Сме́ртний гріх — у християнстві так називають свідомо й добровільно вчинений гріх, який сприяє розриву єдності людини з іншими людьми та Богом. Часто під ним розуміється гріховна недосконалість, яка призводить до інших гріхів. У перспективі смертний гріх без каяття та сповіді веде до загибелі душі (звідки й назва). Ці риси відрізняють його від повсякденних гріхів, які скоюються мимовільно, через незнання або через потребу, і прощаються або за особистим проханням людини, або каяттям чи на літургії.
Вчення про смертні гріхи Назва «смертний гріх» пов'язана з тим, що скоєння такого гріха веде до смерті душі, позаяк затьмарює розум людини, ослаблює її волю та відділяє від спілкування з Богом. Смертний гріх сприяє вчинкам, які суперечать природі людини. Передбачається, що сповідь і каяття повинні сприяти радикальній зміні поведінки людини, що усуває наслідки скоєння смертного гріха.
Вперше смертний гріх у вигляді «гріх на смерть» зустрічається в першому посланні апостола Івана. Апостол зазначав, що на відміну від нього «гріх не на смерть» може бути прощений, в тому числі завдяки молитвам не тільки самого грішника, а й інших людей1 Ів 5. 16-17. Тому сучасними богословами вважається, що «гріх на смерть» — це те саме поняття, що в інших місцях Біблії згадується як «хула на Святого Духа» — бажання зла як такого, прийняття своєї гріховності як блага та відмова від удосконалення. Прощення «хули на Святого Духа» можливе тільки особисто Богом.
У другому посланні Павла до Тимофія вказується перелік гріхів, якими характеризуватимуться люди в майбутньому. «Будуть бо люди тоді самолюбні, грошолюбні, зарозумілі, горді, богозневажники, батькам неслухняні, невдячні, непобожні, нелюбовні, запеклі, осудливі, нестримливі, жорстокі, ненависники добра, зрадники, нахабні, бундючні, що більше люблять розкоші, аніж люблять Бога, вони мають вигляд благочестя, але сили його відреклися»2 Тим 3. 1-5.
Класифікацію гріхів як потягів до шкідливої діяльності першим розробив ранньовізантійський богослов Евагрій Понтійський у IV столітті. До кінця століття усталився поділ гріхів на два плотських (блуд і чревоугодництво) і шість душевних (стяжання, гнів, сум, зневіра, марнославство та гординя). Згідно з Іваном Дамаскином, природні потяги тіла й душі не є гріховними; гріховні лише ті, що характеризуються надмірністю, невідповідністю задоволенню потребIoan. Damasc. De fide orth. II 22.
У православному богослов'ї поширений саме первинний восьмискладовий перелік Евагрія Понтійського. В пізнішому західносхоластичному списку Григорія Великого сум було замінено на заздрість, а марнославство об'єднано з гординею. Ця західна концепція отримала поширення після схоластичних праць Томи Аквінського (XIII століття), котрий визначив ці гріхи основними, від яких походять всі інші. Єдиного усталеного порядку смертних гріхів не існує, їхня нумерація зазвичай умовна . +Смертні гріхиВізантійське богослів'я / Православ'яКатолицизмХарактеристикаГординяГординянепоступливість, нездатність бачити власні недолікинадмірна віра у свої можливостіМарнославствопотяг до земної слави, залежність від думки інших людейЖадібність (скупість, користолюбство, сріблолюбство)Жадібністьбажання матеріального багатства з нехтуванням багатством духовнимГнівГнівобурення, спрямоване на шкоду іншим людямБлуд (хтивість, розпуста)Блудбажання плотських задоволень, часто — статева активність, що виходить за межі шлюбу, і помисли про неїНенажерливість (чревоугодництво, зажерливість)Ненажерливістьспоживання більшої кількості матеріальних благ, ніж необхідно, часто — конкретно їжі, надмірна вибагливість у нійЗневіра (відчай, нудьга, лінощі)Зневірауникання належної фізичної і духовної діяльностіСумЗаздрістьпригніченість від нездатності задовольнити свої пристрастібажання чужих якостей, статусу, можливостей Смертний гріх обмежує свободу людини, змушуючи її здійснювати вчинки, невластиві її природі. Їх викорінення та щира боротьба з ними є духовною боротьбою та завданням кожного християнина (незалежно від конфесії) з метою стяжання благодаті Святого Духа для відновлення безпристрасного і безгріховного образу Христа в душі — «нового Адама» (на відміну від «старого Адама», враженого тлінням, смертністю та пристрасністю внаслідок первородного гріха), «благодатне насіння» якого отримується у Хрещенні.
