Запорі́жжя I (до 1934 року — Олексáндрівськ I // Збірник законів та розпоряджень робітничо-селянського уряду України. — 1934. — № 16. — 22 квітня. — с. 7) — вузлова дільнична позакласна залізнична станція Запорізької дирекції Придніпровської залізниці на перетині головного ходу Харків — Севастополь та лінії Донбас — Кривбас. Розташована у південно-східній частині міста Запоріжжя.
У Запоріжжі розташовані чотири залізничні вокзали, через які прямують поїзди приміського сполучення — Запоріжжя II, Запоріжжя-Ліве, а також станція Дніпробуд II (до 18 січня 2023 року також приймав поїзди далекого сполучення), але головним залізничним вокзалом міста є Запоріжжя I.
Історія Станція та перша будівля вокзалу (тоді мав первинну назву — Південний), побудовані 1873 року під час прокладання першої дільниці приватної Лозово-Севастопольської залізниці впродовж 1870—1873 років. Перший поїзд зі станції Лозова прибув на станцію Олександрівськ І (23 жовтня) 5 листопада 1873 року. Первинна назва станції Олександрівськ І походить від тодішньої назви міста Олександрівськ. Одноповерхова будівля вокзалу тоді була невеликою та дерев'яною.
15 листопада 1873 року відкрито регулярний рух поїздів на двох лініях: Синельникове I — Катеринослав та Лозова — Олександрівськ. Цього дня до станції Шенвізе (з 1911 року — Олександрівськ-Південний, нині — Запоріжжя І), прибув перший паровий поїзд із шістьма пасажирськими та трьома товарними вагонами. Тоді залізниця не була державним підприємством, а належала капіталістам-власникам. Шенвізе () — менонітська колонія, що не входила до складу Олександрівська (до 1911 року), в якій мешкали представники 17 родин менонітів фризького закону, що прибули з Пруссії у 1793 році. На лівому березі річки Мокра вони отримали 1 401 десятину землі, де займалися переважно землеробством і розведенням худоби: коні, вівці, свині. Згодом було зведено млини та елеватори. Через відкриття залізниці колонія Шенвізе почала розбудовуватися. Господарі здавали всі допоміжні приміщення під привезені вантажі: ліс, хліб, овочі, сіль, вугілля та камінь. Все це потім перевозили на пристань і відправляли у севастопольський порт, а далі — пароплавами за кордон.
У 1873 році побудований перший залізничний міст через річку Мокра (в районі сучасного автовокзалу), який був зведений з металевих клепаних балок, мав три прольоти, забезпечував двосторонній рух поїздів (завдовжки 90 м).
З 1874 року відкритий регулярний рух поїздів до станції Мелітополь, а (5 січня) 18 січня 1875 року — до станції Севастополь.
У 1876 році побудовані Південні залізничні майстерні, що давали заробіток 700 робітникам, а біля станції виникло селище «Південне», більшість його населення працювала на залізниці. За спогадами старожила Миколи Олійника, який працював слюсарем у майстерні згадував, що хазяїн тричі на рік (Різдво Христове, Великдень та Покрову) вітав кожного члена родин своїх робітників. До двору заїздив віз, наповнений продуктами, крім того був одяг і подарунки для кожного.
18 листопада 1879 року члени «Народної волі» на чолі з Андрієм Желябовим здійснили спробу замаху на російського імператора Олександра ІІ, який повертався тоді з Криму. Під залізничне полотно за 4 версти від Олександрівська було закладено дві вибухівки, але вони не спрацювали, бо електромеханік Іван Окладський перерубав лопатою оголений дріт. На честь свого спасіння вінценосний наказав поставити Свято-Миколаївську церкву (храм постав на місці сучасного АТБ-Маркету), у 1893 році його було освячено. За часів п'ятирічки безбожжя церкву зруйнувано. Цеглу, двері з того храму знаходили у мешканців Південного селища. Цеглу також використали для будівництва робітничого театру «Металіст» (нині — БК «АвтоЗАЗ»).
30 жовтня 1881 року по дорозі з Севастополя до Харкова Олександрівськом проїздила українська письменниця Марко Вовчок. Хоч зупинки тоді були тривалими, проте невідомо чи виходила вона на перон. На Правому березі в Запоріжжі існує вулиця, названа її на честь.
