Стри́йський цвинта́р () — колишній цвинтар міста Львова. «Старий» цвинтар розташовувався у нижній частині сучасного Стрийського парку між вул. Стрийською, вул. Домбровського (нині Рутковича), вул. Пуласького (нині Паркова) та дорогою, що йшла поза пам'ятником Яну Кілінському до бічної в'їзної брами парку. «Старий» Стрийський цвинтар закритий у 1823 році натомість, того року було відкрито «новий» Стрийський цвинтар у горішній частині вул. Стрийської, з правого боку, який зайняв територію між сучасними вулицями Стрийською, Героїв Майдану та Лижв'ярською й остаточно знищений у 1970-х роках у зв'язку зі спорудженням Монументу бойової слави Збройних Сил СРСР.
Історія Стрийський цвинтар виник ще у XVII столітті, коли померлих від пошесті за часів польського короля Яна II Казимира почали ховати за містом. Офіційно цвинтар заснував магістрат, згідно з імператорськими декретами Йозефа II, 11 грудня 1783 та 9 вересня 1784 років, і призначався для першої — Стрийської — дільниці міста. Для цвинтаря виділено прямокутну ділянку землі на глинистому пагорбі, який обмежувався з заходу мурованим гостинцем до Стрия, а від сходу — допливом Сороки — притоки Полтви, неподалік від первісної Стрийської рогатки. Цвинтар розташовувався у нижній частині сучасного Стрийського парку між вулицями Стрийською, Домбровського, Пуласького та дорогою, що йшла поза пам'ятником Яну Кілінському до бічної в'їзної брами парку.
До нашого часу зберігся проєкт «старого» Стрийського цвинтаря, виконаний у 1863 році Арнольдом Рерінґом за ескізами головного садівника, ботаніка Львівського університету Кароля Бауера. За цим проєктом цвинтар поділявся на сім полів і мав два входи: один — з боку вул. Стрийської, другий — з боку вул. Пуласького. Від входу з боку вул. Стрийської алея цвинтаря вела до невеликого рондо. На проєкті цвинтаря були показані основні алеї та зелені насадження. Кароль Бауер, знавець паркового будівництва та автор ескізного проєкту Личаківського цвинтаря, вміло використав природний ландшафт для прокладання алей, доріг і стежин Стрийського цвинтаря.
Згідно з повідомленням міського синдика доктора Францішека Франка, інтабуляцію (вписання до ґрунтових книг) виконано значно пізніше, 25 червня 1800 року. Про давні поховання «старого» Стрийського цвинтаря немає жодної інформації.
Списки померлих з цього часу згоріли у приміщеннях ратуші під час придушення повстання 2 листопада 1848 року. Прізвища осіб, похованих на Стрийському цвинтарі, невідомі. Відомо, що це були переважно німецькі міщани, перші австрійські урядовці, які поселилися в Галичині, а також родичі німецьких ремісників та колоністів. Дві останні категорії громадян прибули до Львова, заохочені обіцянками австрійського уряду, який пропонував їм пільги при сплаті податків, зокрема безплатне прийняття міського та майстерського права.
Польські поховання зустрічалися тоді рідко.
«Старий» Стрийський цвинтар закрили у 1823 році, оскільки він, закладений на глинистих ґрунтах високого пагорба, похиленого у бік міста, ніколи не відповідав санітарно-гігієнічним вимогам. Про розширення «старого» цвинтаря не могло бути мови, бо його оточували із західного боку Стрийська дорога та рогатка, з північного боку — вулиці, які почали тоді розбудовуватися, а від сходу — підмоклі ґрунти, на яких пізніше трохи нижче озера Стрийського парку був побудований мурований водозбірник, забезпечений гідрантами та струменевими криницями. З південного боку, з огляду на прекрасне розташування, мальовничий рельєф терену та свіже повітря у 1879 році міська рада постановила відкрити публічний парк, який збільшено тоді коштом території цвинтаря аж до 47 гектарів. Таким чином на місці Стрийського цвинтаря у другій половині XIX століття постала тераса сьогоднішнього Стрийського парку з мальовничою грабовою алеєю.
