Див. також статті Бачванська говірка, Русинська мова.
Бачвансько-русинська (бачвансько-сримська, паннонська) мова (самоназва — бачваньско-руска бешеда та бачваньски руски яазик / язик, іноді науковцями кваліфікується як бачвансько-сримський варіант української літературної мови) — літературна мова 25 тисяч воєводинських руснаків, нащадків українських емігрантів з історичного Закарпаття, що мешкають у Воєводині з XVIII–XIX ст. (у містах Новий Сад, Вербас та у селах Руський Крстур, Коцура, Петрівці, Беркасово, Миклошевці та ін.)Чучка П. П. Русинська мова в Югославії та Хорватії . (переселення здійснено з ініціативи імператриці Священної Римської імперії Марії-Терезії).
Бачвансько-русинська мова кодифікована на основі перехідних українсько-словацьких діалектів Південно-західної Лемківщини зі значними впливами сербської мови, а також угорської, польської та німецької мов. Мову відносять як до західнослов'янських, так і до східнослов'янських мов. Є однією з офіційних мов ВоєводиниСтатут Автономної провінції Воєводина . , , , , . Нею ведуть програми телебачення та радіо, навчають у початкових школах, гімназії й на кафедрі русинської мови й літератури університету в Новому Саді.
Історія
До 1898 року Найсильніші міграції в Австро-Угорській імперії відбулися незабаром, відколи Османська імперія зазнала поразки у віденській битві 1663 року й уклала 1699 року Карловицький мир, згідно з яким ґабсбурзькій монархії передано землі Угорського королівства, зокрема Бачку, Бараню й частково Срем. Це зумовило потребу розвивати нові регіони, для чого згодом їх від поч. XVIII ст. почали заселяти німці, угорці, румуни, болгари, чехи, словаки, а пізніше й русини. Останні мігрували з кількох жуп (наприклад, Земплинської та Шариської) й лише в 1744—1751 дійшли до Керестура, далі в 1765—1768 роках — до Коцура. Саме з чого часу можна говорити про зародження майбутньої мікромови.
Уперше записи бачвансько-русинською подано в збірці «Руський Соловей» М. А Врабеля, опублікованій 1890 року в Ужгороді (Унґварі). Проте автор перемішав книжні, нові й старі твори з народними, використав незручний правопис, тож оприлюднені пісні так і не стали відомі широкому загалу.
Від 1898 року і до 1923 року Справжнє відкриття бачвансько-русинської мови пов'язують із роботою В. Гнатюка «Руські оселі в Бачці», оприлюдненою в «Записках» НТШ 1898 року. У ній автор подає чимало текстів мови, яку вважає діалектом української, чим і породив дискусії про її статус. Пізніше В. Гнатюк оприлюднює в Етнографічних збірниках (т. 9, 29 і 30) багатий мовний матеріал.
1904 року виходить друком перша книжка бачвансько-русинською мовою — поетична збірка «З мойого валала» («З мого села») Ґ. Костельника, котрий цим започаткував бачвансько-русинську літературу.
З 1920 року Руске Народне Просвитне Дружтво випускає щорічник «Руски календар», з 1924 року — «Руски новини», а з 1937 року — дитячий часопис «Наша заградка».
З 1923 року Третій етап становлення бачвансько-русинської мови пов'язано з виходом друком першої «Граматики бачваньско-рускей бешеди» Ґ. Костельника, яка встановила основні фонетичні, лексичні й граматичні норми й закріпила доволі сталу систему правопису. За словами автора, трималася праця на двох постулатах :
Одразу по цім почали друкувати перші підручники для шкіл, де почали викладати бачвансько-русинською мовою.
Однак і після кодифікації 1923 року бачвансько-русинська мова декілька десятиліть до кін. 1950-х — поч. 1960-х років розвивалася спонтанно, перебуваючи в тісному зв'язку з сербською й українською мовою, яка поступово замінила як «культурну мову прабатьківщини» язичіє. Саме в 1 пол. XX в. бачвансько-русинська мова помітно збагатилася лексикою сербського, російського (з язичія) та українського походження. Якщо ж сербізми послідовники Ґ. Костельника таки усвідомлювали як чужорідні елементи, то запозичення з церковнослов'янської, язичія та української вважали й уважають «своїми, рідними словами».
