Назва міста Харків походить, імовірно, від річки Харків, хоча російський історик Микола Аристов пов'язує Харків з давнім половецьким поселенням Шарукань в околиці сучасного Харкова. Слід відкинути, як продукт народної етимології, й переказ, за яким назва Харків походить від одного з перших поселенців — козака Харка.

Археологічні розкопи на території Харкова доводять, що тут було поселення вже за бронзової доби у II тисячолітті до н. е.; є також знахідки зі скіфського (VI—III ст. до н. е.) та сарматського (II—I ст. до н. е.) періодів; в околицях Харкова знайдено ранньо-слов'янські сліди Черняхівської культури (II—VI ст.) та слов'янське городище Донецьке з княжої доби. Проте, в XII—XVII ст. теперішня територія Харкова належала до Дикого Поля, що його опановували половці, а згодом татари.

XVII—XVIII століття

Час заснування

Вік міста підраховують виключно за першою письмовою згадкою, що дійшла до наших днів, в офіційних джерелах — за скаргою на розорення білгородських церковних угідь харківськими черкасами в 1654 роціФиларет (Д. Г. Гумилевский). Историко-статистическое описание Харьковской епархии: в 2-х томах. Х. Издательство «Харьковский частный музей городской усадьбы», 2011 г. — Т.1. — с. 175 і за чолобитною Білгородського священика про землі 1657 року, де сказано, що на місці міста була Нікольська вотчина між річками Лопань і Харків, на якій оселилися черкаси в 7162 (1653/1654) році і на якій у 7163 (1654/1655) збудували містоhttps://www.vostlit.info/Texts/Dokumenty/Russ/XVII/1640-1660/Mat_ist_Charkov_17v/1-20/4.phtml Материалы для истории г. Харькова в XVII веке / Багалей Д. И. // Сборник Харьковского историко-филологического общества. — Харьков, 1905. — Т. 16. — с. 403—404.. Завдяки цим документам Багалій назвав загальноприйняту дату заснування — 1654 рікhttps://dalizovut.narod.ru/bagaley/bagal2.htm Історія Слободської України: з 71 малюнками і 2 картами / Д. І. Багалій. — Харків: Союз, 1918. — 308 с., арк. карт: іл.https://kharkivoda.gov.ua/news/104772 Харкову — 366!.

Подальша історія

Формально Харківщина належала з початку 17 ст. Московському царству, але тут не було жодної влади й осілого населення. Московські царі розсилали сторожу й розвідувальні групи зі служилих людей, будували укріплення й оборонні лінії проти кримських татар та ногайців: «білгородська», «ізюмська» та «українська» лінії. Поставали перші поселення — слободи з російських поселенців, а ще численніші українські поселення втікачів з Гетьманщини й Правобережжя. У середині 17 ст. вони заснували ряд українських поселень на Харківщині (див. Слобідська Україна).

1655 року ватага українських козаків під проводом «осадчого» І. Каркача оселилася поблизу харківського укріплення. Козаки збудували оселю довкола фортеці, що вже існувала раніше на височині між р. Харковом і Лопанню, оточеній лісами і болотами. Московський воєвода Селіфонтов поширив на них свою владу, але у внутрішні справи козацьких поселенців не втручався, і вони рядили свої справи за «черкаським звичаєм». Українські поселенці допомогли збудувати нове укріплення та несли оборонну військову службу. 1655 р. в Харкові жило бл. 600 служивіх людей, а всього населення близько 2000. Назагал Харків у 17 ст. був військово-оборонним форпостом та хліборобським містом. Частина мешканців займалася ремеслом і торгівлею і жила на території укріплення, але більшість оселялася в слободах навколо укріплення й займалася хліборобством. Селяни мали право користуватися землею, займалися ремеслами та зберігали козацькі вільнощі.

У 1660—1662 роках добудовано нове приміське укріплення, а в старій фортеці постали нові військові (башти, брами, порохівня) й адміністративні («государев» двір й ін.) споруди та церкви. У 1670-х pp. фортеця занепала і почала називатися Старим містом, а острогом звалося нове укріплення, побудоване за воєводи Сухотіна. Харків збільшувався навколо фортеці, а його міська територія на початку 18 ст. поширювалася за pp. Лопань і Харків.

За російсько-шведської війни, у зв'язку з виступом І. Мазепи й заворушенням донських козаків, Петро І доручив розбудувати харківське укріплення. 1724 року Харків уже нараховував 61 вулицю і 1300 дворів.

Царський уряд почав також накладати додаткові грошові й службові обов'язки на населення, зокрема на козаків-підпомічників, поступово обмежено вибір козацької старшини. Внаслідок призначення царського бригадира при козацькому полку та втручання військового начальства полкова старшина зазнала обмежень. Повинності козаків на користь царської армії ставали щораз важчими.

1732 року була спроба замінити слобідські козацькі полки на армійські. Заснований у 1659—1660 роках Харківський полк як адміністративно-військова одиниця належав до найбільших у Слобідській Україні. 1732 року він нараховував 135 осель, у яких жило 75 000 мешканців, у тому числі 5870 козаків. У складі полку було 18 сотень.

Через малу кількість некозацького (російського) населення на території полку 1706 року тимчасово ліквідовано воєводське управління, а влада полкової старшини поширилася на все населення.

Бувши полковим містом, Харків став адміністративним осередком; тут діяли полкова канцелярія і суд. Старшину обирали на козацьких радах, але її затверджував царський уряд. До видатних полковників належали І. Сірко, І. Шидловський тощо. Харків був осідком полку майже ціле століття (до 1765 р.).

