerli. 1978, p.88. Разом з тим значну політичну вагу мало юдейське жрецтво (коханім і левітиОсновы религиоведения / под ред. И.Н. Яблокова. – Москва : Высшая школа, 2002, с. 137–138) на чолі із пророками.

Єрусалим став адміністративним центром, з якого збереглися два списки «відомчих чиновників» з військовими, цивільними та релігійними обов'язками: воєначальник (нагід), командир найманців (дружини), дієписець, переписувач і збирач податків, начальники над колінами (племенами) Ізраїлю та керуючий царським майном.Siegfried Herrmann: Geschichte Israels in alttestamentlicher Zeit. 2. Auflage. München 1980, S. 207–209. Ці посади було запозичено з ЄгиптуGoldwasser O. An Egyptian Scribe from Lachish and the Hieratic Tradition of the Hebrew Kingdoms // Tel Aviv. 1993. 18. P. 24. Усі посадовці працювали у близькому колі Давида. Тому Давид не мав бюрократичного апарату для управління великою територією своєї імперіїHermann Michael Niemann: Herrschaft, Königtum und Staat. Skizzen zur soziokulturellen Entwicklung im monarchischen Israel. Tübingen 1993, S. 13.

За Соломона у важливі регіони став призначати лояльних членів місцевої еліти — נִצָּבִים ніцавім, яких розглядають як намісників. Проте обсяг їхніх відповідних обов'язків залишається нечітким. Загалом було 12 ніцавімів, яких призначали у новостворені територіальні «округи», на які розділили царствоHermann Michael Niemann: Herrschaft, Königtum und Staat. Skizzen zur soziokulturellen Entwicklung im monarchischen Israel. Tübingen 1993, S. 34, 273. Останні не завжди збігалися з колишніми кордонами. Так, землі племен Єфрема-Манассії, які грали велику роль серед північних єврейських племен, були поділені на два округи, в особливі округи було виділено Соронську долину, а також приєднані міста Ханаана: Танаах, Мегіддо, Бет-Шеан. Серед старих племінних територій свою ідентичність зберегли лише племена Неффалима, Асіра, Іссахара та Веніаміна (3 Цар. 4: 7–19).

Суспільство З часів Давида формується ранньокласове суспільство з воєнизованим ухилом. Воно поділялося на царську родину, вищу аристократію, що складалося з племінної знаті, вищих командувачів війська, сановників. Великий вплив мало вище зрецтво, насамперед пророки, а також левіти. Значний відсоток становили селяни-общинники (амхаараш — «народ землі»)Амусин И. Д. 1955: «Народ земли» (К вопросу о свободных земледельцах древней Передней Азии) // ВДИ. 2, 19, що мали водночас статус вільної і повноправної особи (езра). Формальною ознакою цього був запис у родовідних таблицях-регістрах, у так званій «книзі спорідненості»Амусин И. Д. 1993: Негражданское население в иудейском обществе в первой половине I тыс. до н.э. // Проблемы социальной структуры обществ древнего Ближнего Востока (I тыс. до н.э.) по библейским источникам / И. П. Вейнберг (ред.). М., 88–89. Общинно-приватне господарство функціонувало як територіальна громада. Разом з тим підкорення міст ханаанеїв сприяло урбанізації ізраїльського суспільство, що поглинало ханаанейське колишніх міст-держав.

Рабство існувало у давньоізраїльському суспільстві і в общинно-приватному та державному господарствах, і на землях жерців. Ізраїльтяни переважно були тимчасовими рабами (неарім), вічним рабство було, переважно, для іноземців. Основними джерелами придбання таких рабів були полон, купівля та природне відтворення. Термін служби раба-ізраїльтянина, як правило, обмежувався шістьма роками; на сьомий рік його належало відпустити на волю без викупу. При цьому рабство мало патріархальний характер. Раби могли стати названими дітьми та навіть спадкоємцями своїх власників.

Разом з тим зберігалися традиції патріархальної родини (бет-аб), які разом з іншими формували рід (мішпаха), а низка останніх — плем'я (шебет чи матте).

Право Основні правові принципи було сформовано в період суддів, тобто до встановлення царської влади. В період об'єднаного Ізраїльського царства діяли закони, позначені у «Книзі заповіту». Основними засадами цивільного та кримінального права були таліон та грошова компенсація. Вбивство тягло за собою кровну помсту, але безневинна людина, звинувачена у вбивстві, могла шукати притулок біля божественного вівтаря. За тяжкістю злочину разом із вбивством стояли викрадення людей, злочини проти батьків та чаклунство. Інші злочини каралися шляхом самосуду або за заявою потерпілого справа закінчувалася примиренням сторін у святилищі. Особисті образи, як і вбивство, підпадали під закон таліону — удар за удар.

Економіка За царювання Соломона держава досягла найвищого економічного піднесення. Основу становили сільське господарство. Вирощували зернові (пшеницю і ячмінь), бобові, виноград, оливкову олію, розвинуто було бджолярство. Важливу роль відігравало скотарство, насамперед вирощування дрібної рогатої худоби.

Велося масштабне будівництво міст (Єрусалим, Хацор, Гезер, Мегіддо) та укріплень, що сприяло розвитку ремесел та економічній централізації. Велике значення у приватному господарстві мали теслярі, які робили дах, двері, вікна та сходи, виготовляли меблі: кушетки, ложа, стільці, столи та лавки для ніг, сільськогосподарські знаряддя: плуг, упряж для худоби, пристосування для молотілки та поливальні пристрої. Жінки традиційно займалися прядінням та ткацтвом