Війна́ Потрі́йного Алья́нсу також знана як Парагва́йська війна́ — війна, що велася з 13 грудня 1864 року по 1 березня 1870 року між Парагваєм з одного боку та союзом Аргентини, Бразилії і Уругваю з іншого та була найкривавішим конфліктом за всю історію Америки.

Серед причин війни називають наслідки колоніалізму в Латинській Америці, суперництво держав-учасниць конфлікту за контроль над стратегічним регіоном річки Ла-Плата, втручання Бразилії та Аргентини у внутрішню політику Уругваю, британські економічні інтереси в регіоні та експансіоністські амбіції парагвайського президента Франсіско Солано Лопеса.

Наслідком війни став повний розгром Парагваю. Навіть після поразки його регулярних сил конфлікт надовго перейшов у стан повільно тліючої партизанської війни на території Парагваю, яка спустошувала країну та вела до значних втрат цивільного населення. За деякими оцінками, загальні втрати Парагваю — як через військові дії, так і через хвороби, включаючи період партизанської війни — сягали 1,2 мільйона осіб, або 90 % його довоєнного населенняБ.Фарвелл, Енциклопедія воєн дев'ятнадцятого століття, New York: WW Norton, 2001. стор. 824Ще одну оцінку дають Д. С. Джордан (Війна і порода, стор. 164. Boston, 1915) і П. Попеное (Прикладна генетика, The Macmillan Company, New York, 1918). За їхніми дослідженнями, населення скоротилося з довоєнних 1 337 437 осіб до 221 709 осіб (28 746 чоловіків, 106 254 жінок і 86 079 дітей). За іншими даними, ці втрати становили 305 тисяч осіб із 525-тисячного довоєнного населення країни, причому після війни залишилося тільки 28 тисяч чоловіківЮ. Мейстер, Франсиско Солано Лопес: національний герой або військовий злочинець?, Osnabrück: Biblio Verlag, 1987. стор. 345, 355, 454—455.

Парагвай тільки через десятиліття зумів оговтатися від хаосу й демографічного дисбалансу, у якому опинився. Втрата майже половини території, післявоєнний залежний стан та знищення промисловості надовго перетворили його на одну з найвідсталіших країн Латинської Америки. У Бразилії війна вивела армію на ключові позиції в суспільстві та викликала катастрофічне зростання державного боргу, який країна виплачувала десятиліттями, що значно скоротило економічне зростання та прискорило падіння монархії. Війна також призвела до модернізації аргентинської промисловості, після війни Аргентина на кілька десятиліть стала найбагатшою латиноамериканською державою. Завдяки війні Уругвай майже повністю звільнився від бразильського й аргентинського втручання у свою внутрішню політику.

Передісторія конфлікту

Територіальні претензії сторін

Починаючи з появи португальців у Бразилії, між ними та іспанськими колоніями тривали прикордонні сутички. Не раз робилися спроби врегулювання (Утрехтський мирний договір, Мадридський договір, Перший договір в Сан-Ільдефонсо), проте повністю кордон так і не був визначений.

Парагвай, колишня провінція віцекоролівства Ріо-де-ла-Плата, яка здобула незалежність від Іспанії (1811) та Аргентини (1813), відчував страх і недовіру до своїх двох набагато більших, більш густонаселених сусідів: Об'єднаних провінцій Ріо-де-ла-Плата (Аргентини) і Бразилії, що мали до нього територіальні претензії. Бразилія зазіхала на природні падубові ліси, джерело сировини для мате, розташовані на північному сході країни на кордонах Мату-Гросу. Аргентина неохоче та з запізненням визнала незалежність Парагваю й заявляла свої права на території на схід від Парани, а також на захід від річки Парагвай. З обома країнами виникли суперечки щодо свободи (або обмеження) судноплавства на річковій системі Парагвай-Парана та доступу до регіональних ринків. Бразилія вимагала від Парагваю надати провінції Мату-Гросу доступ через річку Парагвай до Парани і Атлантики. Парагвай вимагав від Аргентини надати йому доступ до Атлантичного океану через Парану

