Канада є членом Організації Північноатлантичного договору з моменту її заснування в 1949 році.

Історія

Канада є головним ініціатором (країною-засновницею) альянсу.NATO: When Canada Really Mattered by Norman Hillmer in The Canadian Encyclopedia Цей атлантистський погляд був помітним розривом з довоєнним ізоляціонізмом Канади та був першим альянсом мирного часу, до якого Канада коли-небудь приєдналася.

Участь Канади у НАТО стала несподіванкою, адже країна у довоєнний період відзначалася ізоляціонізмом.

Тим не менш, канадські чиновники, такі як Х. Ронг та Лестер Б. Пірсон і зокрема прем'єр-міністр Луї Сен-Лоран працювали на користь альянсу не тільки тому, що вони прагнули помститися Радянському Союзу, як інші члени, а тому, що вони сподівалися, що договір допоможе усунути будь-які потенційні суперництва між США, Великою Британією та іншими європейськими великими державами (головним чином Францією, але пізніше в тому числі Західною Німеччиною), де Канада буде змушена вибрати одну зі сторін. Дане питання довгий час було найголовнішою метою канадської зовнішньої політики.

У Північноатлантичному договорі канадські дипломати визначили та написали Статтю 2, яка визначає, що члени підтримуватимуть «вільну» політичну систему і сприятимуть розвитку економічного співробітництва, на додаток до більш звичайних дипломатичних і військових питань. Але цьому не судилося збутися, адже європейські країни «дивилися» у бік створення Європейського Союзу, а США у бік створення Північноамериканської зони вільної торгівлі між Канадою, Мексикою та США.

З точки зору військових зобов'язань, Канада спочатку розмістила війська в НімеччиніIsabel Campbell, Unlikely Diplomats: The Canadian Brigade in Germany, 1951-64 (2013). та Норвегії. Станом на 1950 рік Канада витрачала значні кошти на існування альянсу, але була однією з небагатьох, які не одержують прямої допомоги з боку Сполучених Штатів.

Витрати на утримання сил в Європі в поєднанні з захистом свою власної великої території і участь в Корейській війні викликали величезне навантаження на канадський бюджет протягом 1950-х років. Канадські лідери розчарувався в НАТО, і почали скорочувати прихильність Канади до нього.

У серпні 1968 року уряд Трюдо висловив несхвалення радянського вторгнення до Чехословаччини, доручивши канадській делегації в Організації Об'єднаних Націй проголосувати за резолюцію, що засуджує вторгнення, яка не була прийнята через радянське вето. Однак Трюдо чітко дав зрозуміти, що не хоче загострення холодної війни в результаті вторгнення, і прагнув уникнути розриву з Москвою. У своїй промові в грудні 1968 року Трюдо запитав: «Чи можемо ми вважати, що Росія хоче війни, тому що вона вторглася до Чехословаччини?».

У 1968–1969 роках Трюдо хотів вивести Канаду з НАТО, стверджуючи, що взаємне гарантоване знищення (MAD), спричинене радянсько-американським обміном ядерними ударами, робить дуже малоймовірним вторгнення Радянського Союзу до Західної Німеччини, тим самим перетворюючи НАТО на дорогу непотрібну річ на його думку. У березні 1969 року Трюдо відвідав Вашингтон, щоб зустрітися з президентом Річардом Ніксоном, де зустріч пройшла дуже цивілізовано, хоча з часом Ніксон почав сильно не любити Трюдо, називаючи його в 1971 році «тим мудаком Трюдо». Ніксон чітко дав Трюдо зрозуміти, що Канада, яка залишиться в НАТО, буде сприйматися у Вашингтоні серйозніше, ніж Канада, яка вийде з НАТО. Сам Трюдо під час промови перед Національним прес-клубом під час того ж візиту зазначив, що Сполучені Штати є найбільшим торговельним партнером Канади, сказавши: «Жити поруч із тобою — це певною мірою схоже на сон зі слоном; незалежно від того, наскільки дружелюбним і врівноваженим є звір, на тебе впливає кожне його посмикування та бурчання».

В 1969 тодішній прем'єр-міністр П'єр Трюдо відізвав половину військових сил Канади в Європі, багато лівих інтелектуалів і активістів руху за мир закликали до повного виходу країни з НАТО . Внаслідок успіху канадських військ в Суецькій кризі, на Кіпрі та на інших миротворчих місіях ООН, сприйняття НАТО в Канаді змінилося, від звичайного ведення бойових дій у миротворчі місії.

Питання НАТО сильно розділило кабінет міністрів. Дипломат Марсель Кадьє звинуватив Трюдо в тому, що він «нібито небезпека радянська». Як дипломат, побожний католик Кадьє служив у Міжнародній контрольній комісії в 1954–1955 роках, де його досвід свідоцтва виїзду 2 мільйонів в'єтнамських католиків з Північного В'єтнаму до Південного В'єтнаму зробив його дуже затятим антикомуністом. Наприкінці березня 1969 року кабінет Трюдо розривався дебатами, оскільки міністри розділилися на про-НАТОвські та анти-НАТОвські табори, і сам Трюдо поділяв почуття останнього. Міністр оборони Лео Кадьє погрожував піти у відставку на знак протесту, якщо Канада вийде з НАТО, що спонукало Трюдо, який хотів залишити франкоканадця на такій високій посаді, як Міністерство оборони, зустрітися з Кадьє 2 квітня 1969 року, щоб обговорити можливий компроміс. Трюдо та Кадьє погодилися на компроміс, згідно з яким Канада залишиться в НАТО, але різко скоротить свої внески, незважаючи на попередження Росса Кемпбелла , канадського члена Ради НАТО, що масштаби передбачуваних скорочень порушать договірні зобов'язання Канади. Зрештою, той факт, що Сполучені Штати будуть більш прихильні до Канади в НАТО, та необхідність зберегти єдність кабінету міністрів спонукали Трюдо, попри власні схильності, вирішити залишитися в НАТО. Після тривалих обговорень у кабінеті міністрів Трюдо нарешті заявив 3 квітня 1969 року, що Канада все ж таки залишиться в НАТО, але він скоротить канадські збройні сили в Європі на 50%. Спосіб, у який Канада скоротила свої внески до НАТО на 50%, викликав напруженість з іншими союзниками по НАТО, а британський уряд прем'єр-міністра Гарольда Вільсона публічно протестував проти скорочень.

