Повстання Палія

Повстання Палія (Паліївщина) — козацько-селянське повстання під проводом Фастівського полковника Семена Палія у 1702—1704 роках.

У 1699 році сейм Речі Посполитої ухвалив рішення про ліквідацію козацтва на підпольській Україні. 1702 року представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину та Волинь.

Окрім Палія повстанців очолили Самійло Самусь та Захар Іскра. Восени повстанці захопили Білу Церкву, Немирів, Бердичів, Бар та інші міста. 1703 року війська Речі Посполитої, здолавши опір українських повстанців, установили контроль над Поділлям та Брацлавщиною, але Київщина залишалася під владою повстанців. 1704 року гетьман Іван Мазепа з українським військом перейшов на Правобережжя і встановив контроль над Київщиною та сусідніми територіями.

Причина повстання Після Карловицького договору 1699 року, за яким Османська імперія відмовилася від Поділля на користь Речі Посполитої, уряд якої вирішив знищити козацтво на Правобережжі. У червні 1699 року Варшавський сейм ухвалив постанову про ліквідацію козацьких полків у Київському та Брацлавському воєводствах. Розпуск козацького війська мав відбутися протягом двох тижнів. Це рішення мотивувалося тим, що після припинення війни з Османською імперією відпала потреба утримувати козацькі полки на Правобережжі. Виконуючи рішення сейму, коронний гетьман 20 серпня 1699 року звернувся до наказного гетьмана Самуїла Самуся, а також полковників Семена Палія, Захара Іскри й Андрія Абазина з універсалом, в якому вимагав розпустити козацькі полки. Разом з тим він оголосив про відрядження на Правобережжя війська Речі Посполитої, яке примусить їх підкоритися державі.

Коронні війська посилили гарнізон міста-фортеці Немирова, а також захопили міста Бар, Вінницю, Брацлав, примусивши козацькі сотні відступити. На Поділля у свої маєтки поверталася шляхта і запроваджувала панщину. Селяни й козаки, а також міське населення готувалися всіма силами захищати Правобережну Україну від польсько-шляхетської агресії. У відповідь на вимогу залишити Фастів Семен Палій рішуче заявив, що він «поселився на вільній Україні, і Речі Посполитій немає ніяких справ до цієї області; лише він один має право в ній розпоряджатися як справжній козак і гетьман козацького народу».Історія Української РСР. т. II

Восени 1699 року на Правобережжі склалося досить напружене становище, бо на Київщині в районі Білої Церкви, Черняхова, Бородянки та інших міст на зимові квартири розмістилося 12-тисячне військо Речі Посполитої, яке загрожувало наступом на Фастів. Семен Палій зібрав свій полк і привів його у бойову готовність. Протягом зими відбувалися постійні сутички невеликих загонів з обох боків. Розраховуючи на можливу зміну міжнародної ситуації, ватажки козацьких полків збирали нові сили й одночасно вдавалися до переговорів з коронним гетьманом і регіментарями польсько-шляхетських військ, щоб відтягти час рішучих дій.

Козаки подали протест, але сейм його відкинув. Новий король Речі Посполитої Август II (1696—1733) після річного вагання надіслав вимогу сейму розпустити козаків, а землю передати шляхті і виїхати з краю. На Правобережжя посунула шляхта з військовими загонами.http://warhistory.ukrlife.org/4_08_4.html

Початкові успіхи повстання

Сподівання повстанців на зміну ситуації справдилися. 1700 року розпочалася Північна війна, в якій взяла участь і Річ Посполита. Щоб розрядити напруженість у відносинах з Річчю Посполитою, Семен Палій на прохання уряду Речі Посполитої послав для участі у війні з Швецією загін кінноти й піхоти.

Скориставшись деяким ослабленням Фастівського полку, коронний гетьман восени 1700 року відрядив у похід на Фастів 4-тисячне військо. До Фастова зібралися козацькі сотні, а також населення з багатьох міст і сіл Волині та Київщини. Вони зміцнили фортецю й підготувалися до її оборони. Під Фастовом стався бій, в якому польсько-шляхетське військо зазнало поразки й змушене було відступити.

