Дисона́нс (від — нестройне звучання) — співзвуччя, що сприймається на слух, як негармонійне, незлитне. До дисонасів відносять великі і й малі секунди та септими, збільшені й зменшені інтервали, а також всі акорди, що включають хоча б один із цих інтервалів; умовно до дисонансів відносять і кварту стосовно баса.
З математико-акустичної точки зору дисонанс є співвзвуччям, співвідношення частот звукових коливань тонів якого є складнішим відношенням чисел, ніж консонанс. Наприклад — велика секунда, або — велика септима.
З погляду музичної психології дисонанс порівняно з консонансом є співзвуччям більш напруженим, нестійким; у системі мажору й мінору якісне розрізнення консонансу й дисонансу досягає ступеня протилежності, контрасту й представляє велику естетичну цінність.
Консонанс і дисонанс в історії музики
Співвідношення консонансу й дисонансу завжди було важливою проблемою музики. Піфагорійці (VI–IV ст. до н. е.) проводили аналогію між консонансом і гармонією світу, світовим порядком (космосом), протиставляючи йому дисонанс — дисгармонію, деструкцію (хаос). До консонансів («симфоній») вони відносили октаву, квінту й кварту, всі інші співзвуччя — до дисонансів («діафоній»). Послідовники Піфагора розрізняли консонанс і дисонанс залежно від числових відносин тонів; послідовники Аристоксена вважали критерієм консонантності «приємність» співзвуччя для слуху.
У середньовічній теорії музики для позначення консонансу й дисонансу існували терміни «конкорданс» () і «дискорданс» (); на кілька сторіч пізніше терміном «конкорданція» користувався Микола Дилецький. В XIII ст. (Іван де Гарландія, Франко Кельнський) до розряду консонансів перевели терції (незабаром також і сексти).
До XVII століття умовою застосування дисонансу було повне його підпорядкування консонансу — правильне готування й розв'язання (перехід) у консонанс; в XVII–XIX століттях обов'язковим правилом було лише розв'язання дисонансу; з кінця XIX ст. і особливо в XX ст. дисонанс все частіше застосовується самостійно — без готування й без розв'язання. Стосовно музики нововіденської школи та їх послідовників застосовують термін «емансипація дисонансу».
В музиці XX століття градація сонантности усвідомлюється як багатоступенева (замість двоступеневої — консонансу й дисонансу): прима й октава, квінта й кварта, терції й сексти, м'які дисонанси (м. септима, б. секунда), гострі дисонанси (б. септима, м. секунда).
Джерела Дисонанс у Великій радянській енциклопедії
Музыкальный энциклопедический словарь, Москва, «Советская энциклопедия», 1990, Ю. Н. Холопов.
Література Гарбузов Н. А., О консонирующих и диссонирующих интервалах, «Музыкальное образование», 1930, № 4—5; Клещов С. В., К вопросу о различии диссонирующих и консонирующих созвучий, «Труды физиологических лабораторий академика И. П. Павлова», 1941, т. 10; Тюлин Ю. Н., Современная гармония и ее историческое происхождение, в кн.: Вопросы современной музыки, Л., 1963; Гельмгольц Г., Учение о слуховых ощущениях как физиологическая основа для теории музыки, пер. с нем., СПБ, 1875; Stumpf С., Konsonanz und Dissonanz, Lpz., 1898; Riemann Н., Zur Theorie der Konsonanz und Dissonanz, в його зб.: Präludien und Studien, Bd 3, Lpz., 1901. Посилання
Див. також Інтервал музичний Звук музичний Дисонанс (поезія) Консонанс і дисонанс