Бачвансько-русинською з міжвоєнної доби виходить тижневик «Руске слово». Від 1952 року – культурно-мистецький квартальник «Шветлосц», далі дитячий місячник «Заградка», молодіжний місячник «Мак». 1949 року на «Радіо Новий Сад» засновано руську редакцію, а з 1975-го бачвансько-русинською виходять телепередачі. 1970 року в Руськім Керестурі засновано гімназію з викладанням цією мовою, роком пізніше вийшов друком перший «Правопис руского язика». З 1981 на філософському факультеті Новосадського університету почала функціонувати катедра руської мови та літератури, яку очолює професор, один із засновників і перший президент Воєводинської академії наук та мистецтв, академік НАН України Юліан Тамаш. З 1975 по 1987 виходив друком науковий часопис «Творчосц».
У Вуковарі 1968 року засновано культурно-просвітнє товариство «Союз русинів і українців Хорватії», який від 1972-го став видавати сучасною українською літературною мовою та бачвансько-русинською часопис «Нова думка». Нею перекладено Євангеліє та Псалтир, що їх користують у богослужбі в храмах Крижевацької єпархії (Хорватія, Боснія та Герцеговина, Словенія) та Керестурського екзархату для греко-католиків Сербії.
Безперечним досягненням є створення багатої художньої та наукової літератури — правопису, граматики, історії, історії літератури, шкільництва. Від 1965 року в Новім Саді й Белграді рідною мовою руснаків оприлюднено понад 200 підручників для середньої школи. Нині бачвансько-русинську мову викладають у гімназії імени Петра Кузмяка в с. Руський Керестур. Також виходить друком вісник «Studia Ruthenica».З кінця 1980-х офіційно кодифікують бачвансько-русинську мову в Сербії Ю. Рамач, Г. Медьєши та М. Фейса, на території Угорщини — М. Капраль і В. Ґіріц.
Проблема статусу Проблема статусу бачвансько-русинської мови постала, щойно написані нею тексти стали відомі науковій спільноті. Дослідники, котрі колись писали на тему її ґенези, додержуються однієї з трьох засадничо різних позицій, визначаючи бачвансько-русинську як:
південно-західний український діалект; виняткову західноукраїнсько-східнословацьку суміш, яка виникла або завдяки переміщенню українських (лемківських або карпаторусинських) південно-західних діалектів у напрямку західнослов'янських мов (східнослов'янського діалекту), або є така внаслідок початкової різнорідности словацьких та українських (русинських) говорів; ідіом східнословацького шарисько-земплинського штибу.
Українофільська теорія Українську версію походження бачвансько-русинської вперше озвучив В. Гнатюк. Його погляд підтримав і кодифікатор та автор першої бачвансько-русинської граматики Ґ. Костельник, який говорив про рідну мову як про сильно пословачений і ополячений український діалект. Окрім граматики, мовні питання він порушує й в інших працях, у яких доводить, що бачванські говірки є діалектом української мови, що зазнав упливів з боку польської та словацької. У статтях «Яка наша народна назва?», «Чом сом постал Українєц?» докладно, широко залучивши мовознавчі, історичні, етнописні, фольклористичні факти, він обґрунтовує належність бачванців до українського етносу.
Найвидніший південнорусинський мовознавець М. М. Кочиш також уважав свою мову одним із південно-західних українських діалектів, який надалі має бути наближений до літературної української. Цю лінію підтримував і авторитетний радянський славіст М. І. Толстой, вельми гнучко визначивши генетичну природу мови: «східнослов'янська, русинська, що перебуває в південнослов'янському мовному оточенні і що виникла з огляду на західний карпатсько-український діалект, близький східнословацьким говіркам». +Таблиця українофільської теорії за С. ҐуставсономЕтнічна належністьСтатус мовиМовна належністьУкраїнціУкраїнціУкраїнськаУкраїнськаРусиниРуснацькаСловакиСловакиСловацька
Перехідна теорія В останні десятиліття XX століття думка про українське (лемківське або карпаторусинське) походження бачвансько-русинської, імовірно, за неможливістю й надалі заперечувати її східнословацьку складову розвивалася вже у світлі теорії мовної трансформації.
