Гей-парад (); також прайд ( — «парад гей-гордості»), прайд-парад ( — «парад гордості») — акція, в основному у вигляді ходи, завданням якої є видимість (камінг-аут) лесбійок, геїв, бісексуалів і трансгендерів (ЛГБТ), затвердження толерантного ставлення до них, захисту прав людини і громадянської рівноправності незалежно від сексуальної орієнтації і гендерної ідентичності (у тому числі здійснення прав ЛГБТ на свободу зібрань і самовираження), прояв почуття власної гідності, прояв різноманітності і єдності ЛГБТ-спільноти.
Гей-паради проходять як в Україні, так і в більш ніж в 50 країнах світу на всіх континентах, включаючи такі традиційно релігійні і консервативні країни як: Туреччина, Ліван, Китай, Індія, Венесуела, Колумбія та інші. Залежно від конкретної ситуації гей-парад може носити характер карнавалу чи правозахисної демонстрації . Термін gay в назві — частина усталеного виразу: вживається в даному випадку не тільки по відношенню до геїв, але в широкому сенсі відноситься до всіх представників ЛГБТ-спільноти.
У більшості країн гей-парад є невід'ємною і, мабуть, найзначимішою частиною більш великого заходу — «гей-прайду» або просто «прайду» ()Стаття «Gay Pride» — енциклопедія Britannica , проведеного в різних формах: благодійного заходу, фестивалю, ярмарки, пікніка і так далі. Подібні заходи традиційно проходять влітку (найчастіше в червні) в пам'ять про Стоунволлські бунти, під час яких тисячі геїв і лесбійок вчинили опір поліцейським репресіям, і цей виступ став одним із символів боротьби сексуальних меншин за громадянські права.
Історія
На рубежі XIX—XX століть в Німеччині утворився перший рух, який проводив заходи за змістом схожі з сучасними акціями гей-прайду, який очолив Магнус Хіршфельд. У той час (з 15 травня 1871 року до 11 червня 1994) в кримінальному кодексі Німеччині був присутній Параграф 175, який передбачав покарання за дії сексуального характеру між особами чоловічої статі. Найінтенсивніше Параграф 175 застосовувався в нацистській Німеччині. Нацисти розглядали гомосексуальність як хворобу або як злочинний порок. У зв'язку з тим, що у гомосексуалів не народжуються діти, створене нацистами Центральне управління Рейху по боротьбі з гомосексуальністю і абортами розглядало ці питання разом. Бажання нацистського режиму ув'язати гомосексуальність і аборти разом було відображенням ведення політики підвищення народжуваності «арійського» населення. Нацистська Німеччина не намагалася вбивати всіх гомосексуалів. Тим не менш, нацисти активно переслідували і тероризували гомосексуалів, змушували їх відповідати сексуальним і громадським нормам. Це призвело до тисяч смертей, а у набагато більшого числа людей життя було розбите через тотальну суспільну гомофобію.. У загальній складності з цього параграфу були засуджені більш ніж 140 000 чоловіків. У версії від 15 травня 1871 року закон був такий, що «„протиприродне“ кохання між особами чоловічої статі або людини з твариною карається тюремним ув'язненням з можливим позбавленням громадянських прав».
Магнус Хіршфельд, перебуваючи під впливом робіт Карла Генріха Ульріхса, заснував 15 травня 1897 року «Науково-гуманітарний комітет» — першу організацію, яка виступала за права геїв.. Завданням цього Комітету була діяльність заради скасування Параграфа 175, а також усунення забобонів щодо гомосексуальності та гомосексуалів. Настрій руху на боротьбу за права гомосексуалів яскраво виражений в опублікованому в 1921 році призові «Наукового гуманітарного комітету». Зокрема, там говорилося: «Гомосексуали! Справедливого ставлення до себе ви можете досягти тільки за рахунок власних зусиль. Свобода бути гомосексуалом може бути відвойована тільки самими геями». У 1903 році Хіршфельд розповсюдив петицію за рівні права для геїв. Першим хто підписав петицію став Альберт Ейнштейн, в числі підписантів також були: Лев Толстой, Еміль Золя, Герман Гессе і Томас Манн.
