Голо́дний проте́ст, або голоді́вка, голодо́вка — це метод ненасильницького спротиву або тиску, в якому учасник (учасники) відмовляється від їжі на знак політичного протесту, та/або намагаючись привернути увагу суспільства, з метою досягнення якоїсь цілі, наприклад змін у політиці, законодавстві, або прийняття певних рішень.
Історична довідка Голодування використовувалось як протест проти несправедливості ще в дохристиянській Ірландії, де було відоме як Troscadh або Cealachan. Таким чином робітник привертав увагу до несправедливості, яку вчинив щодо нього пан, і у такий спосіб міг викликати в пана сором і змусити до прийняття рішення на свою користь. Така тактика існувала як повноцінна частина правової системи. Можливо, і скоріше за все, ця традиція походить з ще більш давньої індоєвропейської, частиною якої є ірландці. Існують легенди, за якими Святий Паттрік також використовував голодний протест.
В Індії, перша письмова згадка про голод як форму протесту з'являється в Рамаяні (Друга книга Рамаяни, в Сарга (секції) 103), що відповідає десь 400—750 р. до нашої ери. Бхарата намагається змусити Раму повернутися щоб управляти королівством, але той відмовляється. Тоді Бхарата використовує голодування як останній аргумент і досить швидко добивається поставленної мети. Ця практика описується як практика Брахманів. Практика голодування, коли протестант голодує на порозі будинку винної сторони, (наприклад боржника) з метою публічного заклику до справедливості офіційно існувала в Індії до 1861 року.
Наслідки голодного протесту для здоров'я Більшість голодних протестів проводиться на воді, проте бувають і сухі (безводні) голодування. Протягом перших трьох днів голодування, організм все ще використовує енергію глюкози, після чого переходить на використання жирових клітин — цей процес має назву кетоз. Далі, для забезпечення життєдіяльності організму в хід йдуть м'язи, тканини внутрішніх органів, кістний мозок, а через три тижні зміни в організмі починають ставати такими, що можуть загрожувати життю. Є приклади людей, які померли під час голодування між 52-м та 74-м днем. На сухому голодуванні, все відбувається набагато швидше, строки та наслідки залежать від віку, стану здоров'я та інших факторів, і наведені цифри можна вважати умовними.
Відомі історичні приклади
Ганді та Бхарат Сінгх
У 20-му сторіччі, Махатма Ґанді, всесвітньо відомий індійський філософ, мислитель, державний і політичний діяч, один з ідеологів національно-визвольного руху Індії, що сформулював філософію ненасилля, яка вплинула на національні та міжнародні рухи прихильників мирних змін, брав участь у декількох голодуваннях на знак протесту проти британського панування в Індії. Після розділу країни почалися масові конфлікти між індусами та мусульманами. 13 січня 1948 року Ґанді з вимогою припинити кровопролиття, В результаті, завдяки закликам та зусиллям лідерів обох релігійних громад, насильство вдалося вгамувати. Окрім Ганді, декілька інших активістів використовували голодування під час здобуття Індією незалежності.
Джатіндранат Дас, який помер у в'язниці на 63-й день голодування, та , який припинив голодування на 116-й день, через те, що британці нарешті виконали його вимоги, чим здобув величезну популярність серед простого населення Індії, за межами Пенджаба, де був відомий до цього.
Борець за свободу, Потті Шрірамулу, індійський революціонер, помер на 58-й день голодування у 1952 році намагаючись здобути право на виокремлення в окремий штат відомий як Андхра, вже після того, як Індія здобула незалежність. В Андхра він шанується як Amarajeevi (безсмертний). Цей вчинок сприяв лінгвістичній реорганізації держави. Як істинний послідовник Махатми Ганді, протягом більшої частини свого життя він відстоював принципи істини, ненасильства і патріотизму. Він розпочав рух Хариджан, який повинен був покласти край традиції відчуження, і закласти основи поваги та гуманного поводження до тих, кого традиційно називають «недоторканні» в індійському суспільстві.
