Bianchi (Б'янкі) — з 1885 року італійський виробник велосипедів, автомобілів та мотоциклів. Штаб-квартира знаходиться в Мілані. У 1955 році компанія реорганізувалася у Autobianchi. У 1996 році компанія припинила виробництво автомобілів.
Едоардо Б'янкі Едоардо Б'янкі народився 17 липня 1865 року в Мілані, в дуже бідній сім'ї Луїджі та Антоньєтті Конті. У віці чотирьох років хлопчика віддали в сирітський притулок Мартінітт (що існував в Мілані з 1532 року), при досягненні восьмирічного віку Едоардо поступає в учні до коваля. У той час вісім років був мінімальним віком, з якого дозволялось дитячу працю. До двадцяти років він пропрацював підмайстром, поки в один день вирішив кувати власне щастя. У місті на вулиці Ніроне він відкриває власну майстерню з ремонту англійських велосипедів. Потихеньку він почав їх переробляти і покращувати, всього через рік він створює власний безпечний велосипед, у якого переднє колесо було зменшено і наближалося за розміром до заднього, зменшив він і висоту педалей, які приводили в дію задні колеса за допомогою ланцюгового приводу, тим самим ставши прабатьком сучасних велосипедів. Продукція майстерні користувалася непоганим попитом, тому з самого початку Едоардо зробив ставку на якість матеріалів, ретельність збірки та інші фактори, що впливають на кінцеві якості готового продукту.
Заснування компанії. Виробництво велосипедів У 1888 році Б'янкі (мабуть це прізвище було дано йому в притулку), відкриває на вулиці Порта Тенальйо новий цех, в якому почалася збірка велосипедів з трапецієподібною рамою його конструкції, колеса яких одягали в пневматичні покришки, наповнені повітрям, які щойно з'явилися, виготовлені за ліцензією Джона Бойда Данлопа. Але через два роки і ці приміщення стали малі для компанії, і Б'янкі переносить свої виробничі потужності на фабрику, розташовану на вулиці Боргетто. Там-то молодий конструктор і захопився двигунами внутрішнього згоряння, а поки E.Bianchi di Milano, Esercizio pel commercio di velocipedi займається виробництвом велосипедів. У 1895 році Б'янкі викликають до королівського двору Італії, де його просять навчити їзді королеву Італії — Маргариту Савойську, навчання проходило на королівській віллі в Монці. Навчання дало поштовх до створення першого дамського велосипеда, у вікторіанську епоху жінки носили пишні спідниці, з якими їзда на велосипеді з трапецієподібної рамою була неможливою. Б'янкі ж придумав велосипед з іншою рамою, перший же екземпляр якого був переданий вінценосній учениці. Незабаром королівські двори Генуї, Неаполя та Португалії замовили своїм дамам аналогічні велосипеди.
Початок виробництва автомобілів Bianchi У 1897 році Б'янкі встановлює на велосипед одноциліндровий мотор De Dion з автоматичним впускним клапаном, заднє колесо наводилося в дію за допомогою ланцюга. Незабаром аналогічний мотор був встановлений і на триколісний візок, тим самим створюється перший італійський трицикл, але під час випробування техніка загорілася і згоріла, при цьому Б'янкі сильно постраждав від опіків. Оговтавшись від травм, Б'янкі в 1899 році будує перший прототип квадроцикла, при будівництві використовувалися вузли все тієї ж фірми De Dion-Bouton, одноциліндровий двигун потужністю 3,25 сили був встановлений на спарені велосипедні рами. Пасажир на такому транспортному засобі, як і на багатьох возах того часу, сидів спереду. Тим часом велосипедний бізнес йшов добре, і в 1900 році фірма знову переїжджає в більші приміщення, тому у виробництво йдуть трицикл з 2,25-сильним мотором, що розвиває швидкість в 35 км/год, і чотириколісні транспортні засоби — квадроцикли з потужністю 2,5 к.с. і 4 к.с., перший мав два місця, другий був тримісним. У 1901 році Б'янкі створює перший велосипед з карданним приводом, а ось автомобілі поки задовольнялися ланцюговою передачею.