Організатором перших публічних акцій за права гомосексуалів в США стало гомофільне Суспільство Маттачіне Вашингтона. Засновник Товариства Френк Камені був звинувачений в гомосексуальності і з ганьбою звільнений з армії США. Він подав заяву, позов до суду з вимогою поновити його, але справу програв. Камені вперше став відкрито стверджувати, що гомосексуали нічим не відрізняються від гетеросексуалів. Його основною метою стало виключення гомосексуальності зі списку психічних захворювань. У 1965 році, натхненний рухом за права геїв і лесбійок, Камені вперше організував серію пікетів проти дискримінації, які пройшли навпроти Білого Дому, а також інших урядових будівель. До кінця 1960-х років частота таких пікетів лише зростала.
4 липня 1969 року гомофільне «Суспільство Маттачіне» організувало щорічний пікет навпроти Залу Незалежності в Філадельфії. Організатори пікету Крейг Родвелл, Френк Камені, Ренді Уікер, Барбара Джіттінгс і Кей Лоуса відправилися на автобусі з Нью-Йорка в Філадельфію. З 1965 року пікети були благопристойними: жінки носили спідниці, чоловіки — костюми та краватки. Заходи проходили дуже спокійно. Однак цього разу суворі правила були порушені, коли дві дівчини несподівано взялися за руки. Камені, злякавшись негативної реакції публіки, розвів їх у різні сторони зі словами: «Нічого подібного! Нічого подібного!». Однак після цього близько десяти пар взялися за руки. Ці дії привернули величезну увагу з боку преси, чого не було раніше. Учасниця пікету Ліллі Вінцента згадувала: «Було зрозуміло, що все змінюється. Люди, які почували себе пригнобленими, тепер відчули себе цілком вільно». Після цього пікету Родвел повернувся в Нью-Йорк з наміром змінити колишній порядок речей. Одним з подальших кроків стало планування «Дня визволення Крістофер-стріт» ()
Трьома роками раніше, в серпні 1966 року в Сан-Франциско стався інцидент, який увійшов в історію, як «Заворушення в кафе Комптона» (). Це був один з перших в історії Сполучених Штатів зареєстрованих випадків заворушень за участю трансгендерів. Учасників заворушень заарештували, а господар кафе заборонив трансгендерам перетинати поріг його закладів. На наступну ніч друзі заарештованих організували близько кафе пікет протесту. До них приєдналися войовничо налаштовані хастлери, члени молодіжної гей-організації Vanguard, а також група лесбійок з організації Street Orphans. Пікет закінчився масовим погромом. Вважається, що цей випадок передував хвилі заворушень, що призвели до Стоунволлських бунтів в червні 1969 року.
Стоунволлські бунти, що почалися в ніч на 28 червня 1969 року в Нью-йоркському гей-барі Стоунволл-інн, стали серією заворушень і спонтанних демонстрацій проти поліцейського рейду, коли представники ЛГБТ-спільноти вчинили опір узаконеної державою системі переслідування сексуальних меншин. Бунти привели до настільки значних суспільних змін, що вважаються історичною віхою. Вони стали визначальною подією, що ознаменувало початок масового руху за дотримання прав людини щодо ЛГБТ в США і у всьому світі. За словами історика Девіда Картера, це «було для гей-руху тим же, чим падіння Бастилії було для початку Великої французької революції».
У листопаді 1969 року на конференції ЛГБТ-активістів Крейг Родвелл запропонував щорічно відзначати річницю Стоунволлських бунтів масовими виступами. Мету маршів він визначив як поширення ідей боротьби гомосексуалів за цивільні права, зокрема — за «фундаментальне право людини переміщатися в часі і просторі». Крейг запропонував називати марші «Днем Визволення Крістофер-стріт» () і проводити їх по всій країні в останню суботу червня. При цьому він закликав учасників акцій не соромитися своєї зовнішності і способу життя.
