Староприлуцький палац Мерінга — палац у селі Стара Прилука Вінницького району Вінницької області, центральна споруда історичного палацово-паркового комплексу. Палацова резиденція сформувалася у XVIII столітті, однак сучасного архітектурного вигляду будівля набула на початку XX століття за останнього приватного власника маєтку — Сергія Федоровича Мерінга.
1906 року Сергій Мерінг перебудував давніший палац у формах необароко. Архітектурна композиція споруди має виразну подібність до Маріїнського палацу в Києві.
До історичного маєтку, крім палацу, входили пейзажний парк, плодовий сад, в'їзна алея і брама, оранжерея, флігель, господарський двір та виробничі й сільськогосподарські об'єкти.
Палац є пам'яткою архітектури національного значення. 2025 року його внесено до Державного реєстру нерухомих пам'яток України під охоронним № 020046. Нині у будівлі розташований Комунальний заклад «Староприлуцька спеціальна школа» Вінницької обласної Ради.
Історія
Передісторія місцевості
Історія території, на якій сформувався Староприлуцький маєток, значно давніша за сам палац. Сучасні Стара і Нова Прилуки походять від давнього поселення Прилука, яке відносять до найстаріших населених пунктів Вінниччини. Прилуку згадують у літописній традиції XII століття; зокрема, події, пов'язані з нею, датують 1146—1150 роками.
У XVI столітті Прилука перебувала у володіннях князів Збаразьких. На тлі постійної загрози татарських нападів поселення набуло виразного оборонного характеру. Тут існувало укріплене місто із замком, оточеним валами та іншими оборонними спорудами.
1594 року через Прилуку проїжджав дипломат і мандрівник Еріх Лясота. У своєму описі він характеризував її як велике укріплене місто із замком і зазначав, що тут налічувалося близько чотирьох тисяч будинків. Це свідчить про значний масштаб тогочасного поселення.
Залишки давніх земляних укріплень збереглися у Старій Прилуці під місцевою назвою «Бурти». Таким чином, задовго до появи палацової резиденції територія мала військово-оборонне значення.
Козацький період
Під час Національно-визвольної війни середини XVII століття Прилука стала сотенним містечком Кальницького полку.
Прилуцька сотня існувала у другій половині XVII століття, а містечко виконувало військово-адміністративні функції. У краєзнавчій літературі із Старою Прилукою пов'язують діяльність козацької старшини та перебування козацьких військ.
Після припинення активного використання укріплень їхня військова функція поступово втратила значення. Надалі територія колишнього укріпленого осередку почала перетворюватися на магнатську резиденцію.
Формування палацової садиби у XVIII столітті
У XVIII столітті Прилука перейшла до польського шляхетського роду Боржецьких. Заснування першої відомої палацової резиденції пов'язують з Олександром Мацеєм Боржецьким (), якого в частині українських джерел називають Олександром Борецьким.
Близько 1780 року в маєтку вже існувала велика панська резиденція. Разом із палацом було закладено парк, споруджено каплицю та господарські будівлі. Власник також утримував стайні з породистими кіньми.
Цей етап визначив подальший характер території: колишній оборонний осередок поступово перетворився на палацово-паркову садибу з репрезентативною, парковою та господарською частинами.
У наступні десятиліття навколо резиденції розвивалася садибна забудова, збільшувався парк і формувалася система господарських споруд. Первісний архітектурний вигляд палацу XVIII століття достеменно не встановлений, оскільки будівлю надалі неодноразово перебудовували.
Маєток Здзеховських
У XIX столітті Стара Прилука перейшла до родини Здзеховських. У другій половині століття з маєтком був пов'язаний Чеслав Здзеховський, за якого палац зазнав чергової перебудови.
Саме за Здзеховських Староприлуцький маєток став відомим не лише як велике землеволодіння, а й як осередок колекціонування мистецтва.
Чеслав Здзеховський створив у Старій Прилуці значне художнє та антикварне зібрання. Після його смерті 1883 року польська газета Kraj характеризувала староприлуцьку колекцію як справжній музей. До неї входили галерея живопису, порцеляна, предмети старовини, зброя, меблі та декоративно-ужиткові речі.