Перемога сприяла активізації визвольного руху на Правобережжі. У квітні 1701 року польський гетьман Ф. Потоцький в універсалі до шляхетських сеймиків з тривогою повідомляв, що «козацький полковник Палій намагається йти слідами Хмельницького, який запалив факел селянської війни».

Як і в попередні десятиріччя, у визвольному русі початку XVIII століття на Правобережжі чітко позначилися класові інтереси селян, рядових козаків і міської бідноти, з одного боку, й козацької старшини, з другого. Повсталі народні маси боролися проти польсько-шляхетського панування, феодального та національного гноблення. Козацька старшина, спираючись на заможну верхівку козацтва, селянства й міщанства, намагалася використати визвольний рух для зміцнення свого панівного становища, здобути від царського уряду земельні багатства і феодальні привілеї, якими вже користувалася лівобережна старшина.

Враховуючи загалом прихильне ставлення царського уряду до прагнення населення Правобережжя об'єднання з Московським царством, ватажки визвольного руху виношували плани повного визволення Київщини і Брацлавщини від влади Речі Посполитої. Взимку 1702 року відбулася нарада у Фастові за участю полковників Палія, Самуся та Іскри, а також представників селян і міського населення. Там був присутній і Данило Братковський — відомий поет і громадський діяч. На нараді ухвалили рішення про дальшу, рішучішу боротьбу проти шляхти й остаточне визволення Правобережжя з-під влади Речі Посполитої. Фастів, куди збиралися загони повсталих селян і козаків, перетворився у головний центр боротьби, яку фактично очолив один з найвидатніших організаторів визвольного руху Семен Палій.

У першій половині 1702 р. визвольний рух охопив Брацлавщину, Поділля й Волинь. Заворушення почалось і на Київщині, куди прибули польсько-шляхетські загони з наміром витіснити козацькі полки та повернути шляхті відібрані маєтки. Наприкінці липня 1702 р. вибухнуло повстання селян, міщан і козаків у Богуславі, Корсуні й Лисянці. Його очолили полковники Самусь та Іскра. Повстання набрало антифеодального і визвольного характеру. Повстанці склали присягу Московському царству. Виданий провідниками повстання універсал закликав населення до рішучої боротьби з загарбниками, вигнання їх з української землі. На їх заклик, відгукнулися не лише козаки, а й селяни. Бої розгорнулися насамперед у Брацлавському і Подільському воєводствах, а потім перекинулися на Волинь і решту Поділля, сягнувши й Галичини. Селянські загони з'явилися в околицях Золочева і Сокаля.

За короткий час повстанське військо досягло 5 тис. чоловік і мало намір виступити на Білу Церкву, що була форпостом панування Речі Посполитої на Правобережжі. На Поділлі і Брацлавщині повстанські загони групувалися навколо козацького полку, очолюваного Андрієм Абазиним. Між Палієм, Самусем, Іскрою та Абазиним одразу встановився тісний контакт. Вони разом боролися за визволення Правобережної України з-під панування Речі Посполитої.

Повстання перекинулось на Лівобережжя у Переяславський полк. Старшині вдалося його придушити. Заворушення почались на Запоріжжі! Пригноблені маси виступали проти утисків старшини. Тому гетьман Мазепа і лівобережна старшина вороже поставилися до нової хвилі антифеодального й визвольного руху на Правобережжі, відмовилися подати військову допомогу козацьким полкам і намагалися переконати царський уряд не приймати Правобережжя до складу Московського царства. Вони боялися, щоб від малої іскри повстання не спалахнув великий вогонь народної війни проти феодалів — гнобителів.

У жовтні 1702 року Самусь під Бердичевом розгромив кількатисячне військо Речі Посполитої на чолі з хмільницьким старостою Я. Потоцьким і полковником Д. Рущицом. Полковник Абазин здобув Вінницю, Бар, Дунаївці, а під Меджибожем розгромив півторатисячний загін військ Речі Посполитої київського воєводи. Палій після тривалої облоги здобув фортецю Білу Церкву і переніс туди свій осідок.