У 1903 році модельний ряд складався вже з більш серйозної техніки — одноциліндрового 4,5-сильного автомобіля із двигуном власної конструкції з термосифонним охолодженням; а також одноциліндрових 6НР (з водяною помпою) і 8НР (з термосифонним охолодженням); двоциліндрових 10НР, чотирициліндрових моделей 12НР, всі з французькими моторами De Dion або Aster, які теж, як і молодші моделі, мали по дві швидкості в коробці передач, але на відміну від них задні колеса приводилися в дію за допомогою ланцюга. Рама автомобілів була виготовлена з труб круглого перетину, якісні та елегантні кузови з цінних порід дерев та алюмінію виготовлялися власними зусиллями, найпотужніша чотирициліндрова модель, на відміну від одно- і двоциліндрових машин мала не похилий капот, а передок з великим радіатором і горизонтальним капотом. Що цікаво, у вартість автомобіля входило дводенне навчання покупця. Клієнта навчали їзді, елементарному самостійному обслуговуванню автомобіля, більш того, у випадку більш складної поломки фірма гарантувала прибуття на місце поломки заводського механіка з потрібними деталями, правда це зобов'язання обмежувалося лише територією Італії.
У березні 1905 року за допомогою промисловців П'ємонту — Марцотто ді Вальданьо, С. Креспі та Флоріо ді Марсала Едоардо переоформлює свою компанію в акціонерне товариство і перейменовує її в «Società anonima Fabbrica automobili e velocipedi Edoardo Bianchi e C». У 1905 році 12-сильну модель ґрунтовно переробили, і вона отримує чотириступінчасту коробку передач.
У 1906 році на фірму прийшов Джузеппе Мерозі, який потім прославиться завдяки роботі на Alfa. З приходом Мерозі створюється цілий ряд нових моделей, так на Туринському автосалоні публіці демонструються моделі: Tipo C 18/24НР з 4.1 л мотором, Tipo D 28/40НР з 6.7 л двигуном. Ще було представлено декілька шасі без кузовів: 16/24НР, 28/40НР і 50/70НР. Готові до виробництва автомобілі мали двигуни зі здвоєним двоциліндровим блоком циліндрів, а мотори, встановлені на шасі, всі мали окремий блок циліндрів на кожен циліндр, всі до єдиного автомобілі і шасі були обладнані чотириступінчастою трансмісією. Незабаром останні шасі трансформувалися в серійну машину моделі Tipo E 50/60НР. Автомобілі цього періоду цікаві тим, що на вибір можна було встановити або карданний привід, або ланцюговий, вирішував цю справу замовник автомобіля.
У цей час на фірмі стали виготовляти і двигуни для водного транспорту, потужні 60-сильні бензинові мотори, які користувалися попитом не тільки в рідній Італії, де вони закуповувалися морським флотом, Червоним хрестом, а також королем Італії, у якого було два катери з моторами Bianchi, але навіть російські військові закуповували такі двигуни для своїх катерів.
У 1907 році Едоардо Б'янкі стає єдиноправним керівником своєї компанії. В цей же час в компанію приходить працювати випробувачем та інженером по електриці старший з братів Мазераті — Карло. А головний інженер фірми — Мерозі цього року будує спортивний восьмилітровий автомобіль, мотор якого розвивав 120 сил. Машину виставили на Коппа Флоріо і Кайзерпрайс, але через неполадки з запалюванням Карло Мазераті не зміг проявити себе на належному рівні, прийшовши сьомим і дев'ятим до фінішу, пропустивши вперед фаворитів змагань: Fiat, Isotta Fraschini і Mercedes. Після провалу Мазераті вирішив доопрацювати систему запалювання, в результаті він став першим у світі, хто замість 6-вольтової електросистеми встановив на автомобіль 12-вольтів, ну а Bianchi, відповідно, стала першою машиною з такою електросхемою.
Але Б'янкі відмовився розвивати автоспортивний напрямок фірми, задовольняючись перемогами у велоспорті, і в 1908 році Мерозі разом з Мазераті йдуть з компанії, через два роки Карло помре у віці 29 років, не доживши чотири роки до створення сімейного підприємства. Замість Мерозі приходить Джованні Фердінандо Томаселлі, до речі, затятий велосипедист, який, до того ж, в 1899 році виграв Гран-прі Парижа, а Б'янкі дружив з Томаселлі з 1897 року. Незабаром на ринку з'являється нова модель легкової машини — Tipo G з 4.4-літровим 4-циліндровим мотором, це була досить швидка машина, що розганялася до 90 км/год.
