Держа́вний переворо́т у Габо́ні — невдала спроба військового путчу, здійснена частиною габонських збройних сил та поліції 18—19 лютого 1964 року з метою повалення влади тодішнього президента Леона Габрієля Мба. Переворот вибухнув після рішення глави держави про розпуск парламенту 21 січня, що викликало невдоволення серед опозиції та частини армії.

Зранку 18 лютого група зі 150 військовиків та жандармів під орудою 4 молодших лейтенантів заарештувала Мба й урядовців, та взяла під контроль ключові держустанови та військові об'єкти Лібревіля. На столичному радіо учасники путчу закликали мешканців зберігати спокій та запевнили, що про-французька політика країни залишиться незмінною. Громадяни відреагували на збройний переворот спокійно, жодних заворушень і виступів не спричинилось, що повстанці розтлумачили як знак схвалення їхніх дій. Було утворено тимчасовий уряд, посаду голови якого запропонували колишньому міністру закордонних справ та політичному опоненту скинутого президента Жану-Ілеру Обаму. Невідомо, чи був сам Обам обізнаний у плануванні змови, але довести на подальшому суді його причетність до заколоту так і не змогли. Відстороненого президента «революціонери» відправили вглиб країни, до невеликого містечка Ламбарене, що за 250 км від столиці.

Бунт лейтенантів викликав негативну реакцію в колишній метрополії, президент Шарль де Голль ухвалив рішення негайно «нормалізувати» ситуацію та відновити владу лояльного президента. Упродовж швидкої військової операції Франція перекинула в колишню колонію військові підрозділи, дислоковані в інших африканських країнах, і в ніч на 19 лютого доволі легко придушила незначний опір армійців. Більшість членів тимчасового уряду потрапила під арешт. Для обґрунтування своїх дій французьке керівництво покликалось на міждержавну угоду 1960 року про дружбу та взаємодопомогу.

Повернувши президентське крісло, Мба ув'язнив більше 150 своїх супротивників й пообіцяв, що його вороги не будуть «ані помилувані, ані прощені», оскільки заслуговують тільки на «повне покарання». Обама, лідера революціонерів, засудили до 10 років каторжних робіт і 10 років заслання, у 1972 його помилували. Після згаданих подій старіючий, часто хворий президент поступово відійшов від колишньої всеосяжної влади, хоч і залишався на посаді. Останні роки свого правління він провів у власному президентському палаці під надійною охороною французьких військ аж до своєї смерті 28 листопада 1967 року.

Передумови і витоки Більшу частину новітнього часу Габон перебував у колоніальній залежності від Франції. Після здобуття самостійності 17 серпня 1960 року країна продовжила підтримувати тісні взаємини з колишньою метрополією. Державу очолив Леон Габрієль Мба, в минулому прем'єр-міністр габонського уряду колоніального періоду, який пройшов блискучий кар'єрний шлях від митного агента до одного із «кращих африканських друзів» Єлисейського палацу. Першим важливим кроком на шляху до влади стала впевнена перемога його партії на парламентських виборах 19 червня 1960 року.

Вагому роль зіграла угода зі старим суперником часів колоніалізму — Жан-Ілер Обамом. Останньому запропонували виступити на виборах єдиним списком. Обам погодився, наслідком чого стало утворення Національної спілки — першої в історії Габону електоральної коаліції провідних політичних сил. Втім, даний союз виявився далеко не рівноправним об'єднанням. Більшу частину виборчих списків Національної спілки склали прихильники Мба, а його самого висунули єдиним кандидатом у президенти. Вибори 12 лютого 1961 року принесли очікувану перемогу: Мба став главою держави, а Обам посів посаду міністра закордонних справ.

В перші роки свого правління президент користувався значною популярністю серед населення, насамперед, завдяки відносно високому рівню життя. Габон вважався однією із найстабільніших держав у Західній Африці як в політичному, так і в економічному сенсі. Країна входила до списку небагатьох держав континенту з позитивним сальдо торговельного балансу, експорт перевищував імпорт на 30 відсотків. Середньорічний дохід на душу населення складав близько 200 доларів США. Такі економічні успіхи були зумовлені природними багатствами Габону, який залишався значним виробником урану і марганцю, а також володів великими запасами залізної руди (1 млрд тонн) і лісу. З моменту виявлення багатих родовищ нафти у 1962 році, Габон швидко став постачальником і «чорного золота».

Навіть після отримання Габоном незалежності Франція, як зазначало американське видання «Тайм», будь-яким чином прагнула зберегти сферу свого впливу, не гребуючи втручанням у внутрішні справи країни. Мба зберіг відданість колишній метрополії і дотримувався про-французької політики. Франція, натомість, взяла на себе фінансування й обслуговування частини габонських збройних сил: 600 парашутистів і підрозділу ВПС, що згодом поповнився реактивними винищувачами Dassault Mirage 5 і Jaguar, розташовані на військовій базі Ле-Камп-де-Голль (на околиці Лібревіля, недалеко від міжнародного аеропорту). Військова співпраця між країнами тривала аж до 1987 року, що дозволяло габонським лідерам попереджувати будь-які антиурядові виступи і заколоти всередині Габону. Мба чудово прокоментував таку державну позицію під час візиту до Франції у 1961 році, промовивши знамениту фразу: «Всі габонці, — стверджував він, — мають дві батьківщини: Францію і Габон». При його режимі європейці користувалися особливо дружньою прихильністю. Французький журналіст П'єр Пеан стверджував, що Мба своєю політикою таємно намагається запобігти справжній незалежності; замість цього він активно лобіював серед громадян ідею про надання Габону статусу заморської території. На думку журналіста, «це крайній випадок неоколоніалізму, що межує з карикатурою».

