Австрійська економічна школа (; ) — це назва групи теоретиків, які представляють певну неортодоксальну доктрину в економічній теорії. Центральною ідеєю є еволюційне створення знань підприємцем та врахування динамічної невизначеності економічних процесів. Школа підкреслює важливість окремих людей та їхніх індивідуальних уподобань для економічних процесів (суб'єктивізм, методологічний індивідуалізм). Крім того, існує неприйняття математичного представлення економічних відносин — за деякими винятками, такими як Оскар Моргенштерн (четверте покоління) та Роджер Гаррісон («нові австрійці»). Математично-скептичному підходу протистоїть Лозаннська школа, яка виникла приблизно в той же час, та інші теорії з їхніми математично сформульованими моделями рівноваги (неокласична теорія). Прихильники та представники Австрійської школи досі вважають, що теорії не можуть бути остаточно спростовані історією чи емпірикою.

Засновником Австрійської школи зазвичай вважається Карл Менгер, який зробив внесок у розвиток школи граничної корисності своєю теорією граничної корисності: він стверджував, що класичний парадокс цінності, тобто питання про зв'язок між цінністю і корисністю, можна вирішити, визначивши цінність блага за внеском іншої одиниці блага в задоволення людської потреби. Цей підхід став відомим у суперечці про методи між економічною та історичною школами, в якій Менгер стверджував, що економічна теорія є незалежною від економічної історії. Ойґен фон Бем-Баверк доповнив теорію Менгера суб'єктивістською теорією капіталу, згідно з якою відсоткова ставка на капітал виникає в ринковому процесі між індивідами з різними часовими преференціями. Власник капіталу відмовляється від споживання в теперішньому часі, щоб отримати відсоток в обмін на свою відмову. На цій основі Людвіг фон Мізес побудував теорію грошей і ділового циклу. Він пояснював економічні цикли викривленням виробничого процесу через створення грошей центральними банками, які стимулюють надмірні інвестиції через надмірно низькі відсоткові ставки. Фрідріх Гаєк удосконалив цю теорію, тим самим різко виступивши проти теорії Джона Мейнарда Кейнса та монетаризму (Чиказька школа).

З середини XX століття більшість економістів критично ставляться до сучасної Австрійської школи і вважають її відмову від математичного моделювання, економетрики та макроекономічного аналізу неортодоксальною економікою, тобто такою, що перебуває поза економічним мейнстрімом.

У 1970-х роках інтерес до Австрійської школи значно підсилився після того, як Фрідріх Гаєк отримав Нобелівську премію з економіки 1974 року.

Ідеї Австрійської школи щодо неефективності і руйнівних наслідків втручання держави в економіку становлять основу економічної доктрини лібертаріанства.

Людвіг фон Мізес писав:Що вирізняє австрійську школу та забезпечить їй вічну славу, так це її вчення про економічну діяльність, на відміну від вчення про економічну рівновагу або бездіяльністьLudwig von Mises, Notes and Recollections (South Holland, Ill.: Lib-

ertarian Press, 1978)..

Значення поняття

Поняття Австрійської школи охоплює достатньо різноманітні поняття. Ізраель Кірцнер, учень Людвіга фон Мізеса, розрізняє п'ять різних поглядів на зміст терміна:Israel Kirzner: In: Steven N. Durlauf, Lawrence E. Blume (Hrsg.):. 2. Auflage. Band 1. Palgrave Macmillan, New York 2008, S. 313–320.

Погляд на Австрійську школу, особливо поширений у Німеччині та Австрії, як на суто історичну економічну епоху, вчення якої (передусім доктрина граничної корисності та економічна теорія, незалежна від економічної історії) були визнані майже всіма іншими школами найпізніше з 1930 року. Незгасаючий інтерес до теорії капіталу Бем-Баверка, але без строго суб'єктивістської теорії Менгера. У цьому сенсі термін вживають передусім Джон Гікс («Капітал і час: неоавстрійська теорія» (1973)), Петер Бернгольц і Мальте Міхаель Фабер («Вступ до сучасної австрійської теорії капіталу» (1979)). З початку 1980-х років термін «австрійський» використовується в США для позначення загалом лібертаріанської політичної філософії, що виступає за вільні ринки. Цей термін належить, зокрема, Мюррею Ротбарду. Як інтерес до історичної австрійської школи, що існує в США приблизно з 1970 року з ідеями та методами Карла Менгера та економічних теоретиків, згаданих нижче як перше покоління, включаючи пізніші концепції Людвіга фон Мізеса та Фрідріха Гаєка, іноді використовується термін «неоавстрійці» (). У цьому значенні термін можна знайти у Мюррея Ротбарда («Людина, економіка і держава» (1962)), Ізраеля Кірцнера («Конкуренція та підприємництво» (1973)). Неоавстрійці вирізняються насамперед своїм поглядом на ринки як на процес, на відміну від моделі економічної рівноваги, яка домінує в мейнстрімній економіці. Термін, що використовується для опису загальної суб'єктивістської теорії мікроекономіки, яка підкреслює невизначеність усіх економічних рішень. Кірцнер пов'язує це розуміння з роботами Джорджа Шекла та Людвіга Лахмана.

Основні положення Фріц Махлуп, учень Фрідріха Візера та Людвіга фон Мізеса, у 1982 році назвав шість основних доктрин Австрійської школи, які сформували центральну частину австрійських інновацій близько 1930 року:Fritz Machlup: Austrian Economics. In: D. Greenwald (Hrsg.): Encyclopedia of Economics. MacGraw-hill, New York 1982.

