ГЛАВА XI. СМИРЕННИЙ ЧУДОТВОРЕЦЬ (1354 – 1391)

<< ГЛАВА X | ЗМІСТ | ГЛАВА XII >>

Спотворення пустелі. Слава Сергієва. Сердобольний батько і воскресле дитя. Зцілення поселянина. Вельможа з берегів Волги і вигнання бісів. Численність потребуючих. Худість ризна. Простець, що спокусився і благодатний старець.

Радуйся, звеселення і відрада до тебе прибігаючих!

Радуйся, чудес пучино, Богом ізлитая!

Акаф. 1. Ік. 4

Радуйся, господствію духа плоть свою покоривий,

Радуйся, силу дарування в чудесах явивий!

Акаф. 2. Ік. 1

Льготи, об'явлені намісником князя Андрія Радонізького для тих, хто переселяється в його рідний уділ, мало-помалу привертали нових поселенців, які посувались незамітно своїми селищами до обителі Сергієвої; однак же упродовж десяти-дванадцяти літ після її заснування обитель залишалась як би в стороні від світу, відділена від нього дрімучими лісами. Але з плином часу слава про подвиги Преподобного Сергія поширювалась все більше і більше, а потім і місце його перебування ставало все відкритіше. Коло 1352-1354 років, при Великому Князі Івані Івановичу, браті Семена Івановича Гордого, в околицях обителі Сергієвої стали де-не-де селитись землероби, ніхто не забороняв їм вирубати ліси, до яких не торкалась ще рука людська. Мало-помалу перетворили нетрі пустельні в чисте поле, яке засівали хлібом, в пролісках поставили одиночні двори, а в іних і села і таким чином, як не без жалю виражається блаженний списатель житія Сергієва, , «ісказиша пустелю, і не пощадиша, і составиша села і двори многі». Потім прокладена була мимо монастиря велика дорога у північні міста, і обитель стали відвідувати не тільки прості люди, але і бояри. «Мир, – говорить один історик, – приходив у монастир Сергієв, і те, що він бачив тут, — побут і обстановка пустельного братства, вже повчало його самим простим правилам, якими кріпкий людських християнський гуртожиток. В монастирі все було бідне і скудне, або, як виразився розчаровано один мужичок, що прийшов здалеку в обитель Преподобного Сергія побачити уславленого, величного ігумена, «все худістно, все вбого, все сирітське» в обиході братії стільки ж недоліків, скільки заплат на сермяжній рясі ігумена, але всі дружні між собою і привітні до прибульців, кожен робить своє діло, кожен праює з молитвою, і всі моляться після роботи, в усіх чується прихований вогник, котрий без іскр і спалахів відкривався оживляючою теплотою, обдававшою всякого, хто вступав в цю обитель труда і молитви. Світ видів все це і уходив підбадьорений, освіжений, подібно тому як мутна хвиля, прибиваючи до прибрежної скелі, відкладає від себе домішку, захоплену у неохайному місці, і біжить далі світлою і прозорою струєю». Таке було враження обителі Сергієвої на всіх, хто її відвідував тоді, — враження глибоко благотворне і назидательне. Непомітно, подібно заквасці, про яку говорить Спаситель у Своїй притчі, це враження ложилось на душу відвідувачів і уносилось ними в їх рідні сім'ї як світлий приклад життя по заповідям Божим. Але не в цьому тільки враженні була головна сила, саме важливе, що вабило в тиху, бідну обитель Сергієву православних руських людей. Їх приваблював сюди світлий образ самого дивного подвижника, вони йшли сюди для того, щоб попросити у нього молитв, отримати у нього благословіння, почути у нього слово духовної настанови, відкрити йому свої скорботи душевні і в бесіді з ним знайти собі втіху і підкріплення. Чудний колись юнак Варфоломій став тепер великим Сергієм, котрий був всім для всіх, щоб всім керувати до спасіння. І він тихо звершував це велике діло як «святий послух», покладений на нього Господом. Цілі піввіку ті хто приходили до нього, разом з водою з його джерела, черпали в його келії втіху і підбадьорення і, повертаючись в своє коло, по краплинам ділились ними з іншими, так що до кінця життя великого старця Божого «чи ледве, як виражається той же поважний історик, виривалось з яких-небудь православних грудей на Русі скорботний вздох, який би не полегшувався молитовним призиванням імені святого старця».

Особливо привертала до Преподобного чутка про чудесні знамення, в яких проявляла себе благодать Божа, щедро почивша на своєму обранці. Ції благодатні знамення відкрились молитовним виведенням джерела у пустельному яру у стін обителі, але преподобний Єпіфаній оповідає і про інші, більш разючих чудесах угодника Божого. Послухаємо тепер розповіді про них блаженного учня Сергієва.

Жив у околицях його обителі один благоговійний муж, що мав велику віру до Преподобного. У нього був єдиний син-малятко, який небезпечно захворів. З вірою приніс його в обитель на своїх руках засмучений батько. «Тільки б мені донести його до чоловіка Божого, — розмірковував благочестивий муж, – а там – я вірю, що він неодмінно зцілить його». І він доніс сина живим до келії Преподобного, але, поки він слізно умовляв смиренного ігумена помолитись про зцілення дитяти, поки Сергій готувався звершити молитву, хлопчик від жорстокого припадка випустив дух...

Втративши останню надію, засмучений родитель з плачем став докоряти Преподобному Сергію, що він, замість бажаного втішення, тільки збільшив його скорботу. «Що ж мені тепер робити? – взивав він, – краще б для мене було, якщо б хлопчик мій помер вдома, — тоді, хоча б, я не оскудів би вірою, яку до цього мав до тебе, чоловіче Божий!»

