Перський живопис (або «класичний перський живопис») — живопис Ірану та країн, що входили у сферу його культурного впливу з XIII по XX століттяНовый энциклопедический словарь изобразительного искусства/Персии искусство Персии искусство // Власов В. Г. Новый энциклопедический словарь изобразительного искусства: В 10 т. Т. VII: П. — СПб.: Азбука-классика, 2007. — 917 с: ил. + вкл.
Вступ До моменту завоювання Персії арабами в VII–VIII століттях, історія перської імперії налічувала вже понад тисячу років. Колосальний культурний багаж, накопичений народами Ірану за багато століть правління Ахеменідів, парфянських царів і Сасанідів, підкорив своїм багатством і різноманітністю арабів-завойовників, які ісламізували Іран. Це дозволило деяким дослідникам перського мистецтва вважати, що не іслам завоював Персію, але Персія завоювала іслам. До арабського завоювання високорозвинена перська культура включала оригінальну архітектуру і скульптуру, литво, вишукані вироби з металу (кування і карбування) і, зрозуміло, живопис.
Перський живопис є стійкою багатовіковою художньою традицією, зі своїми правилами й мальовничими принципами. Більшість вчених вважає, що головним внеском перських художників у світове образотворче мистецтво є живопис мініатюри, що існувала в Персії з XIII по XIX століття.
Поява перської книжкової мініатюри зазвичай пов'язується з необхідністю створення простого візуального аналога тексту, який посилював би враження від прочитаного (передбачається, що сасанідські стінні розписи в Пенджікенте теж були ілюстраціями епосу, який в цих кімнатах декламували). Однак досить скоро книжкова ілюстрація перестала бути прямим аналогом тексту, зажила самостійним життям, і художники стали включати в мініатюри деталі, яких у текстах не було. З часом перськими художниками була вироблена дивовижна мальовнича система, в якій переважало витончене декоративне почуття, а твори являли собою зразок розуміння того, як на плоскій поверхні можна об'єднати колір і форми для створення єдиного ритмічного цілого. Перська мініатюра являла собою ілюстрації до книг і, в цьому сенсі, нічим не відрізнялася від середньовічного європейського живопису, який, по суті, і за рідкісним винятком аж до кінця XV століття являв собою набір ілюстрацій різного формату до однієї єдиної книги — Біблії. Відмінність перського живопису XIII—XV століть від європейського полягає в тому, що перські художники пішли далеко вперед у свободі від релігійного догматизму, і їхнє мистецтво носило незмірно більш світський характер, ніж пронизане релігійністю мистецтво Європи.
Перська мініатюра показує ідеалізоване життя й ідеалізованих героїв. Попри європейський вплив, що проявився з XVII століття, перські художники-мініатюристи не вважали за потрібне використовувати прийоми, що трансформують двомірну площину в тривимірну ілюзію. Ймовірно, подібний візуальний трюк здавався їм спочатку нечесним. Перська мініатюра— мистецтво красиве, комфортне, не робить замах на внутрішній світ глядача. До XIX століття персонажі на перських мініатюрах ніколи не дивляться глядачеві прямо в очі. З великою часткою впевненості можна стверджувати, що все багатство перської культури з блиском проявилося в першу чергу саме в живописі. Центрами виробництва мальовничій продукції були царські бібліотеки (кітабхане), в яких розміщувалися не тільки книгосховища, а й майстерні з цілим набором різних фахівців, для виробництва манускриптів. До XVIII століття перські художники писали виключно водяними фарбами. З проникненням в Іран європейської культури стали розвиватися європейські жанри живопису, а в побут увійшли полотно й олійні фарби.
