Украї́нська лати́нка (також Latynka або Łatynka) — спільна назва різних варіантів запису української мови латинськими літерами. Деякі з них лишилися проєктами, а деякі були у відносно активному вжитку певний час.
Перша стандартизована латинська абетка для української мови, укладена 1834 р., мала в основі польський правопис. Попри невдачу в намаганнях замінити нею кирилицю, цей правопис продовжували іноді вживати для друкування українських книг в Австрії, міжвоєнній Польщі та навіть під час Другої світової війни. Друга спроба завести латинку для українського правопису 1859 р. — цього разу здебільшого на основі чеської орфографії — також зазнала невдачі. Втім нові пропозиції латинки для української мови, запропоновані у XX та XXI століттях, ґрунтуються переважно саме на чеському та похідному від нього хорватському правописах. Крім того на Закарпатті на межі XIX–XX ст. для українського книгодрукування використовували також угорський правопис.
Суперечки щодо статусу та форми української латинки фактично тривають досі, оскільки сучасні офіційні стандарти романізації, що ґрунтуються на англійському правописі, не цілком підпадають під поняття «українська латинка»: їх не використовують для запису мови, а лише для транслітерації українських власних назв на латинське письмо.
1 квітня 2022 року набув чинності державний стандарт ДСТУ 9112:2021, що визначає українську латиницю як «уніфіковану стандартизовану систему передавання українських текстових даних латиницею за допомогою ізоморфоного механізму транслітерації». Стандарт охоплює усі періоди існування української писемності.Новий національний стандарт ДСТУ 9112:2021 «Кирилично-латинична транслітерація і латинично-кирилична ретранслітерація українських текстів. Правила написання»
Історія
Річ Посполита та Гетьманщина Найдавніші збережені приклади використання латинки для запису української мови походять із XVII ст.Ярослав Ісаєвич. Польськомовне і латинське друкарство. — Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми. — Львів, 2002. — С. 222—229. Це були праці польських авторів, присвячені українській тематиці. Попри те, що книги були польською мовою, вони містили транскрибовані латинкою записи українських народних пісень, зокрема балади про козака і Кулину в брошурі Яна Дзвоновського (1625).Михайло Возняк. Історія української літератури, т. 2, Львів 1921; т. 3, 1924, с. 65-71; Назарук О. О. Найдавніші друковані твори українською мовою // Українська мова і література в школі, 1965, 4, с. 19-20. Професорка A. Kawecka-Gryczowa «Tragedia…», s. 278—289; A. Kawecka-Gryczowa Ariańskie oficyny wydawnicze Rodeckiego i Sternackiego: Dzieje i bibliografia, Wrocław; Warszawa; Kraków 1974, s. 297. виявила й опублікувала у 1974 році драматичний твір українською мовою «Tragedia ruska», надрукований латинським шрифтом у раківській аріанській друкарні не пізніше 1618–1619 рр.E. Ружицький виявив також сатиричний твір білоруською мовою (з виразними рисами українського мовного впливу), надрукований латинським шрифтом у Вільнюсі 1642 р. Див.: Rożycki E. «Krotofilne tragaedie» — nieznana satyra obyczajowa z XVII wieku // Pamiętnik Literacki, 1978, l, s. 167.
У XVII–XVIII ст. використання латинки для української мови було поширене на Правобережжі, а друковані тексти траплялися навіть у Харкові.Ігор Чорновол. Латинка в українському правописі: ретроспектива і perspektyva . «Незалежний культурологічний часопис „Ї“». 2001. 23. Втім велика частина українців, особливо пов'язана з православними культурними осередками, вважала, що з руською (українською) мовою та культурою має бути нерозривно пов'язана кирилиця.
XIX століття
Абецадло
1834 року Йосип Лозинський виступив із пропозицією повного переведення руської (української) мови на латинську абетку, написавши статтю Про впровадження польської абетки до руської писемності (O wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego) та опрацювавши (в рукописі) граматику руської (української) мови та видавши книгу «Ruskoje wesile» (1835).J. Lozinskiy. Ruskoje wesile. W Peremyszły, w Typografii Władycznój gr. kat. 1835 [PDF] В основу своєї абетки він поклав польський правопис. Лозинський був не першим, хто висловив таку ідею: ще на початку XIX ст. подібне пропонували Авґуст Шлецер у своїй праці про Нестора Літописця, у Словнику ілірийської, італійської та німецької мов, а кількома роками згодом Єрней Копітар та А. Пахмаєр.