21 лютого 1961 року Національна асамблея одноголосно ухвалила прийняття нової конституції, що фактично запроваджувала суперпрезидентську форму правління. Основний закон зосередив у руках Леона Мба всю повноту виконавчої влади: він міг самостійно призначати міністрів, компетенцію яких визначав сам, власноруч розпускати Національну асамблею або продовжувати термін її каденції у разі спливу п'ятирічного строку. Нова конституція наділила президента правом оголошувати надзвичайний стан у випадку необхідності, хоча для цієї дії йому все ж таки вимагалось провести консультації з народом шляхом референдуму. У доповіді французької секретної служби політична ситуація оцінювалась наступним чином:

Період 1961—1963 років став свідком поступового посилення особистої влади Мба. З одного боку, президент декларував прагнення перетворити Габон на демократичну державу, що, на його думку, було необхідною умовою для залучення іноземних інвесторів. З іншого, він надіявся примирити імперативи народовладдя із необхідністю сильного і послідовного уряду. Однак, на практиці він демонстрував слабкість на шляху для досягнення проголошеної ним мети — в Габоні він став відомим як «старик» або «бос» — адже дбав більше про власну владу і авторитет. Навколо постаті першого президента поступово почав формуватися культ особи, портрети глави держави заполонили урядові установи..

Подібна політика не викликала схвалення всіх сил. Колишній союзник Жан-Ілер Обам перейшов в опозицію, знайшовши активну підтримку з боку римо-католицьких місій і французької адміністрації. Очолювана ним партія «l'Union démocratique et sociale gabonaise» (UDSG), представлена власною фракцією у Національній асамблеї, мала низку фундаментальних ідеологічних розбіжностей з керованим Мба «Блоком Демократичного Габону» (BDG). Опозиціонери пропагували зменшення економічної залежності від Франції і домагалися швидшої «африканізації» політичних місць, займаних французами. Окрім того, Обам виступав за перетворення Габону на парламентську республіку. Прийняття Конституції тільки загострило суперечності між ними. Посилились політичні хвилювання серед населення, які ознаменувалися хвилею масових студентських протестів проти частих розпусків Національної асамблеї. В бік державного керівництва все частіше стали висловлюватись критичні зауваження щодо незадовільної ситуації в країні.

Протягом 1963 року Мба робив все для зміцнення своїх позицій. Щоб усунути Обама із парламенту, 25 лютого 1963 року габонський президент призначив його головою Верховного суду, посаду, на якій він залишався б безсильним. При цьому, за Обамом формально залишалось і депутатське місце. Аби усунути дану обставину, прихильники Мба спробували прийняти законопроєкт, яким би запроваджувалася несумісність мандату парламентаря з іншими державними посадами. Згодом президент, керуючись даною нормою, оголосив, що Обам втратив своє місце у Національній асамблеї через неможливість суміщення обох посад. У відповідь опозиціонер несподівано вийшов зі складу Верховного суду 10 січня 1964. Це тільки ускладнило ситуацію і Мба у нападі гніву 21 січня того ж року розпустив парламент. Нью-Йорк Таймс назвала причиною незгоду депутатів відсторонити президентського опонента.

Умови нових парламентських виборів зазнали змін: кількість виборчих округів зменшилась з 67 до 47. За новими правилами заборонялось балотуватись тим особам, які вже були депутатами в розпущеному парламенті чи керівниками головних державних установ протягом попередніх 6 місяців. Таким чином, Мба позбавився головних опозиціонерів, зокрема і Обама. За новими процедурами кожна партія повинна була подати список кандидатів зі 47 осіб, кожен з яких був зобов'язаний заплатити 160 доларів США. Таким чином, передані претендентами 7 520 доларів США без урахування витрат йшли на проведення волевиявлення. Завдяки такому фінансовому обмеженню Мба сподівався, що єдиною партією, яка зможе внести зазначені кошти й узяти участь у парламентських перегонах, стане саме його Блок. У відповідь опозиція відмовилась брати участь у виборах, вважаючи їх несправедливим. Авторитарні тенденції режиму поступово почали викликати все більше роздратування, яке врешті-решт призвело до державного перевороту..

Планування

Взагалі, про планування путчу відомо вкрай мало. Розпуск президентом Національної асамблеї не призвів до жодних антиурядових протестів, тому змову можна класифікувати як приклад «палацового перевороту». Дослідники розглядають різні причини участі військових. Так, у щорічному виданні «Adelphi Papers», яка видається Міжнародним інститутом стратегічних досліджень, припускається, що армійці були незадоволені присутністю французьких солдат на офіцерських посадах. Іншою причиною називають неналежне фінансування і низька заробітна плата вояків. Як і в цілому по країні, звичайні солдати також були невдоволені діями президента щодо Жан-Ілер Обама, що стало однією із ймовірних причин їх участі у державному перевороті.

Посол США в Габоні Чарльз Ф. Дарлінгтон схилявся до думки, що заколотники спробували «наслідувати» стиль бенінського полковника Крістофа Согло. Останній, керуючи невеликим армійським підрозділом із 800 солдат, зумів у жовтні 1963 року скинути дагомейського президента Юбера Мага, на місяць очолив країну, а потім пішов у відставку на користь нового цивільного уряду. Схоже на те, що габонські армійці навіть не припускали можливості французького втручання, тому не вжили жодних додаткових заходів для його запобігання. Організатори перевороту навіть не зімітували антиурядові протести, щоб певним чином продемонструвати громадську підтримку своїх дій. В майбутньому прес-секретар революціонерів суб-лейтенант Деніел Мбені () заявив, що армія намагалась уникнути черги «неконтрольованих демонстрацій, які було б важко зупинити».