Британські та американські суфражистки Наприкінці XIX — початку XX сторіччя в Британії виник рух суфражисток — відомий рух за надання жінкам однакових з чоловіками виборчих прав. Суфражистки часто використовували голодування під час перебування у в'язницях. стала першою у 1909 році. Владі довелося її звільнити, щоб через ймовірну смерть унеможливити створення образу «мучениці». Інші ув'язнені суфражистки вирішили наслідувати її приклад, але тюремники використали , яке суфражистки назвали тортурами. Сестра Еммелін Панкгерст померла, незабаром після примусового годування, а інші, як заведено вважати, мали серйозні наслідки для здоров'я. 1913 року політика щодо голодувальників була змінена. (який в народі отримав назву «Акт кота й миші») змінив політику щодо в'язнів. Голодні протести дозволили, ув'язнених звільняли, якщо вони ставали хворими, але одразу після відновлення, повертали назад у в'язницю, до закінчення строку.
Як і британські, американські суфражистки, теж використовували цей метод протесту. За кілька років до прийняття 19-ї Поправки до Конституції Сполучених Штатів (надала американським жінкам безумовне право голосу на території усієї федерації), група американських суфражисток на чолі з Еліс Пол, перебуваючи у місцях позбавлення волі вчинила голодування після чого їх піддали примусовому годуванню.
Ірландські республіканці Показовим з історичної точки зору є період з 1917 року та протягом Англо-Ірландської війни у 1920-х коли голодування використовувалася Ірландськими республіканцями. З першими такими протестами британці боролися примусовим годуванням, наслідком чого, наприклад, стала смерть Томаса Еша у в'язниці Маунтджой у 1917 році.
Протягом 94 днів, з 11 серпня по 12 листопада 1920 року, Джон і Пітер Кроулі, Томас Донован, Майкл Берк, Майкл Рейлі, Крістофер Аптон, Джон Пауер, Джозеф Кенні і Шоном Геннессі голодували у буцегарні міста Корк, вимагаючи поновлення політичного статусу і випуску з неволі.
У жовтні 1920 року Теренс Максуіні, мер міста Корк, помер у в'язниці Брикстон після голодного протесту як і два інших члени ІРА (Ірландської Республіканської Армії) — Джо Мерфі і Майкл Фітцджеральд.
Взимку 1923 року, 150 в'язнів республіканців вчинили голодний страйк спричинений нелюдськими умовами перебування у в'язниці.
Після закінчення Ірландської Громадянської Війни у жовтні 1923 року близько 8000 ув'язнених оголосили голодування на знак протесту проти утримання під вартою з боку Ірландської Вільної Держави. Двоє чоловіків, Денні Баррі і Ендрю О'Салліван, померли під час страйку, після чого голодування було скасоване, щоб не допустити більше смертей. Згодом, Вільна Держава звільнила ув'язнених жінок, більшість чоловіків-республіканців не були звільнені до наступного року.
В 1940-х роках під час Уряду де Валера, партія Фіанна Файл, померли три голодуючих — Шон МакКоті, Тоні Д'Арсі і Шон (Джек) МакНіл. Сотні інших проводили короткострокові голодування, але уряд не звертав на це увагу.
На початку 70-х років про тактику голодного протесту згадали знов, коли декілька республіканців, успішно використали голодування для звільнення з в'язниці без пред'явлення звинувачень. У 1974 році Майкл Коган помер у британській в'язниці після примусового годування. Френк Стагг, член ІРА, помер після 62-денного голодування, яке він розпочав як компанію для репатріації в Ірландію у 1976-му.