У галереї були представлені твори або роботи, які тогочасні каталоги приписували західноєвропейським і польським художникам, зокрема Гвідо Рені, Луці Джордано, Сальватору Розі, Франсуа Буше, Клоду Жозефу Верне, Марчелло Баччареллі, Юзефу Зіммлеру, Артуру Гротгеру, Юліушу Коссаку та іншим.
Після смерті Чеслава Здзеховського значну частину зібрання було розпродано або передано до інших колекцій. Таким чином, ще до переходу садиби до Мерінгів Староприлуцький палац мав сформовану традицію репрезентативної резиденції та значного мистецького осередку.
Перехід маєтку до Сергія Мерінга
Наприкінці XIX століття останнім приватним власником Староприлуцького маєтку став Сергій Федорович Мерінг, син київського професора медицини та великого землевласника Фрідріха Фрідріховича Мерінга.
Перед придбанням Старої Прилуки Сергій Мерінг продав успадкований від батька маєток в Овечачому Бердичівського повіту.
Точна дата переходу Староприлуцького маєтку до Мерінга поки не встановлена. Однак це сталося не пізніше 1898 року, оскільки виданий того року путівник Південно-Західними казенними залізницями вже згадував господарство у Старих Прилуках як власність С. Ф. Мерінга.
На початку XX століття розпочався останній великий етап формування ансамблю. 1906 року Сергій Мерінг перебудував палац у формах необароко, внаслідок чого споруда набула вигляду, близького до сучасного.
Одночасно розвивалися парк, господарський двір та виробничі об'єкти маєтку. Детальніше цей період розглянуто в розділах «Сергій Мерінг і перебудова палацу», «Маєток і господарство Сергія Мерінга» та «Парк і садибний комплекс».
Сергій Мерінг і перебудова палацу
Сергій Федорович Мерінг був сином київського професора медицини, підприємця та великого землевласника Фрідріха Фрідріховича Мерінга.
Родина Сергія Мерінга переважно мешкала в Києві, у будинку на Банковій вулиці, 8. Староприлуцьку садибу та землі власник передавав в орендне утримання К. В. Бліжовському.ЦДАВО України. Ф. 1636. Оп. 9. Спр. 232. Арк. 28.
Дружиною Сергія Мерінга була іспанка Тереза Санмарті Гію (; у тогочасних та пізніших джерелах також Тереза Йосифівна Саммарті).
Близько 1906 року Сергій Мерінг завершив перебудову палацу у необароковому стилі. Саме цей етап сформував репрезентативний вигляд споруди, який значною мірою зберігся донині.
У дослідницькій літературі існують різні оцінки обсягу перебудови. За однією версією, Мерінг добудував бічні мезоніни та оновив окремі частини споруди; за іншою — після придбання садиби він здійснив значну реконструкцію палацу та сформував його новий репрезентативний образ.
Автор проєкту фасадів документально не встановлений. Водночас архітектура Староприлуцького палацу має помітну композиційну схожість із Маріїнським палацом у Києві. У дослідницькій літературі висловлювалося припущення, що Мерінг міг свідомо орієнтуватися на київську резиденцію, однак документальних доказів прямого копіювання Маріїнського палацу або участі конкретного архітектора наразі не виявлено.
Маєток і господарство Сергія Мерінга
Староприлуцька садиба була не лише заміською резиденцією, а й центром значного земельного та господарського комплексу.
Сергію Мерінгу належав цегельний завод, переданий в оренду Гершкові Дуднику; на підприємстві працювало вісім робітників. До господарства також належали водяний млин із двома поставами та ферма «Забарова» поблизу Старих Прилук.
Ферма «Забарова» мала 570 десятин угідь; при ній проживали 60 чоловіків і 45 жінок.
Наприкінці XIX століття староприлуцьке господарство Мерінга окремо відзначалося у тогочасній довідковій літературі як цікавий приклад ведення орендного господарства.
За статистичними відомостями 1900 року, у Старих Прилуках налічувалося 3352 десятини землі: 1484 десятини належали поміщикам, 72 — церкві, 1795 — селянам. У поміщицькому господарстві застосовувалася восьмипільна система землеробства, у селянському — трипільна.