Папір
Згідно з традицією, папір був винайдений у Китаї в 105 році н. е. Виготовлена з волокон тутового дерева, молодих пагонів бамбука і дрантя, китайський папір постачався далеко на захід, аж до Туркестану. Проте ні араби, ні перси про нього нічого не знали до битви при Кангли в 751 році (місто між Самаркандом і Ташкентом). Після здобуття технологічних секретів, отриманих у китайського виробника паперу з Кангли, перше в ісламському світі виробництво паперу було відкрито в Самарканді, а потім друге в 794 році в Багдаді. Переваги використання паперу гідно були оцінені аббасидським халіфом Гарун аль-Рашидом (правив у 786–809 роках) і його міністрами. До тих пір араби користувалися папірусом, який вироблявся виключно в Єгипті, а для книг і документів— пергаменом. До 1000 року виробництво паперу було розгорнуто у всіх великих ісламських центрах, від Самарканда до Валенсії, однак Самарканд ще довго зберігав репутацію найкращого виробника.
Перський папір виготовлялася з волокон льону, іноді з додаванням волокон конопель. Після сортування і розплутування клаптиків, льон чесали, а потім замочували у вапняній воді, ретельно перемішували, потім діставали й сушили на сонці. Після кількаразового повторення цієї процедури лляну масу промивали у чистій воді, після чого її товкли в ступі або пропускали через млинові жорна, поки вона не перетворювалася на кашку. Щоб надати цій масі форму листа, майстер занурював у посудину з нею дерев'яний лоток, дно якого являло собою сито, сплетене з сушеної тростини або кінського волоса, і, зачерпнувши пульпу, діставав лоток. Потім розрівнював в'язку масу; вода стікала, пульпа висихала і ставала щільною як фетр. Після сушки папір замочували в яєчний білок або розчин крохмалю для того, щоб вирівняти поверхню. Після цього виготовлювач паперу, або каліграф додатково полірували її за допомогою каменю або шматочка скла, щоб остаточно прибрати нерівності.
Фарби
Перські художники користувалися фарбами мінерального, неорганічного (штучного), і органічного походження. Мінеральні— це золото, срібло і ляпіс-лазур, що є основою синього ультрамарину, шматочки якого розтирали і промивали у воді. Подібним же чином витягували яскравий вермільйон з природної кіноварі, жовтий— з сірчаного арсену, і зелений з малахіту. Вибір тих чи інших пігментів диктувався ціною на них, їх наявністю і т. д. Іноді одні пігменти замінялися на інші. Замість ляпіс-лазуру використовувався індиго, барвник рослинного походження, з якого готувалася темно-синя фарба; а з азуриту— мідного карбонату, який руйнував папір, витягувався блідо-блакитний пігмент. Набагато частіше замість малахіту використовувалася яр-мідянка, дуже їдкий і руйнівний зелений пігмент, який добували, занурюючи мідні пластини в оцет, а потім закопуючи на місяць в яму. Існувало і безліч альтернатив дорогої кіноварі. Ртуть і сірка, розігріті на вогні, перетворювалися в вермільйон, а яскравий оранжево-червоний колір на багатьох перських мініатюрах приготований зі свинцевого сурику. Незважаючи на небезпеку свинцевого отруєння, свинцевий сурик, і споріднені йому свинцеві білила, що готувалися шляхом обробки свинцю оцтом, використовувалися до XVII століття. Серед інших корисних пігментів використовувався червоно-коричневий окис заліза, кармін, який отримують із кермесового червця, і кілька пігментів рослинного походження, джерело яких визначити неможливо. Універсальним джерелом чорного кольору було деревне вугілля, яке кип'ятили, змішавши з чорнильним горішком, щоб отримати туш.
Деякі їдкі пігменти з часом руйнували папір, тому навіть ті мініатюри, що зберігалися в хороших умовах, були ними зіпсовані.
Пензель
Згідно Садік Беку, автору трактату «Канон зображень», написаного наприкінці XVI століття, найбільш відповідним для пензля було хутро хвоста білки. Довгу шерсть перської кішки також любили художники. Розсортувавши шерсть по довжині, художник брав волоски тільки однакової довжини, перев'язував їх ниткою, і протягував крізь стовбур пташиного пера, витягнувши з вузького кінця. Пензлі були дуже різноманітними: від товстих до найтонших.