Й. О. Дзендзелівський, порівнюючи «діалектну структуру» лемківських говірок Словаччини й південнорусинського ідіома, виділяє три типи явищ «за ступенем трансформації зі східнослов'янського в західнослов'янський мовний тип»:
збережені спонтанні лемківські елементи; трансформовані (або замінені) традиційні лемківські структури під сербсько-хорватським або словацьким упливом; утрачені традиційні лемківські явища.
Й. О. Дзендзелівський уперше спробував залучити до аналізу карпаторусинські говірки Східної Словаччини.
В. М. Мельник, досліджуючи етноґенезу бачванських русин, виснує, що їхніми «мовними предками» є «пословачені русини» й «русинсько-українські групи лемків, бойків, лишаків і гуцулів», котрі постійно поєднувалися з пословаченими русинами та уподібнювалися до останніх і «в старому краю», і на новій батьківщині в Бачці й Сримі. Він стверджує, що «пословачена говірка не заважає югославським русинам почуватися частиною єдиного українського народу» і «ця етнічна група не може мати іншого визначення, окрім як українська, тож її слід уважати такою».
Різнорідний напрямок концепції останнім часом, мабуть, найпопулярніший. Його прихильники є такі визнані фахівці-русиністи як Ю. Рамач, О. Д. Дуліченко, М. Пешикан, X. Бірнбаум, Є. Барич, М. Фейса, М. Ґарасовська. Основні його моменти сформулював Г. Медеші:
бачвансько-русинська мова творилася в карпатському мовному ареалі, де сходяться східнослов'янські й західнослов'янські ізоглоси, тому в мові є ті й ті елементи; бачвансько-русинську мову слід вивчати як сформовану систему, тобто як окрему слов'янську мову, що містить риси, спільні з мовами та говорами карпатського ареалу; не слід уважати, що якісь форми взято з польської, якісь зі словацької, якісь з української, оскільки ці риси однаково притаманні їм і бачвансько-русинській; не слід тенденційно заявляти, що бачвансько-русинська мова переважно східнослов'янська або, навпаки, західнослов'янська, оскільки вона однаково належить і до тих, і до тих.
Словакофільська теорія Словацька (східнословацька) версія як реакція на версію В. М. Гнатюка з боку відомих мовознавців того часу. Перший на роботу українського дослідника відгукнувся чеський фахівець зі словацьких діалектів Ф. Пастрнек, який виділив низку фонологійних і морфологійних критеріїв, на підставі яких він вирішив, що природа цих «руських говірок» є «угрословацька». Трохи пізніше він уточнив, висловивши думку, що «наріччя керестурсько-куцурське» є «живим прикладом пословаченого 150 років тому наріччя руснацького». Найбільший російський діалектолог та історик мови О. І. Соболевський у рецензії на працю В. М. Гнатюка написав, що «ці русини суть чисті словаки, самі про себе кажуть, що вони русини лише тому, що уніяти». О. Брок, автор кількох публікацій по східнословацьких і карпаторусинських діалектах, визначив бачвансько-русинську як «сотацьку східнословацьку говірку», дуже близьку говіркам низки земплинських сіл. Словацький діалектолог С. Цамбел, розбираючи записи В. М. Гнатюка, також дійшов висновку, що існує «повна тотожність у фонетичному, лінгвістичному й лексичному смислі із сьогоднішнім земплинським діалектом».
1966 р. вийшла стаття американського науковця Ч. Е. Бідвелла, котрий на фонологійному й морфологійному матеріалі доводив належність бачвансько-русинської до східнословацького діалекту: «Наш ідіом, імовірно, не має якихось „українських“ рис, які однаково не представлені в східному східнословацьких діалектах». Розв'язок питання на користь західнослов'янської (східнословацької) належності мови бачвансько-сримських русин американський дослідник пропонує «більше не обговорювати» через його очевидність. Відома стаття С. Ґуставсона на ділі повторяє всі основні моменти праці Ч. Е. Бідвелла.