Згодом ціни на землю та приміщення у Шенвізе спали, але в Олександрівську ж навпаки — земля подорожчала. У балці, що завжди була смітником, почали прокладати колії. Вулиця Ярмаркова (з 1902 року — Жуковська, з 20 травня 2024 року — Університетська), де були найдешевші землі, що надавали під навчальні заклади, стала бажаною для покупців. У 1902 році почалося будівництво Другої Катерининської залізниці.
У 1905 році в Олександрівську відкриті залізничні Катеринославські майстерні.
У 1905 році, в ході революційних подій, вокзал став епіцентром і останнім оплотом озброєного повстання робітників Олександрівська. 10 грудня (23 грудня) 1905 року працівники Катерининських та Південних залізничних майстерень Олександрівська приєдналися до Всеросійського політичного страйку. Під контролем робітничих дружин лише за два дні опинилися як самі майстерні, так і станції, при яких вони знаходилися: Катерининська (нині — Запоріжжя II) та Південна (нині — Запоріжжя I). До Бойового страйккому увійшли токарі Південних майстерень Володимир Васильєв та Степан Тополін, робітники Іван Мінаєв та Петро Швець, інженер Олександр Іздебський, телеграфіст Іван Мірошниченко та «революціонер, спрямований центром» — Мороз (Коган). Влада прийшла до тями лише через два дні. На придушення страйку були підняті жандарми, козаки, гарнізонні війська та чорносотенці — місцеві активісти так званого . Перший їх удар взяв на себе Південний вокзал. У ніч на 13 грудня (26 грудня) 1905 року козаки напали на страйкарів та заарештовували керівника страйкому Володимира Васильєва та чергового Буцанова. Ця подія стала причиною заворушення збройного повстання олександрівських робітників, проте їхня відсіч мала успіх лише на початку і вдалося відбити лише Південний вокзал, але до вечора 13 грудня страйкарі втратили Катерининські майстерні (сучасний — ЗЕРЗ). Повстання було жорстоко придушено, внаслідок чого вбито півтора десятка повстанців. Згодом, навколо Південного вокзалу, виникли барикади і вже з ранку 14 (27) грудня 1905 року біля станції вирували події зі стрільбою, вибухами та жертвами. До вечора урядові війська та їх прихильники взяли гору над бунтівниками. У підсумку протистояння: понад 50 загиблих, сотні поранених, близько 800 заарештованих. Абсолютна більшість заарештованих були засуджені від 4 до 15 років каторжних робіт, а вісьмох засуджено до страти через повішення (пізніше смертний вирок замінили вічною каторгою).
У радянські часи в Запоріжжі біля залізничної станції виникли назви вулиць, що були присвячені подіям 1905 року та їх активним учасникам, а саме: Барикадна, Васильєва, Тополіна, Чубанова. Були встановлені два обеліска на вулиці Барикадній, над могилою полеглих повстанців й на Привокзальній площі. Деякі вулиці, внаслідок повномасштабного російського вторгнення в Україну (з 2022), були дерусифіковані.
У 1907 році для сполучення вокзалів Олександрівськ І та Олександрівськ ІІ над річкою Мокра зведений однопрогінний, клепаний залізничний міст з одностороннім рухом поїздів завдовжки 87 м. Під час воїн обидва мости неодноразово руйнувалися та реконструювалися. Сучасні залізничні мости над річкою Мокра існують на місці колишніх.
У 1917 році між повітовим Олександрівськом та губернським Катеринославом було встановлено пряме, без пересадок, пасажирське сполучення залізницею. 12 травня, о 16:00 був відправлений перший пасажирський поїзд під № 8/7 з Катеринослава, який прибув до Олександрівська о 20:37. Зворотно поїзд відправлявся о 05:00 й прибував на кінцеву станцію о 10:00.