Контрнаступ Речі Посполитої Внаслідок значних перемог повстанського війська визвольний рух на побережжі посилився. На Поділлі повстанці визволили Бар, Калюс, Жванець, Могилів та інші міста. Численні повстання вибухнули в містах і селах північної Київщини і Волині. У січні 1703 року три тисячі повстанців на чолі з Федором Шпаком діяли на Поділлі й загрожували навіть Кам'янець-Подільській фортеці. Серед повстанців було чимало селян з Лівобережжя, Молдавії, Валахії, Речі Посполитої, Білорусі й Московії.

Уряд шляхетської Речі Посполитої збирав сили для придушення визвольного руху на Правобережній Україні. Шляхетський сеймик на Поділлі у листопаді 1702 року вирішив зібрати посполите рушення, в яке запрошувалися усі шляхтичі воєводства. Ряд постанов, спрямованих на придушення повстання, прийняв шляхетський сеймик Волинського воєводства, вирішивши зібрати ополчення і просити військової допомоги в сусідніх воєводствах. Польсько-шляхетські каральні війська на Правобережжі передавались під командування польного гетьмана А. Сенявського, який 4 грудня наказав усім загонам збиратися до Бережан для походу на Правобережжя.

У січні 1703 року 15-тисячне каральне військо з 44 гарматамиІсторія Української РСР. т. II, Дорошенко пише про 30 тисяч з 50 гарматами вторглося на Поділля, де повстанські сили не перевищували 12 тисяч й були розкидані на великій території. Урядовці Речі Посполитої звернулися до гетьмана Мазепи з пропозицією виступити на придушення повстань, але царський уряд дозволу на втручання тоді не дав. Поляки зненацька захопили козацькі частини, що розбрелися на зимові квартири, і завдали їм дошкульних ударів. До того ж поляки спонукали виступити кількатисячну татарську орду на українські землі з півдня і водночас звернулися за допомогою до московського царя.

Коронне військо і посполите рушення захопили Летичів, Бар, Вінницю, Новокостянтинів, Меджибіж, Хмільник. Поблизу Старокостянтинова каральне військо зустрів значний загін козаків і повсталих селян на чолі з Самусем. У жорстокому бою повстанці зазнали великих втрат і відступили. В січні — лютому 1703 року повстання на Поділлі було жорстоко придушене.

На Брацлавщині полковник Абазин збирав сили для відсічі коронному війську. Повстанці намагалися відстояти Немирів, але, зазнавши кількох поразок у боях з переважаючими силами ворога, відступили до Брацлава. Проте в Брацлаві вони утриматися теж не змогли й відступили до Ладижина, втративши при цьому гармати, вивезені з Немирівської фортеці. Кіннота Речі Посполитої переслідувала повстанські загони. Полковник Абазин, зібравши до Ладижина 2-тисячний загін козаків і повсталих селян, виступив назустріч ворогам. Зав'язався запеклий бій, в якому повстанці зазнали поразки. Тяжко пораненого Абазина вороги захопили в полон і скарали на смерть. Частина повстанців відступила в Молдавію. Коронні війська в Ладижині стратили 2 тисяч чоловіків, жінок і дітей.

18 березня 1703 р. Адам Сенявський в універсалі оголосив про придушення повстання («заспокоєння краю») і суворе покарання селян, що брали участь у боротьбі проти шляхти. Однак універсал не відображав справжнього становища на Правобережній Україні. Каральна експедиція коронних військ на Поділля, Брацлавщниу й Волинь не привела до повного придушення визвольного руху. На головний його осередок — Київщину, де в містах-фортецях Білій Церкві, Фастові, Корсуні й Богуславі дислокувалися значні селянсько-козацькі сили під проводом Палія, Самуся та Іскри, каральні війська не наважилися наступати. Тим часом і на території Волині, Поділля та Брацлавщини спалахували нові повстання, організовувалися селянсько-козацькі загони, що продовжували партизанську боротьбу проти панування Речі Посполитої.

Місія Паткуля