Трюдо мав особливо тісні дружні стосунки з канцлером Західної Німеччини, соціал-демократом Гельмутом Шмідтом, якого він дуже цінував як за його ліву політику, так і як практичного політика, який більше стурбований досягненням результатів, ніж ідеологічними питаннями. Шмідт співчував концепції Трюдо «перебалансування», сказавши Трюдо, що він хоче, щоб Західна Німеччина мала двох північноамериканських партнерів замість одного, і пообіцяв на зустрічі 1975 року використати вплив Західної Німеччини в ЄЕС, щоб надати Канаді кращі торговельні умови в обмін на збільшення витрат Канади на виконання своїх зобов'язань перед НАТО. Після зустрічі зі Шмідтом Трюдо здійснив поворотний момент щодо НАТО, заявивши на прес-конференції про те, наскільки він цінує НАТО як альянс, створений для колективної безпеки в Європі. Щоб продемонструвати своє схвалення Шмідта, Трюдо не лише погодився витрачати більше на НАТО, але й наполягав на тому, щоб канадська армія купувала німецькі танки «Леопард», що тим самим сприяло розвитку західнонімецької збройової промисловості, попри опір Міністерства фінансів, яке вважало купівлю танків «Леопард» марнотратною. Підтримка Шмідта була особливо бажаною, оскільки Вілсон, знову повернувшись на посаду прем'єр-міністра Великої Британії, не бажав лобіювати зниження тарифів ЄЕС на канадські товари, лише сказавши, що він готовий «тлумачити канадську політику» іншим лідерам ЄЕС. Натомість, міністр закордонних справ Західної Німеччини Ганс-Дітріх Геншер дав Трюдо тверду обіцянку Західної Німеччини щодо підтримки економічної угоди між ЄЕС та Канадою. Основним противником була Франція, яка рішуче виступала проти угоди між ЄЕС та Канадою, вважаючи надання доступу до ринку ЄЕС канадському сільському господарству загрозою для сільського господарства Франції. У липні 1976 року було підписано Рамкову економічну угоду між Канадою та ЄЕС, яка набула чинності 1 жовтня 1976 року. Трюдо сподівався, що Рамкова угода стане першим кроком до угоди про вільну торгівлю між Канадою та ЄЕС, але ЄЕС виявилося незацікавленим у вільній торгівлі з Канадою.

Тим не менш, велика частина військових Канади було зосереджено в Німеччині. В цілому, там знаходилося більше 5000 солдатів до 1993 року, коли канадські війська були виведені з Європи урядом Браяна Малруні, після закінчення холодної війни.

Враховуючи невеликий розмір військових сил Канади, важливість вкладу Канади в НАТО в основному носила політичний характер.

Тим не менш, протягом 1999 року під час Косовської війни канадські військові літаки CF-18 були активно залучені.

З початку 2001 року канадські війська брали участь у місії під керівництвом НАТО в Афганістані, ISAF.

У березні 2011 року, канадські збройні сили брали участь в очолюваних НАТО місіях в Лівії.

У 2019 році стало відомо, що канадські уряди 21-го століття були відносно незначними в Альянсі.

Див. також

Канада та Європейський Союз

Примітки

Джерела Bercuson, David J. "Canada, NATO, and Rearmament, 1950-1954: Why Canada Made a Difference (but not for very long)," in John English and Norman Hillmer, eds., Making a Difference: Canada’s Foreign Policy in a Changing World Order (Toronto: Lester Publishing, 1992) pp 103–24 Bercuson, David J. and J.L. Granatstein. Lessons Learned? What Canada Should Learn from Afghanistan (Calgary, 2011). Campbell, Isabel. Unlikely Diplomats: The Canadian Brigade in Germany, 1951-64 (University of British Columbia Press, 2013). online review Cooper, Andrew F., and Bessma Momani. "The Harper government's messaging in the build-up to the Libyan Intervention: was Canada different than its NATO allies?." Canadian Foreign Policy Journal 20#2 (2014): 176-188. Granatstein, J. L. "Is NATO Still Necessary for Canada?." CDFAI policy paper, March (2013). online Granatstein, J. L. Canada’s Army: Waging War and Keeping the Peace (University of Toronto Press, 2002) Kasurak, Peter C. A National Force: The Evolution of Canada's Army, 1950-2000 (University of British Columbia Press, 2013) Keating, Thomas F., and Larry Pratt. Canada, NATO, and the bomb: the Western Alliance in crisis (Hurtig Pub, 1988).

Maloney, Sean M. War Without Battles: Canada's NATO Brigade in Germany, 1951-1993 (McGraw-Hill Ryerson, 1997).

Посилання NATO: When Canada Really Mattered by Norman Hillmer in The Canadian Encyclopedia Canada and NATO by Foreign Affairs Canada