В ніч з 23 на 24 грудня 1920 року біля станції Олександрівськ І трапилася аварія поїзда «Більшовик» імені Сталіна. У катастрофі, що сталася на залізничному мосту через річку Мокру, загинуло 29 осіб. Останки загиблих були поховали поряд із місцем події. Причому це були тіла лише шести загиблих, а 23 особи згоріли практично до тла. За офіційною версією аварія поїзда «Більшовик» була пов'язана через диверсію махновців. Існувала також версія, що до катастрофи нібито був причетний «петлюрівський отаман Козлик». За неофіційною версією, через те, що у поїзді перевозилося експропрійоване золото, тому поїзд став жертвою спланованого нападу. Насправді цей поїзд був агітаційним, у якому працювала політсекція Олександрівського району та розташовувалася друкарня. Ймовірною все ж вважається версія аварії через недбалість: поїзд відправили по вже підірваному напередодні мосту.
24 грудня 1917 року, вночі, гайдамаки без бою зайняли залізничні майстерні, на панцерники з яких розраховували більшовики. Згодом було призначено коменданта міста, і за його підписом розклеєно усюди оголошення, що ніякі збори (зібрання більшовиків) не дозволялися, а винні у порушенні спокою підлягали до воєнного суду. Гайдамаки, тверезо оцінюючи ситуацію, готувалися до бою. Скрізь по периметру залізничних майстерень чатували вартові з кулеметами, а напроти воріт стояли панцерники, які були готові до виїзду. Окрім гайдамаків, тут також була розквартирована військова комендатура міста. Події відбувалися одночасно із просуванням до Криму крізь Запоріжжя 1-го Чорноморського революційного загону чисельністю 1 500 осіб. Чотири ешелони моряків наблизилися до Олександрівська 23 грудня. Поблизу станції Софіївка (нині — Вільнянськ) вони були змушені зупинитися через пошкодження залізничної колії, яка була розібрана за наказом начальника Олександрівської залоги капітана Рудницького, який погодився пропустити моряків до Криму, якщо вони не зупинятимуться у Олександрівську, проте перебування біля міста такої значної військової сили вирішили скористатися більшовики, а на їх прохання моряки захопили Південний вокзал (нині — Запоріжжя І) та через Шенвізький міст увійшли до центральної частини Олександрівська, в якому було захоплено пошту, телеграф, телефон, електростанцію, приміщення Ради робітничих і солдатських депутатів та декілька квартир напроти Ради. На балконах зайнятих будівель були встановлені кулемети. Разом з тим, участь у бойових діях брали не усі моряки Чорноморського загону, а лише декілька сотень охочих, до яких у місті приєдналися червоногвардійці та солдати залізничних майстерень.
У квітні 1918 року на Південному вокзалі працював комендантом підпоручник Запорізького корпусу Черевко Дмитро Іванович.
У 1930 році на могилі полеглих під час аварії поїзда «Більшовик», поряд з мостом, де сталася подія, був встановлений невеличкий обеліск. Орієнтовні координати події: 47°49′08.5″N 35°14′55.1″E.
У 1934 році, коли місто фактично вже 13 років тому як було перейменовано в Запоріжжя, проте весь цей час офіційно незмінними залишались назви місцевих залізничних станцій і лише 7 квітня 1934 року їх приводять до відповідності з назвою міста. Цього дня центральний виконком СРСР постановляє:
У 1943 році стара дерев'яна будівля вокзалу була зруйнована в ході бойових дій під час Другої світової війни. 25 вересня 1954 року відкрита сучасна будівля вокзалу в стилі «сталінського бароко». Введення в експлуатацію вокзалу планувалася роком раніше, але будівництво затяглося, тому на фасаді вокзалу на скульптурі робітника і селянки так і залишився вказаний напис «1953» . Авторство проєкту вокзалу найчастіше присвоюють відомому архітектору Георгію Вегману, але це зовсім не так. У книзі «Архітектура залізничних вокзалів» названі такі автори проєкту вокзалу Запоріжжя І, як архітектор «Мостопроєкту» В. Ф. Скаржинський, М. Хачатурова, Г. Чернишов. Ймовірно, колектив архітекторів працював під керівництвом Георгія Вегмана, а скульптурна композиція над центральним входом вокзалу — робота запорізького скульптора Михайла Худаса .
У грудні 1965 року дільницю Лозова — Синельникове I — Запоріжжя електрифіковано постійним струмом (=3 кВ). 1969 року продовжена електрифікація дільниці Запоріжжя — Мелітополь.
З 2000 по серпень 2002 року відбулася реконструкція вокзального комплексу.
Станом на 2013 рік вокзал станції Запоріжжя І обслужив 8,8 млн пасажирів .