Вірменська література — сукупність художньої літератури, створеної вірменською мовою; одна з найдавніших літератур світу. Вірменська література.

Історія

Античність

Існує думка, відповідно до якої ще у III—I століттях до н. е. у стародавніх вірменів існували особливі «жрецькі письмена», якими створювались храмові книги й літописи. У I—II століттях жив історик, жрець Олюмп, про якого повідомляв Мовсес Хоренаці. Олюмп був автором «Храмових історій»Хоренаці, кн. II, гл. 48, однак, якою мовою було написано працю, наразі невідомо. У III столітті сирійський вчений Вардесан переклав їх сирійською та грецькою. На жаль, жодних пам'яток того письма дотепер не збереглось.

До формування вірменської писемності розвивався багатий літературний фольклор — тісно пов'язаний з вірменською міфологією. Давньовірменські легенди й епічні пісні вперше були зафіксовані у вірменських авторів V століття. Найдавніші з них оповідання й билини про Гайка, Ару Прекрасного, Торк Ангеха, Артавазда, Вагна, Тиграна й Аждаака, Єрванда та Єрваза, Вішапів тощо.

В основі епічної пісні про Гайка лежить ідея боротьби проти тиранії, образ якої формує ассирійсько-вавилонський бог Бел.

Існувала багата усна література. Деякі зразки були записані та збереглись завдяки авторам V століття. Хоренаці передав кілька найцінніших зразків античної вірменської усної літератури, один із них «Про царя Арташеса» (II—I століття до н. е.

Історія створення вірменської абетки

До V століття у Великій Вірменії як офіційне письмо використовувались грецька, сирійська та давньоперська абетки.

Щодо існування літератури й писемності вірменською мовою до V століття історики й лінгвісти висували різні теорії, що базувались на окремих відомостях історичних джерелМесроп Маштоц, Збірка статей, Єр., 1963, стор., 285—324. Однак за період до початку V століття не збереглось письмових текстів, написаних вірменською мовою.

Первинно з метою перекладу Біблії та богослужебних книг за ініціативою Месропа Маштоца 404 року до Вірменії з північної Месопотамії були привезені так звані «письмена Даниїла». За якийсь час виявилось, що ця абетка не здатна служить фіксації вірменської мови та в цьому сенсі була неповноцінноюМесроп Маштоц, Збірка статей, Єр., 1963, стор. 34-37. 406 рокуВРЕ. Вірменське письмо, після однорічної експедиції до північної Месопотамії Месроп Маштоц створив сучасну вірменську абетку, ставши засновником вірменської національної літератури й писемностіІсторія вірменського народу, т. II, стор. 444 ; Вірменська радянська енциклопедія, т. 7, стор. 469 . Вірменська літературна мова V—XI століть називається «грабар», тобто письмова; мова XII–XVI століть — середньо вірменська літературна мова; з XVII століття формувалась нововірменська літературна мова «ахшарабар». Абетка Маштоца використовується вірменами вже понад 1600 років.

Раннє середньовіччя

«Золота доба» давньовірменської літератури. V століття

Історія вірменської літератури налічує близько двох тисячолітьВелика радянська енциклопедія. Давньовірменська література почала розвиватись із 406 року, коли вчений та проповідник християнства Месроп Маштоц створив сучасну вірменську абетку. Виникнувши у V столітті, вірменська література доволі швидко почала розвиватись як оригінальна й багатожанрова. Для ранньосередньовічної доби її розвитку характерні твори як світського, так і церковно-релігійного змісту. В літературі V століття своїм значенням особливо відзначається історіографія або жанр історичної прози. Основні особливості жанру проявились уже в початковому періоді його виникнення — у другій половині V століття, та різними проявами збереглись до пізнього середньовіччя.

Історіографічним творам притаманна масштабність і широке висвітлення історичних реалій, розгляд історії Вірменії паралельно з історією інших народів і держав, завдяки чому ці праці набувають особливої цінності й виходять з рамок національних граней. Завдяки цьому в давньовірменській літературі збереглась значна кількість відомостей (подекуди унікальних) про Візантію, Персію, арабів, хрестоносців тощо. Вершиною вірменської літератури доби є праця «Історія Вірменії» Мовсеса Хоренаці. Він був першим серед вірменських авторів, хто створив повномасштабну історію Вірменії з найдавніших часів до часів життя автора. Працю написано у 480-х роках. Вже у V столітті були створені капітальні історичні праці «Історія Вірменії» Фавстоса Бузанда, Агатангелоса, праця «Про Вардана та війну вірменську» Єгіше тощо. Ці праці є важливими історичними джерелами, як для історії Вірменії, так і сусідніх держав (Грузія, Іран). Класичний період вірменської історіографії V століття завершує «Історія Вірменії» Лазара Парпеці. Процвітав літературно-історичний напрямок «Життів» і «Мучеництв», багато з яких мають важливе значення. Найвідоміше з них — «Життя Маштоца» Корюна, написане у 440-х та яке вважають оригінальним письмовим пам'ятником вірменської літератури.

Давньовірменська література тісно пов'язана з церквою та мистецтвом богослов'я. Найважливішою пам'яткою цього напрямку літератури V століття є праця Єзніка Кохбаці «Книга заперечень» — один із шедеврів давньовірменської літературиEncyclopædia Britannica Armenian literature, написаний між 441 та 449 роками. Тоді ж було створено патристичний твір «Велемовні промови», імовірним автором якого є Маштоц.

З початку розвитку вірменської літератури процвітало мистецтво поезії, що мало на той момент ще церковно-релігійний характер (духовні гімни), що характерно для раннього періоду всіх християнських культур. Найбільш визначними діячами шараканів — вірменської гімнографії — стали Ованес Мандакуні, Месроп Маштоц і деякі інші, творчість яких покладено в основу вірменської поезії наступних століть. Мамбре Верцанох вважається автором 3 гомілій.