І безутішний батько залишив свого мерця в тісній келії подвижника, а сам пішов приготувати гроб для улюбленого дитяти.

Зжалився угодник Божий над нещасним родителем; залишившись наодинці з померлим отроком, він преклонив коліна і став молитись... Ще не закінчив він своєї молитви, як раптом дитя ожило, відкрило очі і простягнуло ручки до Преподобного молитвенника.

Повернувся батько. Він приніс все потрібне для погребіння, але святий ігумен зустрів його на порозі келії словами: «Даремно ти, чоловіче, не роздивившись, так возмутився духом – видиш, отрок твій зовсім не вмирав».

Спантеличений родитель не хотів вірити словам його, але побачивши сина живим, пав до ніг чоловіка Божого.

«Ти обманюєшся і не знаєш сам, за що дякуєш, – говорив йому смиренний подвижник, – коли ти ніс сюди хворого отрока, він занеміг від сильної стужі і впав в обморок, а тобі здалось, що він помер. Видиш: він ось зігрівся у мене в теплій келії, а тобі знову здалось, що він воскрес».

Щасливий батько став було настійливо стверджувати, що його син дійсно ожив молитвами Преподобного, але святий строго заборонив йому про це говорити. «Якщо ти насмілишся розповідати кому-небудь, – промовив він, – то і взагалі залишишся без сина».

Той обіцяв мовчати і, взявши малого, тепер повністю вже здорового, повернувся додому, прославляючи Бога, творячого чудеса через Свого угодника. Боючись втратити сина, він, звісно, не смів розглашати про звершене чудо, але чи в силах він був сховати від всіх радість батьківського серця? Першим побачив цю радість келійний учень Преподобного, через якого і стало відомим потім це чудо, записане з його слів і блаженним Єпіфанієм.

З багатьох чудесних зцілень, що звершилися по молитвам Преподобного Сергія, Єпіфаній розповів про наступні два. Один з навколишніх жителів захворів тяжкою хворобою — упродовж трьох тижнів він не міг ні заснути, ні прийняти їжі. Його рідні брати зважились звернутись за поміччю до угодника Божого. «Стільки чудес творить Господь руками блаженного старця, говорили вони, —може бути, він змилується і над нами». І ось вони принесли хворого в обитель і, поклавши до ніг Сергія, старанно просили його помолитись за немічного. Преподобний з молитвою окропив болящого святою водою, і він в ту ж хвилину відчув полегшення, тут же кріпко заснув, а прокинувшись, в перший раз після настільки тривалої хвороби побажав вкусити їжі, і Преподобний сам запропонував йому її і відпустив від себе повністю здоровим.

Інший випадок зцілення був з біснуватим вельможою, якого привезли до Преподобного з віддалених берегів Волги.

Цей знатний чоловік знаходився у потьмаренні розуму: мучимий злим духом, він кусався і бився з такою нелюдською силою, що десять чоловік не могли втримати його, доводилось усмиряти його залізними ланцюгами, але і ті він нерідко розбивав на собі. Подібно згадуваним в Євангелії гадаринським біснуватим, він убігав від людей в пустельні місця і там блукав, як нерозумна тварина, поки не знаходили його домашні. І ось, коли досяг поголос народний про Радонізького пустельника-чудотворця до цього далекого краю, сердобольні рідні зважились відвезти нещасного вельможу до чоловіка Божого. Багатьох трудів стоїло їм виконати свій благий намір: біснуватий всіми силами противився цьому і кричав диким голосом: «Куди ви мене тягнете? Не тільки бачити, але і чути не хочу про Сергія». Але його скували ланцюгами і повезли. Коли вони були вже в виду обителі, біснуватий раптом рвонувся з такою силою, що розбив на собі окови, і кидаючись на всіх оточуючих, кричав: «Не можу! Не хочу!.. Повернусь туди, звідки прийшов!» Його голос був такий страшний, що здавалось, сам нещасний розділяється на частини, і дикі крики його були чутні внутрі огради монастирської. Сказали про це Преподобному, він одразу звелів вдарити у било і зібратися братії у церкву; почався молебний спів про болячого, і він став мало-помалу укрощатись. Рідним вдалось ввести його в монастир. Преподобний Сергій вийшов з церкви з хрестом Господнім в руці. Лиш тільки угодник Божий осінив ним біснуватого, як той з диким криком відскочив у сторону. Недалеко була вода, що скопилась від проливного дощу; увидівши її, хворий кинувся в калюжу із жахливим криком: «Горю, горю страшним полум'ям!» І з тої хвилини став здоровий, благодаттю Христовою і молитвами Преподобного Сергія. Розум повернувся до нього, і на питання, навіщо він кидався у воду, коли побачив Сергія, він спокійно відповідав: «Коли привлеи мене до Преподобного і він хотів осінити мене хрестом, я побачив велике полум'я, яке ісходило від хреста і схопило мене з усіх сторін, ось я і кинувся у воду, щоб не згоріти».

Кілька днів провів зцілений вельможа під благодатним покровом обителі Сергієвої, прославляючи Боже милосердя, і з миром повернувся у свій дім.

В міру того як Господь прославляв Свого улюбленого раба дивними знаменнями благодатних зцілень і даром прозорливості, цей досточудний муж все більш і більш низходив у глибину смирення. «Він бігав, – говорить святитель Платон, Митрополит Московський, – суєтної слави людської, як погибелі, і почитав образою для себе те, чого не рідко з таким зусиллям домагаються, не гребуючи ніякими засобами, горді властителі землі: тими руководить одне тщеслав'я, що простирається до самозабуття, а ним — одна полум'яна, чиста, свята любов до Бога і ближнього».