Правопис Лозинського базувався, в основному, на фонетичному принципі орфографії. Однак, він також мав низку особливостей етимологічного характеру. Перші з них вказано на початку книги «Ruskoje wesile» в «Uwahach dla czytajuczych»: 1. Вживається літера «е́», що вимовляється як «і» (méd, nés, rék, що читається як mid, nis, rik); 2. Вживається літера «о́», що вимовляється як «і» (Bóh, kóń, zlóśť, wón, stół, sposób, póznaty, читається як Bih, kiń, złyśť, win, stił, sposib, piznaty); різниця між е́, о́ та i — суто етимологічна (дет. див. коментарі до таблиці); 3. Літера «ł» позначає не тільки тверде «л», але й «в» у тих випадках, де на місці етимологічного «л» розвинувся звук [ў] / [w] (był, łapał, dół, horiłka, opysał, perekonał, читається як byw, łapaw, duw, horiwka, opysaw, perekonaw). Здебільшого ж звук [ў] передано через «w».
Інші риси окреслюються вже з перших речень тексту: 4. Позначення зм'якшення через асиміляцію: zlóśť, świt, świdok, świato, śpiwaje, widomóśť. 5. На місці ї після голосних пишеться «i»: twoi, swoi, moim, Ukraina; але «ji», якщо після префікса: pojidu.
Граматику Лозинського схвалив Єрней Копітар, втім ані перша її редакція, ані друга не вийшли друком. Причиною цього при першій спробі видання стало те, що Лозинський узявся за нові дослідження, натомість другу редакцію забракував львівський цензор Венедикт Левицький. Граматика Лозинського була спробою розв'язати проблему непристосованості церковнослов'янської кирилиці для нової літературної української мови, що почала розвиватися на початку 19 ст. на базі народної мови. Попри те, що деякі українські діячі підтримали цю ідею (наприклад, Іван Головацький, брат Якова Головацького), загалом вона не здобула широкого визнання. Зокрема протестували проти цього українські культурні діячіІгор Райківський. Розвиток українського народознавства в Галичині у першій третині XIX ст. УДК: 94 (477.83/.86). ББК: 63.3 (4 Укр) 51 — Руська трійця (зокрема Маркіян Шашкевич у статті «Азбука і абецадло»Маркіян Шашкевич. Статті. Азбука і абецадло ), Йосип Левицький (стаття Odpowiedź na zdanie o zaprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego) та Денис Зубрицький (стаття O zaprowadzeniu abecadła polskiego zamiast cirylicy do ruskiej pisowni).
Зацікавленими у прийнятті латинської абетки до руської писемності були також польські діячі. 1836 року з'явилася стаття Луціяна Семенського «Крайова література» (Literatura krajowa), в якій автор став на захист ідеї Лозинського.
Проєкт Лозинського отримав назву «абецадло» (від польського abecadło — абетка), а суперечки навколо питання впровадження української латинки — «азбучна війна». Попри невдачу в ідеї загального прийняття абетки для української мови, її продовжували іноді вживати для друкування книг українською мовою — як у Австрії, так і згодом у міжвоєнній Польщі, і навіть під час Другої світової війни (деякі риси відрізнялися від оригінального проєкту Лозинського, наприклад траплялася послідовна передача ї через ji). Крім того 20 жовтня 1852 року з'явився указ австрійського імператора Франца Йосифа I, яким постановлено, що всі україномовні подання до галицьких судів мусять записуватись латинськими літерами.