Занепалий цвинтар увійшов до території нового парку; там впорядковано дерева, усунено понищені давні надгробки. Через 66 років після його знесення історик Владислав Цесельський знайшов тут лише дві надгробні плити, датованих 1807 та 1810 роками відповідно. Тепер від цих плит не залишилося навіть сліду. Ці останні пам'ятки найстарішої частини Стрийського цвинтаря використали при будівництві водної вежі, яка імітує середньовічну, для Загальної крайової виставки 1894 року та штучних руїн у Стрийському парку. На будівництво вежі використали також рештки давнього мосту, кам'яні стовпи, які відмежовували міські ґрунти від приватних, а на її білокам'яні кронштейни, зі слів очевидця, сторожа Стрийського парку, був порізаний останній давній пам'ятник цвинтаря. Зі свідчень сторожа відомо, що він був датований 1797 роком. У 1895 році при копанні фундаментів для оранжереї, яку збудували на місці цвинтаря, знайшли сім людських черепів, які у цьому ж місці закопано глибше у землю.
Після закриття «старого» Стрийського цвинтаря, в цього ж 1823 року, відкрили «новий» Стрийський цвинтар у горішній частині вул. Стрийської, з правого боку. Згодом він зайняв територію між сучасними вулицями Стрийською, Героїв Майдану та Лижв'ярською.
Декретом від 19 лютого 1830 року магістрат дозволяв на муровані гробівці в центрі цвинтаря для видатних осіб. До видатних осіб тоді відносилися урядовці та військові, міщанство до цієї категорії не належало, а шляхта лише в окремих випадках хоронила померлих на міських цвинтарях. Загальною рисою Стрийського цвинтаря, на думку історика Юзефа Бялині-Холодецького, було те, що згідно зі статистикою тут ховали переважно міщан та передміщан, нерухомість та ремісничі майстерні яких переходили від батька до сина, а тому одне й те ж прізвище навіть на звичайних могилах повторювалося багаторазово. Зокрема, історик нарахував тут 16 могил Ляссонів, різників та власників нерухомостей, 15 могил власників Цеслевичів нерухомості на громадян Львова, 10 могил Лесців, коминярів.
На Стрийському цвинтарі ховали померлих від різних епідемій, які у ті часи лютували у Європі, а саме від: епідемії холери 1831 року (2622 смертельні випадки), 1848, 1849 та 1855 роках (2544 смертельні випадки), 1866, 1867 роках. У 1873 році було зафіксовано 412 смертельних випадків холери; епідемії віспи 1873 рік (534 смертельні випадки) та черевного тифу (100 смертельних випадків).
4 травня 1848 року на Стрийському цвинтарі поховано історика, поета, учасника революції 1848 року. Едварда Морґенбессера, який помер від тифу на вигнанні. Е. Морґенбессер походив з польського шляхетського роду Нікельських з Краківського воєводства. У пишному похороні Е. Морґенбессера, який став справжнім тріумфальним походом, брало участь духівництво та мешканці Львова. Його труну з дому при вул. Гончарській несли на Стрийський цвинтар позмінно студенти, селяни, міщани, священики, емігранти, євреї та навіть жінки й дівчата. З обох боків труни йшли вбрані у білі та рожеві сукні дівчатка, які несли сплетений вінок з дубового листя та квітів. Одна з цих дівчат йшла попереду труни й тримала у руках вінок. Поруч за дівчатками труну супроводжували одягнені у чорні сукні старші дівчата. За ними йшли академісти (студенти), вбрані у цісарські мундири зі зброєю.
У 1848—1849 роках тут були поховані російські солдати, які померли від голоду і хвороб під час переходу через Львів додаткових сил царської армії на придушення угорського повстання. Тоді їхні безіменні могили вкрили щільними рядами цвинтар. Російські попи, як свідчить народний переказ, потішали помираючих солдатів надією на те, що вони під землею повернуться до святої матінки Росії.