Голодний протест в Ірландії 1981 року Основна стаття:
У 1980-му, сім членів Тимчасової Ірландської Республіканської Армії ув'язнені у в'язниці Мейз, почали голодування на знак протесту проти скасування урядом Британії надання спеціального статусу військовополоненим з Північної Ірландії. Голодування було припинене коли влада, здавалося, готова була поступитися і виконати вимоги. Проте, згодом уряд відмовився від своїх обіцянок, чим спровокував новий страйк наступного року. Цього разу в'язні змінили тактику. Замість одночасного вони розпочали голодування один за одним, для того щоб привернути максимальну увагу до долі кожного з них. Боббі Сендс був першим з 10-ти померлих під час голодування. Загалом, ув'язнені голодували протягом 46—73 днів, вживаючи воду і сіль. Їх смерть спричинила масові демонстрації, і Уряд вимушений був піти на часткові поступки протестантам. Голодування було припинене. Цей випадок дав величезний пропагандистський поштовх деморалізованій на той час ІРА.
Кубинські дисиденти Див. також: та
3 квітня 1972 року Педро Луїс Боїтель, поет та кубинський дисидент, оголосив голодування на знак протесту проти нелюдських умов існування у в'язниці. Він помер після 53 днів голодування, 25 травня 1972 року.
23 лютого 2010 року Орландо Сапата Тамайо, кубинський дисидент, арештований у 2003 році, помер у лікарні під час голодування яке тримав 83 дні (інші джерела наводять цифру 85 днів) у в'язниці «Кіло 8». Його протест був викликаний насильством з боку охоронців та жахливими умовами існування у в'язниці. Останні 18-ть днів голодування були сухими, без води, адже адміністрація в'язниці заборонила її давати що призвело до відмови нирок і, в результаті, смерті. Він був одним з 55-ти «в'язнів сумління» на Кубі, які були під опікою Amnesty International.
Гільєрмо Фаріньяс, на знак протесту проти смерті Орландо Сапата Тамайо та вимагаючи звільнення політв'язнів на Кубі оголосив 23-тє у своєму житті голодування яке тримав з 25 лютого до 8 червня 2010 року. Результатом стало звільнення 52 політв'язнів та надання їм права залишити країну. Ще одне семимісячне голодування він оголосив протестуючи проти надмірної інтернет — цензури на Кубі. Він закінчив голодування восени 2006 року, з величезними проблемами для здоров'я, але при свідомості. Репортери Без Кордонів присудили йому приз «Кібер — свобода» того ж року.
Голодування в СРСР
Один з найвідоміших прикладів використання голодування як форми протесту, пов'язаний з всесвітньо відомою людиною, громадським діячем і правозахисником, лауреатом Нобелівської премії миру за 1975 рік, фізиком-теоретиком, академіком АН СРСР, одним з творців водневої бомби — Андрієм Дмитровичем Сахаровим.
За свою правозахисну діяльність він був позбавлений всіх радянських нагород і премій. 22 січня 1980 року він був висланий з дружиною Оленою Бонер з Москви до міста Горький, яке у той час було закрите для відвідування іноземцями. У Горькому Сахаров провів три тривалих голодування. У 1981 році він, разом з Оленою Боннер, витримує перше, сімнадцятиденне голодування, за право виїзду Лізи Алексєєвої (невістки Сахарова) до чоловіка за кордон . У травні 1984 року Сахаров провів другу голодівку (26 днів), в знак протесту проти кримінального переслідування дружини О. Боннер. У квітні-жовтні 1985 року — третю (178 днів), за право О. Боннер виїхати за кордон для операції на серці.
Протягом цього часу Сахарова неодноразово госпіталізували (перший раз — насильно, на шостий день голодування. Після його заяви про припинення голодування (11 липня) він був виписаний з лікарні, але після його відновлення (25 липня) через два дні був знову насильно госпіталізований до лікарні де його примусово годували (намагалися годувати, іноді це вдавалося). В результаті голодувань О. Боннер змогла виїхати.
Наприкінці 1986 року Михайло Горбачов дозволив Сахарову повернутися із заслання в Москву, що було розцінено у світі як важлива віха в справі припинення боротьби з інакомисленням в СРСР.