Підводні човни типу «Редутабль» ( — грізний, страхітливий) — тип ПЧАРБ ВМС Франції. Було побудовано і передано флоту 6 човнів. Перший проєкт французьких ПЧАРБ

Історія Розвиток ядерних СЯС (стратегічних ядерних сил) Франції відрізнявся від розвитку ядерних сил Великої Британії або США. Обмежена територія Франції практично виключала можливість скритного розміщення балістичних ракет наземного базування. Саме тому уряд Франції приділяв особливу увагу розвитку МСЯС (морських стратегічних ядерних сил). Постійно патрулюючі підводні ракетоносці були запорукою безпеки і потужним фактором міжнародної політики країни. Офіційно про початок створення МСЯС Франція оголосила в 1955 році. Для прискорення процесу планувалася одночасна розробка як самої БРПЛ] (балістичних ракет для підводних човнів), так і її носіїв.

Уся ця програма була названа «Marisoult». Передбачалося, що ракета за своїми характеристиками буде близька до американської ракеті «Поларіс A-2». Носієм ракети «Marisoult» спочатку повинен був стати підводний човен під проєктним позначенням Q244. Планувалося оснастити ПЧАРБ реактором власної розробки, однак працюючому на збагаченому урані, який повинен був бути закуплений у США. Однак через політичні суперечності з США (що призвели в 1966 році до виходу Франції з військового блоку НАТО та переміщення штаб-квартири цього військового блоку з Парижа до Брюсселя) угода була зірвана і Франції довелося зайнятися розробкою реактора працюючого на природному урані з низьким вмістом ізотопу 235 U. Однак у процесі роботи над таким реактором було з'ясовано, що такий реактор би не помістився в корпус човна проєкту Q244, котрий вже будувався. Через це в червні 1958 року побудову човна була спочатку призупинено, а пізніше і зовсім скасовано. Приблизно в цей же час розробка ракети «Marisoult» також була зупинена через її великі масогабаритні характеристики.

У травні 1959 року уряд США таки продав Франції партію високозбагаченого урану у 440 кг. Це дозволило розпочати розроблення реактора прийнятного розміру. Паралельно з цим проводилися роботи по створенню першого ядерного заряду, які завершилися його вибухом у лютому 1960 року в пустелі Сахара. Перед Францією стояло надзвичайно складне завдання. Французькі вчені і конструктори не мали досвіду розробки ядерних технологій, були позбавлені підтримки США (на відміну від вчених Великої Британії) і повинні були в короткий термін вирішити відразу три головні завдання: розробка корабельної АЕУ (Атомної Енергетичної Установки); розробка БРПЧ (балістичних ракет для підводних човнів), і, нарешті, розробка самого ПЧАРБ.

Усвідомлюючи складність поставленого завдання, Уряд Франції в травні 1962 року створив спеціальну міжгалузеву організацію COELACANTHE (діючу дотепер), котра повинна була координувати дії усіх сторін що брали участь в розробці. Розробкою реактора займалося Управління з атомної енергетики (CEA), ракети — Товариство з вивчення та досліджень балістичних ракет (SEREB) і ПЧАРБ — Управління кораблебудування (DCN). Спочатку планувалося побудувати тільки три ПЧАРБ: Q252, Q255 і Q257. Згодом вони стали «Редутабль», «Террібль», «Фудруа» відповідно. Однак у 1967 році Міністерство Оборони Франції оголосило про рішення побудувати чотири ПЧАРБ, в 1971 — п'ятий, а в 1975 — шостий. Усі французькі стратегічні підводні ракетоносці типу «Редутабль» будувалися на корабельні Direction des Constructions Navales (DCN) в Шербурі. Головний ПЧАРБ типу, «Редутабль», був закладений в 1964 році. Необхідно відзначити, що усі роботи по створенню стратегічних ядерних сил Франції проводилися в режимі найсуворішої секретності.