З 1909 року фірма відмовляється від ланцюгової трансмісії і переходить виключно на карданний привід, торкнулося це нововведення і наявних у виробничій програмі моделей. Довгий час асортимент практично не змінювався, а в 1913 році з'являється модель Tipo А з 4-циліндровим мотором, об'ємом 2.1 л. Головним гравцем на автомобільному ринку Італії і тоді, і зараз був FIAT, вже в той час найбільша італійська автомобільна компанія пропонувала фіксовану масову модель, і багато рівнялись у цій справі на гіганта, а той, у свою чергу, вбирав у себе ідеї Генрі Форда. У 1914 році у Bianchi з'явилася нова модель — Tipo S1, оснащений 1.2 л мотором, потужністю в 16 сил. Це автомобіль, який мав тільки один тип кузова і забарвлювався тільки в один колір — сіро-зелений, радіатор машини не був покритий блискучими матеріалами, а забарвлювався в просто чорний колір. Тоді ж з'являється і більша модель — Tipo B1 18/30HP з 3.3 л мотором, у якої електричне обладнання було серійним. У 1915 році з'являється дорожча версія малолітражної моделі — Tipo S2, яка оснащувалася більшим п'ятидверним кузовом типу торпедо.
Під час Першої світової війни фірма Б'янкі переходить на виробництво військової продукції, однак закупівлі військового відомства велися вибірково, положення рятували велосипеди, винайдені для армії, які були взуті в більш широкі покришки і оснащені гальмами на обох колесах, це були перші так звані гірські велосипеди. Але, тим не менш, дохід фірми в 1916 році падає на 60 % в порівнянні з довоєнним 1914 роком, звичайно, це веде до зменшення заробітної плати працівникам, внаслідок чого завод в Мілані вирував, як котел, постійно там відбувалися страйки.
Під час війни, в 1916 році, замість 3.3 л автомобіля виходить оновлена версія — Tipo B2 18/35HP з розточеним до 3.7 л мотором, як і попередня машина, вона оснащувалася чотириступеневою трансмісією зі зчепленням в оливній ванні, в основному цю модель одягали в броню і відправляли на фронт.
По завершенню війни економіка країни, як і у багатьох інших країн, що воювали, була підірвана. Причому, якщо багаті люди практично не постраждали, то люди, що стоять на нижчому соціальному щаблі, сильно здали вниз. Автомобіль для них став просто недосяжною мрією, оскільки потреби зовсім мало забезпечених покривали мотоцикли та велосипеди, то в автомобільному секторі Б'янкі вирішив поставити на середній клас, який потребував якісного продукту, але «подешевше». І Bianchi починає виробництво доступних автомобілів, так в 1919 році з'являється модель Tipo S15 з мотором 1.7 л, потужністю 25 сил, який дозволяв розганяти автомобіль до 70 км/год, по суті, машина була побудована на базі довоєнної Tipo S1. У 1922 році Б'янкі вирішує залучити покупців за допомогою автоспорту, компанія будує гоночний автомобіль для Гран-прі Італії. Нарешті була побудована машина, оснащена дволітровим мотором типу DOHC, тобто він мав два верхніх розподільчих вала, розвивало таке авто 90 сил при 6000 оборотів, просто небачені обороти для того часу. Автомобіль мав унікальну гальмівну систему — ніжні гальма задіювали задні колеса, а ручні — передні. Однак, як і 15 років тому, нічого не вийшло у компанії на ґрунті автомобільного спорту, знову Fiat і Alfa Romeo обійшли новачка. Так що проект був заморожений, і Б'янкі вирішив більше не повертатися до питання про автомобільні змагання, зосередившись на серійній продукції.
У 1923 році з'являється оновлена версія цієї наймолодшої моделі, оснащена гальмами всіх коліс — Tipo S16, а потужність мотора була піднята до 27 сил. Тоді ж з'являється більша модель — Tipo S18 з 2-літровим мотором, що розвиває 40 к.с., в 1924 році у виробництві залишилася ця модель і з'явилася ще одна — Tipo S20 з 2.3 л двигуном, потужністю 59 к.с., одна з таких машин була передана Папі Римському — Пію XI в 1926 році.