Смертні гріхи з протилежними до них чеснотами (за католицьким списком) Гординя (гордість) — Смирення (покора); Жадоба (захланність) — Щедрість; Хіть (нечистота) — Чистота; Заздрість — Вдячність або Доброта; Ненажерливість (надмірність) — Поміркованість (помірність); Гнів — Лагідність; Лінь (лінність) — Старанність (пильність)«Катихизм християнської віри», Spampato in Urbania (Pesaro), dalle Arti Grafiche STIBU, 1990 р. — С. 206 .
Зв'язок із демонами
У «The Lanterne of Light», трактаті невідомого англійського лоларда, помилково приписуваному Джону Вікліфу (1409—1410), кожний із смертних гріхів пов'язувався з певним демоном, який спокушав людей відповідним гріхом:
Люцифер — гординя Мамона — жадібність (avarouse) і здирство (covetise) Асмодей — хтивість (leccherouse) Вельзевул — заздрість (envious) Вельфеґор — ненажерливість (glotouns) Аамон — гнів (wrappe) Абаддон — лінощі (slowȝ)
1589 року також поєднав смертні гріхи з демонами: Люцифер — гординя (superbia) Мамона — жадібність (avaritia) Асмодей — хтивість (luxuria) Левіафан — заздрість (invidia) Вельзевул — ненажерливість (gula або gullia) Сатана — гнів (ira) Вельфеґор — лінощі (acedia)
У «» Крістофера Марлоу демони вже не відповідають за певний гріх. Усі сім смертних гріхів керуються Мефістофелем, Сатаною і Вельзевулом.
Історичні гріхи
Зневіра
Зневіра або ж акедія — це нехтування турботою про те, що людина повинна робити. Перекладається як апатична млявість; депресія без радості. Вона пов'язана з меланхолією; акедія описує поведінку, а меланхолія вказує на емоцію, що її породжує. У ранній християнській думці відсутність радості вважалася свідомою відмовою насолоджуватися добротою Бога. На противагу цьому, апатія вважалася відмовою допомагати іншим у часи потреби. Acēdia є негативною формою грецького терміну (), який має більш обмежене використання. "Kēdeia" стосується конкретно подружньої любові та поваги до померлих.Henry George Liddell and Robert Scott. A Greek-English Lexicon. Revised by Sir Henry Stuart Jones and Roderick McKenzie. Oxford: Clarendon Press, 1940. Папа Григорій об'єднав це з tristitia у лінощі для свого списку. Коли Тома Аквінський описував акедію у своєму тлумаченні списку, він описував її як «неспокій розуму», що є джерелом менших гріхів, таких як неспокій та нестабільність. Акедія наразі визначається в Катехизмі Католицької Церкви як духовні лінощі, віра в те, що духовні завдання занадто складні. У IV столітті християнські монахи вважали, що акедія була переважно спричинена станом меланхолії, що викликала духовну відстороненість, а не лінь.
Марнославство Марнославство — це невиправдані хвастощі. Папа Григорій розглядав його як форму гордині, тому він включив марнославство до гордині для свого переліку гріхів. Воно є джерелом заздрості.
Див. також Пристрасть Гріх Перворідний гріх Викуплення
Примітки
Джерела Катихизм християнської віри, Spampato in Urbania (Pesaro), dalle Arti Grafiche STIBU, 1990. Panati C. Sacred origins of profound things. New York: Penguin Arcana, 1996. Посилання Смертельні гріхи // Українська Релігієзнавча Енциклопедія