Перський живопис мав традиційний характер, тому в ньому часто використовувалися трафарети. Для цього брався будь-який визнаний зразок мініатюри, з якого виготовлявся трафарет: контури малюнка проколювалися голкою, після чого він накладався на чистий аркуш, художник брав мішечок з подрібненим вугіллям і тряс його над трафаретом. Таким чином, контури переносилися на новий лист. Потім майстер обводив їх пензлем і розфарбовував. Перед розфарбуванням обов'язково накладався ґрунт, крізь який контури були ледь видні.
У великих (шахського рівня) кітабхане, окрім художників і каліграфів, працювало безліч інших фахівців. Був глава всього проєкту, який повинен був вирішувати, які епізоди твору слід проілюструвати. Якщо поля сторінок повинні покрити декоративні золоті бризки — це завдання виконував спеціальний майстер, поки папір був ще вологим. Каліграф писав текст, залишаючи місце для ілюстрацій. Художники приступали до своєї роботи слідом за позолотниками й ілюмінаторами. Після того, як книга була готова, її зшивали і переплітали. Обкладинки робили з тисненої шкіри, вкритої візерунками, а в XV–XVI століттях — і різьбленням. Але приблизно в цей же час в моду стали входити лаковані обкладинки. Перські манускрипти були дуже дорогими творами мистецтва, в які вкладалася довга праця цілого колективу.
Доісламський іранський живопис
Тематика живопису до певної міри була обумовлена перською образотворчою традицією попередніх століть. Це стосується в першу чергу настільки улюблених в Ірані в усі часи зображень мисливських сцен, які відомі з часів Ахеменідів. Приклади доісламського іранського живопису, які дійшли до наших днів, дуже рідкісні. В основному це твори створені на східних окраїнах перського світу — рідкісний живопис по дереву і стінні розписи з Пенджікента. Найраніша перська ілюстрована книга — астрономічний трактат Абд ар-Рахмана ас-Суфі, переписаний в 1009-10 роках (Бодлеянська бібліотека, Оксфорд), проте його ілюстрації, що зображують сузір'я, мають пояснювальне значення і є скоріше підсвіченими малюнками, ніж мініатюрами.
Єдиним створеним до монгольського завоювання перським манускриптом, який ілюстрований повноцінними слайдами, є «Варка і Гольша», який датується серединою XIII століття. Цей рукопис любовного роману, написаного Айюкі (XI століття), прикрашений сімдесят однією мініатюрою, зберігається в музеї Топкапі Сарай, в Стамбулі. Манускрипт є єдиним прикладом перської художньої традиції, що тривала і далі, незважаючи на потужний китайський вплив, якому вона піддалася під час правління монголів. З XIII століття починається те, що можна вважати наступністю художніх прийомів і принципів, а це дозволяє говорити про перський живопис, як про сталий багатовіковий феномен, що пустив коріння в декількох азійських регіонах і має кілька стилістичних відгалужень.
Традиційно перський живопис, як і все ісламське мистецтво, ділиться на періоди, відповідні правлінню тієї чи іншої династії.
XIV століття. Ільхани
Монгольське завоювання в XIII столітті безповоротно змінило хід іранської історії. Воно проходило двома хвилями. У 1220-х роках війська Чингізхана повністю зруйнували життя і добробут північного сходу Ірану. У 1250-х роках армія під командуванням Хулагу завершила завоювання територій Хорезмшаха і зупинилася тільки в далекій Палестині після битви при Айн Джалуті в 1260 році. Захопивши Багдад і стративши останнього багдадського халіфа (1258), Хулагу сконцентрував у своїх руках владу над Іраком, історичним Іраном і більшою частиною Анатолії. Своєю столицею він зробив місто Марагі на північному заході Ірану (потім столиця була перенесена в Тебріз) і заснував династію Ільханів (тобто молодших ханів), що номінально підкорялася Великому хану Хубілаю, правителю Китаю та Монголії.