Архітектура
Староприлуцький палац — двоповерхова цегляна споруда, сучасне архітектурне оформлення якої виконане у формах необароко. Палац є центром просторової композиції колишнього садибного ансамблю.
Об'ємно-просторова композиція будівлі побудована за принципом симетрії. Перший поверх рустований, другий оформлений із використанням ордерної системи; бічні частини завершені мезонінами.Пам'ятник архітектури. Палац в селі Стара Прилука Вінницької області Липовецького району. — Київ, 1995. — Т. 5. — 7 с.
Головний фасад акцентований широким центральним і двома бічними ризалітами. Центральну вісь підкреслює арковий вхідний портик, фланкований спареними пілястрами. Над ним розташована тераса з балюстрадою.
В оформленні верхнього ярусу центрального ризаліту використано елементи коринфського ордера. Віконні та дверні прорізи обрамлені лиштвами й сандриками складних необарокових форм.
Бічні ризаліти композиційно повторюють центральну частину. Мезоніни мають округлі віконні прорізи та завершуються аттиками й балюстрадами.
По периметру будівлі проходить розвинений карниз із парапетними тумбами. Первісно на них стояли декоративні вази-акротерії, які було знято у 1980-х роках.
Парковий фасад за характером архітектурного вирішення близький до головного. Рівнозначне вирішення основних фасадів підкреслює репрезентативний характер палацу.
Маскарон
Одним із характерних елементів декоративного оформлення центральної частини фасаду є чоловічий маскарон.
У дослідницькій літературі його пов'язували з Сергієм Федоровичем Мерінгом — власником та ініціатором останньої значної перебудови палацу. Відзначалася також портретна схожість маскарона з відомими зображеннями Сергія Мерінга.
Водночас документальних свідчень про те, що маскарон був створений безпосередньо як портрет власника, наразі не виявлено, тому таку атрибуцію слід розглядати як дослідницьку версію.
Інтер'єри та мавританські мотиви
У палаці частково збереглися елементи історичного внутрішнього оздоблення. Серед них — паркет, кахлі з геометричними й рослинними орнаментами та декоративна дерев'яна стеля одного із залів першого поверху, яку відносять до останнього етапу перебудови палацу на початку XX століття.
Особливою рисою частини інтер'єрів є використання мавританських мотивів — аркових форм, геометричного та рослинного орнаменту й декоративних композицій, пов'язаних із традицією мавританської архітектури Іспанії.
За даними Л. Солейко, Е. Солейко та С. Царенка, оригінальні інтер'єри в мавританському стилі були створені за бажанням дружини Сергія Мерінга — іспанки Терези. Таким чином, іспанський культурний контекст був безпосередньо присутній у формуванні внутрішнього оздоблення Староприлуцького палацу.
Поєднання необарокового зовнішнього оформлення з мавританськими мотивами окремих інтер'єрів є однією з характерних архітектурних особливостей палацу.
Парк і садибний комплекс
Палац був центральною спорудою значно більшого ансамблю, до якого входили пейзажний парк, плодовий сад, парадний двір, в'їзні шляхи, оранжерея, житлові та господарські будівлі.
Парк оточував палац із трьох боків. З півночі та заходу його територія спускалася до річки Десни, за якою розташована Нова Прилука.
Стара частина парку сформувалася у XVIII столітті. За Сергія Мерінга насадження розширювали. Серед декоративних порід висаджували білу акацію, клени, каштани та ялини; у плодовому саду росли яблуні, груші й сливи.
За обмірами 1924—1925 років плодовий сад займав приблизно шість десятин, парк — п'ять десятин, а садибний двір — дві десятини.
На схилах біля Десни існувала оглядова альтанка, яку розібрали у 1960-х роках. Плодовий сад оточувала цегляна стіна, від якої згодом збереглися лише окремі фрагменти.
З боку дороги через Стару Прилуку в напрямку Вінниці до садиби вела широка алея, обсаджена з обох боків сріблястими ялинами. Вона проходила ліворуч від палацу паралельно його фасаду. Поряд із алеєю містилася цегляна оранжерея.