VI—IX століття

У VI столітті найбільш примітною історичною працею була «Хронографія» Атанаса Таронаці. Петрос Сюнеці розвинув традиції церковної поезії. В ту добу жив найвидатніший вірменський філософ-неоплатонік Давид Анахт, твори якого також є зразками високого риторичного мистецтва. З VI століття збереглась богословська збірка, відома як «Книга послань». У ній зібрано твори давньовірменських авторів Ованнеса Габелеанці, Мовсеса Єлвардеці, Григора Кертога та інших.. Для історії вірменської писемності того століття також помітними є праці Авраама Маміконянца.

VII століття стало добою нового відродження вірменської історіографії. Було створено капітальну історичну працю Себеоса «Історії імператора Іракла», Ованес Мамікоян написав «Історію Тарона». Примітним також є і той факт, що у Себеоса вперше з'явився сюжет про Хосрова й ШирінЕнциклопедія «Кругосвет». Також розвинулась власне художня література. Наприкінці VII століття Давтак Кертог написав свою знамениту елегію «Плач на смерть великого князя Дживаншира» — найдавніший (із тих, що збереглись) твір вірменської світської поезії (акростих із 36 строф, за кількістю літер у вірменській абетці). У догматичній літературі важливе місце посідає збірка «Заповіт віри», створена у 620-х роках (Ованес Майраванеці й інші), до неї увійшли антихалкідоністські твори й релігійні пісні. На межі VI та VII століть Вртанес Кертог написав трактат «Про іконоборство». У VII столітті жив Ананія Ширакаці, автор безлічі творів у різних галузях науки й філософії.

Найвизначнішим твором VIII століття стала праця Гевонда «Історія Халіфів», завершена близько 790 року. Розвивається життєва література («Життя Ваана Гохтнеці», 737). Було створено твори богословського характеру — трактати, промови (Ованеса Одзнеці тощо).

Історіографічні праці тієї доби є важливими історичними джерелами для вивчення історії як власне Вірменії, так і сусідніх держав та регіонів.

У VII—VIII століттях вірменська духовна поезія увійшла до нового етапу свого розвитку. Вона характеризувалась збагаченням змісту й методів поетичного висловлення. Одним із найкращих творів того періоду був «Андзінк Нвіреалк» Комітаса Ахцеці. Духовну поезію розвивали до нового ступеня Саак Дзорапорці, Ованес Одзнеці й інші. Серед поетів VIII століття зустрічаються також жінки — Саакдухт, Хосровідухт («Шаракан Ваану Гохтнеці»). Степанос Сюнеці, окрім духовних гімнів, писав антихалкідонітські полемічні твори тощо.

Наприкінці IX—початку X століть Товма Арцруні створив свою знамениту «Історію дому Арцруні», виклавши історію всієї Вірменії. Анонімний оповідач (Псевдо-Шапух Багратуні) написав історію доби Багратідів. До IX століття належать «Історії святого патріарха Саака й вардапета Маштоца». Найвизначніші поети-гімнографи тієї доби: Амам Аревелці й Вардан Анеці.

Високе та пізнє середньовіччя

X—XII століття

Вірменська література, починаючи з X століття набула нових якісних проявів, пов'язаних з політичними, економічними та суспільними змінами у Вірменії. Історична проза, яка у V—IX століттях була основним жанром літератури, почала поступатись місцем жанрам поетичного слова. Стародавні літературні жанри суттєво оновились із точки зору форм і змісту, з'явились нові напрямки. З X століття знову відродилась історіографія. Період від X до XIV століття історики й культурознавці часто називають Вірменським відродженням. Було створено визначні історичні праці, зокрема Ованес Драсханакертці близько 924 року завершив «Історію Вірменії», близько 982 року «Історію Вірменії» написав Ухтанес. Мовсес Каганкатваці написав «Історію Агванка», в основному змальовуючи долі двох вірменських провінцій Арцаха й УтікаС. В. Юшков. До питання про кордони стародавньої Албанії. Історичні записки, № I, М. 1937, с. 137. В агіографічній літературі примітна «Історія святого Нерсеса Партева, вірменського патріарха», написана Месропом Вайодзореці 967 року. Також було створено трактати церковно-релігійного характеру («Корінь віри» Ананії Нарекаці тощо).

На межі X й XI століть, за доби посилення Багаратидської Вірменії, у вірменській історіографії відзначаються тенденції створення нової (після Хоренаці) загальної історії Вірменії та сусідніх регіонів. Була створена «Загальна історія» (завершена близько 1004 року) Степаноса Таронаці. Ще однією визначною історичною працею XI століття є «Оповідання» Арістакеса Ластіверці, написані між 1072 та 1079 роками. У праці Ластіверці подано трагічні події у Вірменії XI століття — візантійські завоювання, варварські набіги тюрксько-сельджуцьких кочівників. Григор Магістрос запровадив до вірменської літератури епістолярний жанр.

Підйом поезії передусім був пов'язаний з творами Григора Нарекаці. З його творчості почалась тематика кохання та природи у вірменській ліриці. 1002 року Нарекаці завершив свою знамениту поему — «Книгу жалобних співів». Цей твір вважається одним із шедеврів середньовічної вірменської літератури. Поезія розвинулась у творчості Григора Пахлавуні, Вардана Анеці й інших. З твору Вардана Айказна зародився жанр біографічної поеми. На рубежі XI—XII століть жив відомий поет і філософ Ованес Імастасер.

Починаючи з XII століття на заміну грабара — давньовірменської літературної мови, прийшла середньовірменська.