Методологічний індивідуалізм: економічні факти повинні пояснюватися на основі дій окремих осіб (не плутати з ідеологічним чи політичним індивідуалізмом, протилежністю є методологічний колективізм). Методологічний суб'єктивізм: економіка ґрунтується на вивченні дій реальних людей, їхніх суб'єктивних знань (або відсутності знань), їхніх суб'єктивних потреб і суб'єктивних очікувань. Теорія граничної корисності: всі економічні рішення визначаються граничною корисністю. Корисність: суб'єктивні судження (корисність) і спадна гранична корисність визначають попит і, таким чином, ринкову ціну. Альтернативні витрати (також відомі як закон витрат Візера): дії залежать від оцінки альтернативних варіантів поведінки. Часова структура споживання та виробництва: рішення заощаджувати чи споживати ґрунтується на суб'єктивних часових преференціях.

Він перераховує наступні доктрини як суперечливі всередині школи, які поширилися в США з 1960-х років, особливо завдяки Людвігу фон Мізесу:

Повний суверенітет споживача: споживачі виражають свої потреби через попит. Лише ринок, вільний від державного втручання, через конкуренцію забезпечує постійне та оптимальне задоволення потреб споживачів (через систему цін, яка виконує регулюючу функцію). Політичний індивідуалізм: лише повна економічна свобода забезпечує політичну та моральну свободу громадян у довгостроковій перспективі. Економічні обмеження призводять до все більших обмежень політичної і моральної свободи.

Оскільки незаперечні тези школи незабаром були визнані всіма економічними школами, Ізраїль Кірцнер вважає за необхідне доповнити список двома пунктами, що стосуються пізніх робіт Людвіга фон Мізеса та Фрідріха Гаєка:

Ринки та конкуренція як процес навчання та відкриттів. Індивідуальні рішення як вибір між індивідуально ідентифікованими альтернативами у принципово невідомому контексті.

Американські неоавстрійці, яких в основному характеризують Людвіг фон Мізес та його учень Мюррей Ротбард, визначають себе, перш за все, через відмежування від неокласичних та (нео)кейнсіанських моделей рівноваги, які описуються як статичні. Хесус Уерта де Сото, іспанський представник неоавстрійців, виділяє наступні доктрини як характерні для цього напряму:Jesús Huerta de Soto: La Escuela Austríaca. Editorial Sintesis, Madrid 2000, ISBN 84-7738-775-3, S. 14–16.

Формулювання універсальної теорії людської поведінки (на відміну від суто економічної теорії раціонального прийняття рішень). Підприємець, що створює знання, креативний підприємець як економічний суб'єкт (на відміну від неокласичного homo oeconomicus). Можливість підприємницьких помилок (на відміну від неокласичної моделі повної інформації). Суворе розмежування між об'єктивним (науковим) і суб'єктивним (практичним) знанням. Ринки як процес відкриття (на відміну від неокласичної моделі досконалої конкуренції). Теорія суб'єктивних витрат (на противагу неокласичній теорії об'єктивних витрат). Вербальна логіка (на противагу неокласичній математичній формалізації). Апріорно-дедуктивний метод (на відміну від емпіричної моделі). Неможливість кількісних прогнозів, але обмеження прогнозуванням закономірностей. Прогнозування економічних подій через підприємницькі здібності кожної людини (на відміну від соціальної інженерії).

Методологія Австрійська школа вважає, що теорії не можуть бути явно фальсифіковані історією чи емпірикою через «прив'язаність даних до теорії»Reinhard Neck: Die Österreichische Schule der Nationalökonomie. Peter Lang, 2008, ISBN 978-3-631-54668-0, S. 15.. На практиці епістемологічний скептицизм нової австрійської школи вийшов далеко за межі критичного раціоналізму. Фрідріх Гаєк ніколи не намагався перевірити свої теорії емпірично. Він виправдовував це тим, що емпірична перевірка можлива лише для простих теорій, але не для складних явищ — таких, як робота Гаєка. Така позиція була б неспроможною навіть з точки зору представника критичного раціоналізму. Це тим більше серйозно, що Гаєк хотів вирішити практичні проблеми. Тут, очевидно, нелогічно зупинятися на судженні per se без перевірки конкретного ефекту.Guido Schröder: F.A. von Hayeks Methodologie zur Analyse gesellschaftlicher Probleme in der Ökonomik. In: Ingo Pies, Martin Leschke: F.A. von Hayeks konstitutioneller Liberalismus. Mohr Siebeck, 2003, ISBN 3-16-148218-2, S. 237. Світогляд Людвіга фон Мізеса характеризувався каталактичністю і праксеологією, радикальним апріоризмом і тотальною опозицією до емпіризму, економетрики і безплідної математики.

Історія та розвиток теорії

Попередники в античній та схоластичній традиції Представники школи вбачають у праці Цицерона «Про державу» (De re publica) 51 р. до н.е. аргументи, які згодом стануть центральними в міркуваннях Мізеса та Гаєка про неможливість соціалізму: централізоване планування ніколи не матиме у своєму розпорядженні знань, які можна порівняти з тими, що виражаються через систему цін. Тому централізовано керована економіка неминуче поступалася ринковій системі з точки зору ефективності.Jesús Huerta de Soto: La Escuela Austríaca. Editorial Sintesis, Madrid 2000, ISBN 84-7738-775-3, S. 14–16.«(2) Is dicere solebat ob hanc causam praestare nostrae civitatis statum ceteris civitatibus, quod in illis singuli fuissent fere, qui suam quisque rem publicam constituissent legibus atque institutis suis, ut Cretum Minos, Lacedaemoniorum Lycurgus […], nostra autem res publica non unius esset ingenio, sed multorum. […] Nam neque ullum ingenium tantum extitisse dicebat, ut, quem res nulla fugeret, quisquam aliquando fuisset, neque cuncta ingenia conlata in unum tantum posse uno tempore providere, ut omnia complecterentur sine rerum usu ac vetustate.»