Парагвай перед війною

Довоєнний розвиток Парагваю значно відрізнявся від розвитку сусідніх держав Південної Америки. Парагвай був географічно ізольованим: до поразки Болівії у Тихоокеанській війні наприкінці XIX століття він єдиний з нових незалежних латиноамериканських країн не мав виходу до моря. Він також перебував у культурній ізоляції через переважну гуаранімовність населення. Під час диктатури Хосе Гаспара Родрігеса де Франсія (1813—1840) та в перші роки диктатури його наступника Карлоса Антоніо Лопеса (1844—1862), країна також була ізольована від своїх сусідів політично і економічно. Керівництво Парагваю підтримувало курс на побудову автаркічної економіки. Режим Лопесіву 1862 році Карлоса Антоніо Лопеса змінив на посту президента його син Франсіско Солано Лопес характеризувався жорсткою централізацією, що не залишала місця для розвитку громадянського суспільства.

Близько 98 % земель Парагваю перебувало в руках держави. Вона ж здійснювала і значну частину виробничої діяльності. Існували так звані «маєтки Батьківщини» () — 64 господарства під центральним урядовим управлінням. Більш як 200 іноземних фахівців, запрошених у країну, прокладали телеграфні лінії і залізниці, що сприяло розвитку сталеливарної, текстильної, паперової, друкарської промисловості, суднобудування і виробництва пороху.

Уряд повністю контролював експорт. Основними товарами, що вивозилися з країни, були цінні породи деревини і мате. Політика держави була суворо протекціоністською. Імпорт фактично перекривався високим митом. На відміну від сусідніх держав Парагвай не брав зовнішніх позик. Цю політику попередників продовжив диктатор Парагваю Франсіско Солано Лопес.

У той таки час уряд почав модернізацію армії. Ливарна майстерня в Ібікуї, побудована 1850 року, виробляла гармати і мортири, а також боєприпаси всіх калібрів. На верфях Асунсьйона будувалися річкові військові кораблі. Зростання промислового виробництва настійно вимагало контакту з міжнародним ринком. Проте Парагвай, що розташовувався в глибині континенту, не мав виходу до моря. Щоб його досягти, суднам, що вийшли з річкових портів Парагваю, необхідно було пройти вниз річками Парана і Парагвай, досягти Ла-Плати, і лише потім вийти в океан. У задумах Лопеса було придбання порту на Атлантичному узбережжі, що можливе лише при захопленні частини бразильської території.

У ході підготовки до реалізації цих цілей продовжили розвиток військової промисловості. В армію в порядку обов'язкової військової служби призвали значну кількість солдатів, яких піддавали інтенсивному вишколу. У гирлі річки Парагвай побудували фортифікаційні споруди. Проводилася також і дипломатична підготовка. Парагвай уклав альянс з панівною в Уругваї Національною партією «Бланко» («Білі»). Відповідно, суперник Бланко — Партія «Колорадо» («Червоні») знайшла підтримку в Аргентини і Бразилії.

Ситуація в басейні Ла-Плати до війни

Відтоді, як Бразилія і Аргентина здобули незалежність, між урядами Буенос-Айреса і Ріо-де-Жанейро продовжувалася боротьба за гегемонію в басейні Ла-Плати. Вона значно вплинула на зовнішню і внутрішню політику країн регіону. Конкурентні претензії на територію сучасного Уругваю спричинили Аргентино-бразильську війну 1825–1828 років, але навіть після неї Бразилія і Аргентина двічі були на межі зриву дипломатичних відносин.

Метою уряду Аргентини було об'єднання під своєю егідою всіх країн, що раніше входили у віцекоролівство Ріо-де-ла-Плата, зокрема Парагваю й Уругваю. Починаючи з першої половини XIX століття, вона робила спроби досягти цього, проте марно — багато в чому через втручання Бразилії. Саме Бразилія, що перебувала в той час під управлінням португальців, була першою країною, що визнала незалежність Парагваю у 1844 році. Побоюючись надмірного посилення Аргентини, уряд Ріо-де-Жанейро волів підтримувати баланс сил у регіоні, допомагаючи Парагваю і Уругваю зберегти суверенітет.

Окрім того, Парагвай і сам не раз втручався в політику Аргентини. Так, з 1845 по 1852 рік парагвайські війська воювали проти уряду Буенос-А́йреса із загонами провінцій Коррієнтес і Ентре-Ріос. У цей період особливо теплими були відносини Парагваю з Бразилією, що також ворогувала з аргентинським президентом Хуаном Мануелем Росасом. До його падіння у 1852 році бразильці продовжували надавати Асунсьйону військово-технічну допомогу, приділяючи особливу увагу укріпленням на річці Парана і посиленню парагвайської армії.

