Культу́ра Близько́го і Сере́днього Схо́ду у Середньові́ччі
Захід і Схід у світовій культурній традиції
Інтерес до Сходу в європейців завжди був великим. Древні греки захоплювалися єгипетською цивілізацією. Древні римляни говорили: «Ex Oriente lux» — «Зі Сходу — світло». Зацікавлене ставлення до Сходу збереглося в Європі і в ранньому Середньовіччі, а згодом посилилося в період хрестових походів. У Новий час колоніальні завоювання португальців, голландців, англійців і французів у Азії, розгром турків у 1683 р. під Віднем зумовили політичне й економічне домінування Заходу і в той же час пробудили суспільну думку Європи. Діячі епохи Просвітництва поклали початок серйозному вивченню «Східної проблеми». Сформувалася ціла наука — орієнталістика, або сходознавство. Орієнталістика або сходознавство виникло у XVI—XVII столітті, а сформувалося у XVIII—XIX столітті.
У XVII — XIX столітті в європейських країнах навіть склалася своєрідна мода «на все східне». Свідчення тому — поява переказів на європейські мови «Корану» і «Тисячі і однієї ночі», «Перські листи» Монтеск'є та історичні драми Вольтера. Похід Наполеона на Єгипет сприяв появі в європейській літературі цілого напряму, названого екзотизмом. У його рамках виник ліричний цикл великого Й. В. Ґете «Західно-східний диван». «Східні вірші» В. Гюґо утвердили у Франції романтичну поезію. Без східних поем — «Гяур», «Лара», «Корсар» — був би неповним творчий доробок Дж. Г. Байрона. В. А. Жуковський своїм зверненням до перського та індійського епосу (повість у віршах «Рустем і Зохраб», поема «Наля і Даяманті») укріпив романтичну поезію в Росії. В Україні до теми Сходу зверталося ряд видатних поетів та письменників: Іван Франко (численні переклади староарабських поезій, казок), Агатангел Кримський (поетична збірка в трьох частинах «Пальмове гілля», цикл «Бейрутські оповідання») збагатили українську літературу східними мотивами.
І все-таки в XIX ст. переважаючою в Європі була думка, сформульована знаменитим автором «Книги джунглів» англійським поетом Редьярдом Кіплінгом: «Захід є Захід, Схід є Схід, і разом їм не зійтися». Життя спростувало цей постулат. У наш час народи Сходу домоглися політичної незалежності від західних «цивілізаторів», а ряд держав — і великих економічних успіхів. Їх тисячолітня культурна спадщина вливається в океан загальнолюдської культури великою повноводною рікою. У цьому потоці — могутні струмені того джерела, яке пробилося на поверхню з глибин Арабського халіфату, що охоплював в VII — X століття територію від Піренеїв на Заході до Середньої Азії і Північної Індії на Сході.
Середньовічна культура Близького і Середнього Сходу зародилася і виросла на тому ж інтелектуальному ґрунті, що й культура європейських народів. Ґрунт цей був рясно удобрений попередніми цивілізаціями Стародавнього Єгипту, Месопотамії, Східного Середземномор'я і греко-римською античністю. Національне сім'я молодих народів, занесене на цей ґрунт вітрами історії і бурями соціальних потрясінь, дало рясні сходи і дивні плоди. Багато з них досі живлять наш інтелект і надають невимовну естетичну насолоду своїм специфічним смаком і ароматом. Але якщо в Європі квіти її цивілізації запилювалися ідеалами християнства, то на Сході таку роль відігравав іслам — наймолодша з світових релігій.
Пророк Мухаммад і його вчення
Історія виникнення
Іслам виник і склався у спекотних напівпустелях і зелених оазах Аравійського півострова, заселеного кочовими й осідлими арабськими племенами. Це трапилося в двадцяті роки VII століття — зовсім недавно, за історичними мірками. Пророка Мухаммада відділяють від Ісуса Христа цілих шістсот років, а від Будди і зовсім дванадцять століть.