Човен «Інфлексібль» Перші п'ять човнів типу «Редутабль» повністю повторювали один одного і планувалося, що шостий човен цього типу — «Інфлексібль» буде також ідентичний попереднім. Однак до моменту його закладення, в березні 1975 року, почалися роботи над новою БРПЧ М4. Було ухвалено рішення озброїти цієї ракетою останній човен типу «Редутабль». Позаяк роботи над новою ракетою тільки починалися, то будівництво корабля було вирішено призупинити, а що були корпусні конструкції і механізми використовувати для будівництва першої французької АПЧ типу «Рюбі».

Вдруге L' Inflexible був закладений 27 березня 1980 і переданий флоту 1 квітня 1985 року. В цілому «Інфлексібль» майже повністю повторював попередні човни серії, але були й серйозні відмінності. Головними відмінностями були розміщення ракетного комплексу М4 і виготовлення корпусу з нової марки сталі, внаслідок чого оперативна глибина занурення виросла з 200 до 300 метрів. Крім того, ПВУ (Паро-виробляюча установка), ПТУ (Паротурбінна Установка) і ГЕД (гребний електродвигун) на лінії валу були змонтовані на новій, досконалішої системі амортизаторів. Термін перезавантаження АЗ (активної зони) реактора був збільшений з 6 років (на «Редутабль») до 25 років — тобто до всього життєвого циклу корабля.

Була встановлена нова ГАС (гідроакустична станція) DSUX-21 і нова ІНС (інерціальна навігаційна система). Рухаючись на невеликій глибині або під перископом, човен отримав можливість уточнювати дані про місцеположення за допомогою радіонавігаційної або супутникової навігаційної систем. Точність даних, отриманих з нової ІНС була така, що не вимагала періодичних спливань човнів до поверхні. Більш того, ці дані могли бути використані для ракетної стрільби. Це значно підвищило скритність нового човна. ІНС «Інфлексібль» стала прототипом системи, встановленої пізніше на нових французьких ПЧАРБ типу «Тріумфан», котрі замінили ПЧАРБ типу «Редутабль». Завдяки цим нововведенням останній човен типу «Редутабль» — «Інфлексібль» — відноситься деякими фахівцями до перехідного типу між поколіннями французьких ПЧАРБ

Конструкція У французьких інженерів не виникло великих труднощів при конструюванні корпусу і загальнокорабельних систем ПЧАРБ типу «Редутабль». За загальним компонуванні і архітектурі човен був схожим на американську ПЧАРБ типу «Лафаєт». Однак відмінності в енергетичній установці і в масогабаритних характеристиках ракетного та радіотехнічного озброєння привели до ряду конструктивних особливостей. Крім того, необхідно врахувати, що човни типу «Редутабль», на відміну від американських човнів, створювалися без прототипу. Навпаки, ці ПЧАРБ були першими французькими АПЧ і надалі самі стали проєктом, на базі якого створювалися багатоцільові АПЧ типу «Рюбі».

Французький човен мав повну штевневую форму носового краю з округленими нижніми і верхніми частинами, завдяки чому досягалися хороші морехідні якості, необхідні для пуску ракет з надводного положення. Крім того, це дозволило розмістити в носі чотири 533-мм ТА (торпедних апаратів) та антени ГАС (гідроакустичних станцій). Попри те, що на перших трьох човнах були встановлені ракети М1 і М2, однак при проєктуванні корпусу корабля, вчені орієнтувалися на масогабаритні характеристики ракети М20. Це і визначило розміри шахт системи зберігання та пуску. Вони набагато більше, ніж на ПЧАРБ типу «Лафаєт», височіли над міцним корпусом. Це спричинило за собою збільшення висоти надбудови ракетного відсіку, що змінило силует човна.