Своєю чергою бразильська провінція Мату-Гросу не була зв'язана з Ріо-де-Жанейро сухопутними дорогами, і бразильським суднам потрібно було пройти через парагвайську територію річкою Парагвай, щоб досягти Куяби. Проте часто отримання дозволу на це від парагвайського уряду було пов'язане з великими труднощами.

Після остаточного визнання незалежності Уругваю у 1828 році Бразилія мала значний вплив на уругвайську політику. Приватна компанія багатого бразильського підприємця, Ірінеу Евангеліста ді Суза, фактично була державним банком Уругваю. Інші бразильці володіли близько чотирмастами великими маєтками (estancias), які займали приблизно третину території країни. Вони протестували проти податків, які уругвайці накладали при перегоні рогатої худоби через кордон з Ріу-Гранді-ду-Сул, і підтримували постійну боротьбу між уругвайськими політичними фракціями Колорадо і Бланко. Бразилія тричі здійснювала військове і політичне втручання в справи Уругваю — в 1851 році, проти Мануеля Орібе і аргентинського впливу, у 1855 році, на прохання уругвайського уряду і Венансіо Флореса, лідера партії Колорадо (традиційного союзника бразильців) і в 1864 році, проти Атанасіо Агірре. Остання інтервенція і стала поштовхом до початку Парагвайської війни.

Отже, серед причин війни можна назвати наслідки колоніалізму в Латинській Америці в цілому, боротьбу за контроль над стратегічно важливим басейном річки Ла-Плата, втручання у внутрішні справи Уругваю Бразилії та Аргентини і експансіоністські амбіції парагвайського президента Франсіско Солано ЛопесаМ. А. Сентено, Кров і борг: війна і нація-держава в Латинській Америці, University Park, PA: Pennsylvania State University Press, 1957. стор. 55.

Також, починаючи з історіографії 1860-х років, відзначається значна роль Великої Британії в ескалації конфлікту. Серед причин ймовірного втручання Британії називають те, що вона не бажала об'єднання басейну Ла-Плати в єдину державу, здатну одноосібно користуватися ресурсами регіону. Створення Великого Парагваю з автономною економікою та розвиненим промисловим сектором, чого намагався досягти Солано Лопес, означало б втрату важливого ринку британських товарів. До того, парагвайська модель автономної економіки могла бути сприйнятою сусідніми державами і Парагвай сам міг стати експортером промислової продукції. На додаток Британія потребувала нових джерел бавовни через Громадянську війну в США і тому вимагала прав на вільну торгівлю в районі Ла-Плати.

Проте серед істориків немає єдиної точки зору щодо ролі Великої Британії на початку війни. Зокрема, вказується, що відносини Британії з Бразилією, головним опонентом Парагваю, були дуже натягнутими. У 1863 році їх взагалі розірвали з ініціативи імператора Педру II через серію інцидентів за участі британського посла та розквартированих у Ріо-де-Жанейро британських моряків. Вказується також, що через вельми незалежний характер бразильського імператора Британія просто не мала важелів тиску на Бразилію.

Бразильська інтервенція до Уругваю

У квітні 1864 року Бразилія відправила до Уругваю дипломатичну місію на чолі з Жозе Антоніу Зарайва. Її метою було отримання компенсації за збитки, заподіяні бразильським фермерам-гаучо у прикордонних конфліктах з уругвайськими фермерами. Президент Уругваю Атанасіо Агірре (Національна партія) відкинув бразильські домагання.

Солано Лопес запропонував себе як посередника на переговорах, але бразильці виступили проти цієї пропозиції. У серпні 1864 року Парагвай розірвав дипломатичні відносини з Бразилією і оголосив, що окупація Уругваю бразильськими військами буде порушенням рівноваги в регіоні. 12 жовтня бразильські частини вторглися до Уругваю. Прихильники Венансіо Флореса і партії Колорадо, підтримані також і Аргентиною, об'єдналися з бразильцями і повалили Агірре.

Хід бойових дій