Мухаммад, що арабською означає «той, кого хвалять» (в європейській транскрипції — Мохаммед, Мухамед, Магомед), народився в 570 р. в місті Мекка. Біля 610 р. він отримав від Аллаха (арабською — Бог Одкровення), яке і став проповідувати серед мекканців і кочовиків рідного племені. Мекка в той час була великим перевалочним пунктом на старовинному караванному торговому шляху з Індії і Візантії в Африку та Європу. Вона ж була і значним релігійним центром, в ній жили язичники, буддисти, юдеї і християни. Правда, більшість аравитян до проповіді Мухаммада воліла поклонятися виключно «своїм» ідолам — родоплемінним богам, серед яких були небесні світила, джерела, дерева, скелі і навіть камені. Зокрема шанувався метеорит, що й донині зберігається як святиня в головному святилищі ісламу — в храмі Кааба.
Спочатку в проповіді Мухаммада не було нічого принципово нового в порівнянні з віровченнями юдеїв і християн. Основне положення — відкинути старих богів та ідолів і визнати тільки одного — єдиного бога Аллаха та бути безумовно покірним його волі (іслам у перекладі з арабської — покірність, присвячення себе Богу). На практиці це означало повне підкорення всіх правовірних (арабською «муслім», звідси і друга назва ісламу — мусульманство) новому пророку. Це положення закріплювалося формулою: «Немає Бога, крім Аллаха, і Мухаммад — пророк його».
Проповідь Мухаммада відкидала старі родоплемінні вірування і в цьому значенні була революційною. Природно, це не могло сподобатися старій мекканскій знаті, яка побоювалася, крім іншого, втратити паломників до Кааби і пов'язані з цим прибутки. Мухаммаду і його прихильникам довелося втікати в сусіднє місто Ясріб, пізніше перейменоване на Медіну («місто пророка»). Це переселення (хіджра) здійснилося у 622 р., і ця дата стала початком мусульманського літочислення. Тут пророку поталанило більше: на його бік незабаром перейшли кочові племена, і на 630 р. його владу визнала практично вся Аравія. З мекканською знаттю був досягнутий компроміс: та визнала нове віровчення, а Мухаммад оголосив Каабу головним святилищем ісламу, паломництво до якого (хадж) обов'язкове для кожного мусульманина хоч би раз у житті.
Догматика та обрядовість
З моменту свого виникнення іслам був тісно пов'язаний з арабською державою, яка зароджувалася. У перших своїх проповідях Мухаммад, як і інші пророки, сповіщав близькість Страшного суду й обіцяв праведникам рай з тінистими садами і прохолодними джерелами (вікова мрія мешканця пустелі), а грішникам-ідолопоклонникам — геєну вогненну, жахливішу від розжарених пісків. Однак у подальшому Мухаммад все частіше звертався до більш насущних, земних турбот. Аллах продовжував посилати пророку все нові знамення, а той з його слів роз'яснював правовірним, як їм потрібно шанувати самого пророка, як їм поводитися з іновірцями, ділити військову здобич і успадковане майно, одружуватися і розлучатися….
Іслам закріплював і освячував приватну власність, розділення мусульманської общини (умми) і всього суспільства на багатих і бідних. «Ми, — йдться в Корані, — роздаємо життєві блага в цьому дольному житті, звеличуємо одних над іншими так, що одні… тримають інших підвладними собі невільниками». Освячуючи безумовну покору нижчих вищим і бідних багатим, іслам заохочував заняття торгівлею, але засуджував лихварство, утверджував неподільну владу чоловіка над жінкою, забороняв азартну гру, свинину й алкоголь. Як і інші релігії, він проголошував певні етичні заповіді: не убий, не кради, не обдури, будь чесним тощо Щоправда, стосувалися ці заповіді тільки «своїх», правовірних, на ідолопоклонників та іновірців вони не поширювалися: на них чекав «джихад» — священна війна за віру.
Мусульмани вірили, що крім всемогутнього Аллаха існують ще ангели і джини, які, як і люди, повністю перебувають під владою Аллаха і виконують, в кінцевому підсумку, його волю. Існує божественне зумовлення — доля, фатум, бо Аллах заздалегідь визначив кожній людині її долю. Він призначив одних людей до праведного життя на Землі і майбутнього райського блаженства, тоді як інших — до беззаконня в тлінному світі і потойбічних мук. Проте в Корані, як і в Біблії, бог багато разів іменується милостивим, всепрощаючим. Найважливіша ж якість Аллаха є його нескінченна могутність і велич.