+ Абетка проєкту Лозинського A a B b C c Ć ć Ch ch Cz cz D d Ď ď E e é А а Б б Ц ц Ць ць Х х Ч ч Д д Дь дь Е е і F f G g H h I i J j K k L l Ł ł M m N n Ф ф Ґ ґ Г г І і, ï Й й К к Ль ль Л л, ў М м Н н Ń ń O o ó P p R r R’ r’ S s Ś ś Sz sz Szcz szcz Нь нь О о і П п Р р Рь рь С с Сь сь Ш ш Щ щ T t Ť ť U u W w Y y Z z Ź ź Ż ż Т т Ть ть У у В в И и З з Зь зь Ж ж
На місці старослов'янського і < e: méd, nés, rék. На місці старослов'янського і < ѣ: lis. Також позначала пом'якшення між приголосним і голосним (зокрема як аналог сучасних йотованих): jajcia, Marysia, soncia. Лозинський не вживав її в цій функції після L і R (оскільки L сама по собі м'яка, а пом'якшену R він не розглядав як палаталізований звук через специфіку галицької вимови). На місці старослов'янського і < о: Bóh, kóń, zlóśť, wón, stół, sposób, póznaty. Іноді, після голосних: był, łapał, opysał, perekonał. Традиційна галицька вимова м'якого р відрізняє його від інших палаталізованих звуків (в сучасній кирилиці цю специфіку передають апострофом, наприклад: пор'ядок). Лозинський передавав цю особливість також через апостроф, при чому навіть перед голосними: powtar'aje (с.16), por'adku (с. 35). Лише після голосних: swoim (за винятком початкової «ї» кореня після префікса, напр. pojidu).
Правопис Їречка
Найближчим до офіційного запровадження був проєкт чеського славіста Йосифа Їречка,Josef Jireček: Über den Vorschlag, das Ruthenische mit lateinischen Schriftzeichen zu schreiben . Wien: K.u.K. Ministerium für Cultus und Unterricht, 1859. опублікований 1859 року Міністерством культури і освіти Австрійської імперії. За задумом автора, латинізація мала сприяти творенню української мови як сучасної мови завдяки відокремленню від архаїчних церковнослов'янських та нових російських впливів.
Проєкт Їречка спирався переважно на чеський правопис з кількома польськими літерами (переважно на позначення пом'якшених приголосних). Зокрема з чеської орфографії взято v, шиплячі č, š, ž, dž, а також ě та ü; а з польського правопису — зокрема у, ł та dz. Палаталізовані взято з обох абеток, але переважно з польської; закони м'якшення приголосних (ś, ź, ć, dź, ń) поширено на всі українські палаталізовані приголосні (ť, ď, ľ, ŕ) і в такий спосіб вони вживалися перед усіма голосними: ťuťun, miď, ďak, choďat, oś, voźmy, voźat, oteć, otća, koroľ, lomľu, deń, hüŕkyj. Крім диграфів dž, dz, dź були ще два — eu та ou, які відповідали місцевій вимові закінчень орудного відмінка деяких іменників (наприклад, kostyj — kosteju / kosteu, ruka — rukou, hora — horou); сучасний правопис передає їх як ев та ов відповідно (руков, горов). В іншомовних словах могли вживатися також w та x.
Серед сильних сторін цього правопису відзначають послідовне вживання пом'якшених приголосних, серед слабких — недостатньо обґрунтоване впровадження літер ě та ü на позначення деяких діалектичних та етимологічних явищ, а також вживання трьох л (твердого l, м'якого ľ та зміцнено твердого ł), правильне вживання яких вимагало знань етимології, а іноді й інших слов'янських мов (детальніше про це нижче в примітках до абетки)..
В Галичині ідею Їречка підхопив тогочасний губернатор краю граф Аґенор Ґолуховський, на чиє прохання міністр культури та освіти Австрії призначив комісію до впровадження ідеї. Втім самої підтримки проєкту з боку одіозного Ґолуховського вистачило, аби в конфліктній Галичині українці вбачили в цій зміні спробу полонізації чи в кращому разі — вираз чеського прагнення до гегемонії серед слов'ян Австрійської імперії. Противниками реформи були як москвофіли (серед них Богдан Дідицький),О неудобности латинской азбуки въ писменности руской, розсужденіе Богдана А. Д., Віденъ, 1859 так і ті інтелігенти, що висловилися схвально про сам проєкт Їречка (вже згаданий мовознавець Йосип Лозинський та греко-католицький митрополит Львова Спиридон Литвинович голосували проти впровадження латинки, вважаючи цю зміну політичним та культурно шкідливим для українців актом).Віктор Мойсеєнко. Про одну спробу латинізації українського письма. «Незалежний культурологічний часопис „Ї“». 1997. 9. Протести підтримали також інші славісти з Австрії, зокрема Франц Міклошич та навіть тесть Їречка — Павел Шафарик. На закиди щодо невідповідності церковнослов'янського письма новій українській мові, вони пропонували реформувати кирилицю «за зразком Караджича».