Типовим пам'ятником польського інсурґента з 1831 року був надгробок жовніра Яна Ґранатовського, який помер у 1891 році. Надгробок мав вигляд мармурового обеліска на ренесансному п'єдесталі, завершений угорі хрестом. З повстанців 1831 року тут були поховані також підофіцер Теодор Манастирський ( 1851), рядові Фелікс Рачинський ( 1887) та Мацей Бомбінський ( 1885). На цвинтарі знайшов свій останній спочинок учасник народної організації під час повстання 1863 року в Галичині Ґабріель Вежбовіч ( 1885).
До 1875 року на Стрийському цвинтарі ховали значно менше померлих, ніж на інших львівських цвинтарях, оскільки, воно використовувалося для поховань, переважно, убогих людей. Зокрема, на цьому цвинтарі знайшли спочинок вихованці міського закладу убогих, померлі з громадських шпиталів, арештанти, злочинці і самогубці. Мешканці Львова відчували відразу до цього цвинтаря і лише після закриття 1 вересня 1875 року Городоцького цвинтаря на Стрийському почали ховати частіше.
26 квітня 1876 року міська рада прийняла ухвалу, згідно з якою до Стрийського цвинтаря почали належати парафії костелу Святої Марії Магдалини, у тому числі заклад для душевнохворих на Кульпаркові, церкви Святого Юра та будинку інвалідів та в'язниці з парафії костелу Святої Анни. Щоб заохотити мешканців ховати своїх померлих на Стрийському цвинтарі, похоронні кортежі, на відміну від тих, які йшли на Личаківський цвинтар, стали безкоштовними.
У 1876 році магістрат заборонив використовувати смолоскипи під час поховальних процесій через небезпеку виникнення пожеж, замінивши їх восковими свічками.
З часом приплив похоронів на цвинтар значно зріс, постало питання про його розширення. У 1881 році магістрат докупив «ґрунт», збільшуючи площу на 8 гектарів, і одночасно призначив його для 1-ї та 2-ї дільниці міста. Тоді на кладовищі вперше почали ховати убогих померлих за зразком Відня та Варшави — у спільних могилах (за тодішньою термінологією — комасованих). Щоб ще активніше скерувати похорони на Стрийський цвинтар, магістрат у 1882 році дозволив ховати померлих безкоштовно із загального, цивільного, гарнізонного шпиталів, філіального шпиталю Святої Софії та міської трупарні. Цвинтар старанно утримувався завдяки своєму керівнику та доглядачу Каролю Гольману. У липні 1883 року К. Гольман просив магістрат ще раз розширити цвинтар, оскільки вже не мав вільних місць для поховань і отримав на це дозвіл.
У 1873 році на Стрийський цвинтар перенесли тлінні рештки козаків з давнього цвинтаря під Богоявленською церквою, які полягли під час облоги Львова Богданом Хмельницьким у 1648 році при штурмі укріпленого монастиря Кармелітів взутих.
На цвинтарі знайшли також свій останній спочинок жертви пожежі 1886 року, коли вщерть згоріли склади сіна Юзефа Роснера під Янівською рогаткою. Здебільшого це були волоцюги та різні покидьки суспільства, що переховувалися щоночі у сіні від поліції.
7 вересня 1887 році під час робіт при регуляції та засклепленні Полтви на Стрийський цвинтар привезли труну зі знайденими у її річищі кістками, які походили ще з часів давніх облог Львова.
Відкриття Янівського цвинтаря 21 грудня 1888 року стало початком кінця Стрийського. 26 листопада 1891 року помер Кароль Гольман, який не здогадувався, що через два роки цвинтар перестане існувати. «Старий» Стрийський цвинтар функціонував до кінця 1893 року. Після його закриття місто було «поділено на два цвинтарні округи: Янівський та Личаківський».
Закриття цвинтаря викликало протести родин померлих, які мали там гробівці. У відповідь на це міська рада 25 вересня 1895 року та 9 квітня 1896 року дозволила ховати на цвинтарі в мурованих родинних гробівцях ще 25 років за умови, що гробівець сухий і незаповнений, а людські рештки лежать у подвійній, тобто щільно запаяній металевій та дерев'яній трунах. При цьому також наголошено, що кожен, хто бажає, може безкоштовно перенести свій гробівець зі Стрийського цвинтаря на Янівський до кінця 1906 року.