Обрядовість ісламу зводиться в основному до: обов'язкової п'ятикратної молитви у встановлені години; обов'язкового обмивання перед молитвою і після якого-небудь забруднення; податку (закят) на користь бідних, а фактично на користь держави; щорічного посту (ураза) протягом всього місяця рамазану; вже згадуваного паломництва в Мекку. Правила ці аж ніяк не важкі, але навіть з них допускаються винятки. Наприклад, хворий може не поститись в рамазан, а відпоститись таку ж кількість днів після видужування тощо.
Ранній іслам не визнавав посередництва між Богом і людиною і тому не створив організації типу християнської церкви. Община-умма, що формувалася спочатку навколо Мухаммада, складалася переважно з родичів, але доступ у неї був відкритий для всіх, хто приймав іслам і визнавав Мухаммада духовним і світським вождем. Тим самим в арабському суспільстві руйнувалися родові і племінні зв'язки, на зміну яким приходив розподіл його на правовірних і невірних, а всередині самої умми розподіл ішов вже за класовою ознакою — на багатих і бідних, повелителів і підданих… Главою мусульман вважався імам — буквально «людина, що стоїть попереду», який керував колективною молитвою. Оскільки Мухаммад і його перші спадкоємці-халіфи (заступники) самі керували молитвою й одночасно очолювали общину і державу, то імам став сприйматися всіма мусульманами як носій і духовної, і світської влади. Іслам згодом розпався на ряд течій, головними з яких стали сунніти, шиїти і хариджити. Спочатку вони відрізнялися один від одного швидше політичними мотивами, а пізніше стали відрізнятися і догматичними канонами.
Таким чином, у свідомості мусульман з самого початку злилися воєдино віросповідальні і морально-правові настанови, релігія і політика, духовна і світська влада.
Причини швидкого поширення ісламу
Один з основоположних приписів раннього ісламу — обов'язок кожного мусульманина і общини загалом вести священну війну за віру — джихад (газават); порівняй хрестові походи середньовіччя. Протягом восьми місяців на рік (чотири, що залишилися, вважалися «заборонними») належало воювати з ідолопоклонниками і багатобожниками, підкоряти або винищувати невірних, захоплювати їх майно. У цьому догматі яскраво виявилися фанатизм і нетерпимість до іновірців, властивий ранньому ісламу. Прихильники інших релігій — невірні (гяури) повинні були підкоритися ісламу, в іншому випадку вони підлягали знищенню.
Звичайно, протягом століть цей догмат мусульманства зазнавав істотних змін. У наш час багато ісламських богословів і політиків трактують його як суто мирний заклик до поширення ісламу словом, як заклик до морального вдосконалення особистості. Правда, догмат про джихад дожив до нас не тільки в такому трактуванні, але і в найпримітивнішому його розумінні: досить пригадати Боснію, Чеченію, Косово або афганських талібів.
У ранньому середньовіччі гасло джихаду найкраще відповідало інтересам арабської кочової знаті, освячувало захоплення нею чужих земель. Воно заохочувало на розбій і рядових «борців за віру», обіцяючи в нагороду здобич тим, хто залишався живим і ласки райських гурій загиблим.
Вже за перших наступників Мухаммада, — халіфів Абу-Бекрі, Омарі, Османі і Алі (632 — 661) — були захоплені Сирія, Іран, Єгипет. Завоювання продовжувалося при халіфах з роду Омеядів (661 — 750). Їм підкорилися нові великі землі: — Азербайджан, Закавказзя, Середня Азія, Афганістан, вся Північ Африки та Іспанія. Склалася величезна держава, яка європейцями пізніше була названа Арабським Халіфатом. У середині VIII ст. на хвилі народного невдоволення до влади прийшла династія Аббасидів (750 — 1258), столицею яких став Багдад. Халіфат Аббасидів проіснував до монгольського нашестя.
Оцінюючи загалом етику, обрядовість і догматику раннього ісламу як історико-культурний феномен, ми без великих зусиль виявляємо, що у цієї релігії багато загального з юдейсько-християнським світоглядом. Однак ідеологія ісламу простіша, а тому зрозуміліша для широкої маси наставляємих «на шлях істинний».