У 1970 році, в першу річницю Стоунволлських бунтів, кілька сотень демонстрантів вийшли на Крістофер-стріт. Ця акція вважається першим гей-парадом. Його учасники пройшли протестним маршем проти кримінального переслідування за гомосексуальні акти і проти законів, які дозволяють дискримінацію геїв і лесбійок в сферах зайнятості та житла, закликали гомосексуалів бути відкритими. Демонстранти несли плакати і вигукували гасла: «Краще явний, ніж прихований!», «Що ми хочемо? Визволення геїв! Коли ми це хочемо! Зараз!», «Скажи голосно: гей — це гордо!», «Із шафи на вулицю!». За словами одного із засновників «Фронту звільнення геїв», марш був «затвердженням та декларацією нашої нової гордості».
Така демонстрація повторилася в наступному році і згодом стала щорічним нью-йоркським гей-парадом. Влітку 1970 року аналогічні виступи також пройшли в інших американських містах: Чикаго, Лос-Анджелесі, Сан-Франциско, Атланті</ref> і канадському Торонто. Поступово на хвилі інтенсивно зростаючого руху геїв і лесбійок за громадянські права річниця Стоунволлських бунтів стала відзначатися по всій території США і Канади. Перші гей-паради часто були нечисленні й викликали протести консерваторів, а їх проведенню перешкоджала влада. Однак в міру визнання суспільством прав ЛГБТ-спільноти в контексті загальногромадянського рівності гей-паради втратили свій конфронтаційний характер.
Традиція проводити гей-паради прийшла і в Європу. Перша демонстрація в Лондоні пройшла в 1970 році, в Парижі — в 1971 році, в Берліні — в 1979 році, в Дубліні — в 1983 році. З плином часу гей-паради стали проводитися практично в усіх країнах Північної та Південної Америки, Європи, Австралії і Новій Зеландії, ПАР, а також у ряді країн Азії (наприклад, Туреччини, Ізраїлі, Таїланд, Індії, Тайвань, Японії, Китаї).
Найбільший політичний марш в сучасній історії ЛГБТ-спільноти змагання проводилися 15 квітня 1993 року в Вашингтоні. «Марш за рівні права для лесбійок, геїв і бісексуалів» () за різними даними зібрав від 300,000 до 1,000,000 осіб.
У дні проведення мітингу у Вашингтоні було організовано безліч заходів, в тому числі художні виставки, політичні та громадські семінари, релігійні служби. На мітингу після маршу виступали: Джудіт Лайт, Мелісса Етерідж, Ру Пол, Мартіна Навратілова, Іен Маккеллен, Ерта Кітт, та іншіJudith Light Biography, allamericanspeakers.com .
Під час маршу організатори виклали кілька основних вимог, серед яких було прирівнювання членів ЛГБТ-спільноти в цивільних правах з гетеросексуалами, припинення дискримінації та жорстокого придушення на основі дійсної або передбачуваної сексуальної орієнтації, раси, релігійної приналежності, статі і гендерної ідентичності, інвалідності, віку, класу, наявності або відсутності ВІЛ/СНІД.
Сенс і форми заходів
Концепція «гей-гордості»
Велике значення в проведенні гей-парадів грає ідея відкритості і видимості гомосексуалів. Організатори акцій закликають геїв і лесбійок не приховувати від оточуючих свою сексуальну орієнтацію, вказуючи на те, що люди, які особисто знайомі з представниками ЛГБТ-спільноти, менш схильні до гомофобії. Участь в «параді гордості» є одним із способів масового «виходу з підпілля» (камінг-ауту), що сприяє розвитку толерантного ставлення суспільства. — це був спосіб гучно заявити про те, що бути чорношкірим не соромно. Академік, соціолог Ігор Кон вважав, що люди можуть пишатися не тільки національністю або релігією, але і сексуальною приналежністю, оскільки для пригноблених меншин це може розглядатися як форма самозахисту. У своїй роботі «Лакмусовий папірець російської демократії» він висловив думку, що гасло «гей — це добре!» є відповіддю тим, хто вважає одностатеве кохання «Неназваним пороком».
На думку відомої американської журналістки Маші Гессен, слово «гордість» було адресовано одному з організаторів гомофільних пікетів, який намагався розборонити які взялися за руки учасників, а також поліцейським, які вважали само собою зрозумілим право проводити «перевірку статі». У статті «Навіщо потрібні гей-паради» Маша пояснює, що значок Gay & Proud варто перекладати як «Я гей, і мені нема чого соромитися», оскільки людина не повинна соромитися своєї любові.
Цілі