Човен був змішаного архітектурно-конструктивного типу з двокорпусними конструкціями в районі носового і шостого відсіків. Міцний корпус на більшій частині довжини був виконаний у формі циліндрів різного діаметра, а в краях — у формі еліптичних зрізаних конусів. Перехід від однієї форми корпусу до іншого, а також до різних діаметрах циліндрів був виконаний за допомогою конічних закінчень, які. завершувалися Торосферичними міцними перегородками. Міцний корпус корабля був розділений плоскими перегородками не на шість відсіків, як на ракетоносцях типу «Лафаєт», а на сім, бо пости і системи управління ГЕУ (головної енергетичної установки) були виведені в окремий відсік: Перший відсік містив торпедні апарати, запас торпед і частину житлових приміщень; Другий відсік займали центральний пост, пости керування кораблем і зброєю, каюти офіцерів, акумуляторні батареї (АБ), У третьому відсіку розміщалися пускові шахти і системи обслуговування і старту ракет; Четвертий відсік — відсік постів та систем управління ГЕУ; П'ятий відсік — реакторний; В шостому відсіку розташовувалися допоміжні механізми (дизель-генератори), В сьомому — ГТЗА (Головний турбозубчатий агрегат), турбогенератори і гребний електродвигун.

Корабель мав дві групи ЦГБ (цистерн головного баласту) — носову і кормову. Носова — в легкому корпусі носового краю. Кормова — в двокорпусній конструкції в районі шостого відсіку — відсіку допоміжних механізмів. Носовий край човна мав штевневі обводи, а кормові — обводи у формі еліптичного конуса, котрі завершувалися хрестоподібно розташованими стабілізаторами і гребним гвинтом. Ракетний відсік, попри відносно велику висоту, мав обтічну форму і плавно сполучався з краями човна.

На огороджені рубки було розташовано носові горизонтальні рулі, а вертикальні і горизонтальні кормові рулі перебували за горизонтальними стабілізаторами. Зовнішні поверхні корпусу човна були облицьовані спеціальним покриттям для зниження гидролокаційної помітності.

Озброєння

Ракетне озброєння

Озброєння ПЧАРБ типу «Редутабль» на різних етапах експлуатації складалося з балістичних ракет морського базування M1, М2, М20, М4 і М45 на останньому човні типу — «Інфлексібль». Першою ракетою, встановленої на човнах типу «Редутабль» була ракета М1. Це була двоступенева твердопаливна ракета з моноблочною головною частиною MR-41 потужністю 0,5 Мт і інерційною системою наведення. Стартова маса ракети становила 18 тонн, а дальність стрільби — 2600 км. КЙВ (круговий ймовірне відхилення) було близько 3200 метрів. Ракета M1 розроблялися з 1963 року. З 1969 року почалися льотні випробування ракетного комплексу на підводних човнах Gymnote і «Редутабль», після чого M1 була встановлена на перших двох ПЧАРБ — «Редутабль» і «Террібль». 1974 року на озброєння була прийнята ракета М2, з удосконаленим другим ступенем. Завдяки новому паливу і полегшенню корпусу другого ступеня (заміну сталі на армоване скловолокно), дальність ракети була доведена до 3200 км. Крім того, була вдосконалена БСУ (бортова система управління), що дозволило знизити КЙВ до 2000 метрів. Ракетою М2 був озброєний тільки один човен «Фудруа», котрий був переданий флоту в 1974 році. В цілому, ракети М1 і М2 розроблялися для якнайшвидшого розгортання ядерних сил країни.

Однак якісний стрибок французькі ракетні сили зробили з появою в 1976 році нової ракети — М20. Перед проєктувальниками було поставлено завдання поліпшення всіх характеристик — збільшення дальності і точності ракети, а також збільшення потужності головної частини. Крім того, через значні успіхи США і СРСР у створенні системи ПРО (протиракетної оборони), було необхідно оснастити ракету комплексом засобів подолання ПРО. Через важке економічне становища Франції в ті роки було необхідно максимально уніфікувати нову БРПЧ, як з вже створеної ракети М2, так і з створюваної в той же час БРСД (балістичних ракет середньої дальності) S-3. Планувалося оснастити ракету М20 новою термоядерною ГЧ (головною частиною) TN-60 потужністю 1,2 Мт. Як і планувалося, перша серійна ГЧ TN-60 була передана військовим в січні 1976 року. Однак TN-60 простояла на озброєнні недовго — вже через рік була випущена вдосконалена ГЧ TN-61. Вона відрізнялася від TN-60 зменшеною масою і кращою стійкістю до уражаючих факторів ядерного вибуху.