Життя в давньому Харкові відзначалося його оборонно-піонерським характером і положенням на степовому пограниччі. Це поступово змінювалося в міру того, як кордон російської держави посувався на південь. Але татари ще іноді нападали на Харків і підміські поселення, грабуючи їхніх мешканців.

Харків'яни брали участь у російських походах на Крим, Азовське море та у Північній війні, як і в російсько-польських конфліктах. Участь у цих війнах серйозно підірвала силу Харківського полку і матеріально ослабила харків'ян. Населення також потерпіло від пожежі 1733 р. та від чуми (1733, 1741).

У подібному стані були й інші полкові осередки Слобожанщини. Але Харків почав серед них вибиватися на передове місце не так своїм адміністративним і військовим значенням, як завдяки вигідному економічному і торгівельному положенню. Водночас місто почало грати провідну культурну роль у прикордонні. У 18 ст. розрослися харківські ярмарки (4 рази на рік). Сюди привозили товари з балтійських портів і центр. районів Росії, з Криму, Херсону, Києва, Польщі, Сілезії, Молдавії та нім. м.

1726 р. білгородський єпископ Є. Тихорський перетворив монастирську школу в Харкові на колегію, яка до заснування Харківського Університету була найвідомішим навчальним закладом Слобожанщини; одночасно поставали початкові і середні школи.

1765 року царський уряд скасував полкову самоуправу Харкова, козацьке населення перетворилося у своїй масі на військ. поселенців, і на нього накладено різні податки й інші повинності. З 5 слобідських полків утворено адміністративно-територіальну одиницю — губернію з осідком у Харкові.

1780–1796 — замінено губернію на Харківське намісництво, потім знов на Слобідсько-Українську, а з 1836 р. — на Харківську губернію. Певний час, крім губернатора, мешкав в Харкові також і генерал-губернатори, які очолювали кілька губерній: Харківську, Полтавську і Чернігівську.

У 1885 році тимчасове генерал-губернаторство скасоване.

Населення Харкова далі диференціювалося. Частина козацької старшини перейшла в стан російського дворянства, а рядове козацтво було закріпачене; у місті далі зростала верства ремісників і торгівців, поставали цехи.

Під наглядом губернатора і намісника Харків поступово розбудовувався; за шаблонами рос. міськ. будівництва, визначуваними з Петербургу, зведено ряд урядових та приватних міщанських і торг. будинків. На території укріпленого м. збудовано Покровський монастирський собор (1689, зберігся досі), губернаторський будинок (1766 — 77), кам'яний корпус «присутствених місць» (будівництво розпочато 1785), Успенський кафедральний собор (1783) з дзвіницею і забудуваннями. На кін. 18 ст. в X. було 10 церков, у тому ч. 4 дерев'яні. Значний вклад у розбудову X. вніс архітектор П. Ярославський.

XIX — початок XX століття У 1799 постала окрема Харківська єпархія. Після судової реформи 1867 Харків став осідком судової округи з окремою судовою палатою. З суспільно-культурного погляду переломовою подією в історії Харкова було заснування 1805 заходами В. Каразина й українського дворянства Харківського Університету, що перетворив провінційне місто півдня Росії на важливий східно-українській освітній центр. При університеті застосувалися наукові установи, поставали нові види, активізувалося культурне життя. У 19 ст. засновано у Харкові 4 хлоп'ячі гімназії та кілька дівочих середніх шкіл. У 1873 відкрито ветеринарній інститут, що розвинувся з сер. ветер. школи, 1885 — Технологічний Інститут, в 1916 — Харківський комерційний інститут. На другу половину 19 ст. припадає відкриття ряду фахових шкіл: торг., технічної, залізничної, музичної, рисувальної, земської акушерської тощо.

Харків мав міське самоврядування. До 1870 членів міської думи обирали за становим порядком, а пізніше за майновим цензом. Розбудова міста тривала далі; зведено будинки: дворянського зібрання (1815 — 20, архітект Є. Васильєв), кадетського корпусу (1825 — 28), дзвіницю Успенського собору (архітект А. Тон), міський театр (1840 — 43), низка торгових і приватних будинків. У стилі будівництва далі переважала приписана так звана «губернська архітектура». У другій половині 19 ст. споруджено корпус технологічного інституту (1879 — 85), будинок міської думи (1885).

У 1890-х pp. низку будинків збудував архітект О. Бекетов. З'явився стиль модерн, (теперішній мед. інститут, купецький банк, житлові будинки). Архітект К. Жуков збудував в укр. стилі будинок школи живопису і малювання (1913). Проте впорядкування м. було занедбане. До 1830 вулиці не були забруковані, тому в дощову погоду робилися непроїжджими. Харків мав славу «брудного міста». Потім вулиці почали мостити бруківкою; під кінець 19 ст. майже всі вони були забруковані. Вода з річок Харківа не була придатна до пиття, а водогін закінчено лише у 1881. У 1912 — 13 поширено водогін і побудовано водонапірну башту для центральних вулиць; другорядні вулиці й околиці міста користувалися колодязями. У 1912 почали будувати каналізацію. Газове освітлення застосовано в 1880-х pp., а з 1898, почавши від околиць міста, — електричне. У 1882 відкрито кінну залізницю, т. зв. конку, власником якої було з 1886 бельгійське акційне товариство; 1906 прокладено першу трамвайну лінію. Першу залізницю доведено до X. 1869, відтак прокладено через X. лінії: X. — Ростов і X. — Київ (1873), X. — Лозова і X. — Полтава (1875), X. — Балашов і X. — Вовчанське (1899).