Кордовський емірат — незалежна мусульманська держава на Піренейському півострові зі столицею в Кордові між 756 та 929 роками. Після 929 року перейменована в Кордовський халіфат.
Незалежний емірат заснував 756 року Абдаррахман I. Він належав до Омеядів і після знищення 750 року Омеядського халіфату втік в Іспанію. Тут йому вдалося захопити владу в Кордові. Підпорядкування інших міст Аль-Андалусу зайняло ще 25 років.
Влада кордовського еміра над іншими містами Аль-Андалусу не була тривкою й залежала від компетенції кожного з емірів. 929 року правнук Абдаррахмана I Абдаррахман III оголосив себе халіфом, щоб зрівнятися званнями з правителями Аббасидського халіфату та шиїтського халіфа Тунісу, з яким вів війну за володіння західною Північною Африкою.
Устрій державність спиралася на чотири складові: асабійя (племінна солідарність), мурувва (доблесть і шляхетність), іслам і емір. За допомогою об'єднавчої ідеї ісламу еміру вдавалося керувати войовничими арабськими племенами, спрямовуючи племінну солідарність у русло створення та зміцнення ісламської держави. У свою чергу, в ході історичного розвитку влада еміру поступово набувала рис легітимності, стаючи запорукою існування всієї держави мусульман. Так, в умовах централізованого халіфату 'особіййа трансформувалася в ісламську солідарність або «духовну єдність мусульман».
Принципи омейядського правління полягали у забезпеченні єдності влади в ал-Андалусі, оскільки, за Кораном, підкорення правителю є обов'язком мусульманина. Влада Омейядов мала стати централізованою і суворо ієрархічною. В основі формування політичної еліти (хаси), військової та адміністративної, лежав принцип делегування влади (вала) за принципом довіри. Емір поступався частиною своїх повноважень довіреному особі, роблячи його воєначальником, намісником чи чиновником. У разі недобросовісного виконання роботи чиновник (воєначальник) позбавлявся (узила) довіри еміра та самої посади.
Ідея делегування влади знайшла своє втілення в інституті договору (акд), а сам прихід до влади еміра висвітлювався присягою (бая) - угодою між ним і підданими. Між еміром та його клієнтом укладався договір про службу. В основі договору лежали принципи доісламської практики хідми – служби в обмін на заступництво. Як нагороду за правильне несення служби той чи інший рід (байт) отримував вічну привілей обіймати певну державну посаду.
Найвищими посадовцями були візир і катіб, слідом за ними — каїда (військоначальник) і головний каді. Провінціями керували валі ал-кура, а прикордонними областями (на кшталт франкської марки) — сагіб ат-тагр.
З метою обмежити етнічний склад еліти омейядські емріи практикували передачу низки посад одній особі. Особливо часто поєднувалися посади каїда та валі ал-кура. В результаті більша частина посад військової та цивільної адміністрації була зайнята нащадками першої та другої хвилі завойовників Андалусії — баладійюг і шамійюн.
За правління Абд ар-Рахмана I емірат було поділено на п'ять округів-провінцій (кувар муджаннада). На чолі кожного округу стояв намісник (валі), довірена особа еміра. Як правило, валі одночасно були воєначальниками та забезпечували рекрутування військових підрозділів у відповідному окрузі.
Суспільство Склад політичної еліти формувався за допомогою кланово-клієнтних зв'язків і ними обмежувався. Арабські завойовники побоювалися чисельної переваги мешканців Андалусії, а також небажання арабізуватися з боку берберів і всіляко обмежували їхню присутність у центральному адміністративному апараті країни.
На вершині соціально-політичних сходів знаходилися східноарабські клієнти Омейядов. Це були: бану Худайр, бану Абі Абда, бану Шухайд. Берберський клан представляли: бану Задджалі, бану Ільяс, бану ал-Мусхафі. Вплив сісцевого населення Андалусії (мувалладів, мосарабів і жидів) був незначним.
Починаючи з X століття, у міру розширення адміністративного апарату, а також зростання залежності емірів від найманців, проводиться політика щодо розширення етнічного складу політичної еліти.
Військо Основною військовою одиницею служило плем'я. В армії служили, перш за все, нащадки баладійюн і шамійюн. Надалі на службу стали залучати добровільні контингенти мувалладів. Наймана сила (християни і бербери) також широко використовувалася, починаючи з часів Абд ар-Рахмана I. При цьому каїдами, зазвичай, обиралися араби.
Див. також Мосараби Моріски
Джерела
Али-заде А. А. Хроника мусульманских государств I—VII вв. Хиджры. — 2-е, испр. и доп. — М.: Умма, 2004. — С. 233—236. — 445 с. — 5000 экз. — ISBN 5-94824-111-4. Рыжов К. Все монархи мира. Мусульманский Восток VII—XV вв. — М.: Вече, 2004. — С. 330—333. — 544 с. — 3000 экз. — ISBN 5-94538-301-5.