BL 14 inch gun Mk VII — британська казнозарядна 14-дюймова (356 мм) корабельна гармата з довжиною ствола у 45 калібрів, розроблена для лінійних кораблів класу «Кінг Джордж V».
Усього було вироблено 78 гармат. На лінкорах класу «Кінг Джордж V» вони встановлювалися у два типи башт — двогарматні Mk II та чотиригарматні Mk III. Дві гармати з резервного запасу були встановлені на берегових батареях біля Дувру.
Під час Другої світової війни використовувалися три рази у боях із німецькими лінкорами. 1941 року в боях з «Бісмарком» взяли участь «Прінс оф Велс» та «Кінг Джордж V», а 1943 року «Дюк оф Йорк» завдав фатальних пошкоджень «Шарнгорсту». Конструкція баштових установок виявилася примхливою і потребувала довгого доведення. Навіть на третьому році експлуатації в бою з «Шарнгорстом» через збої було зроблено лише 68% пострілів із можливих. Наприкінці війни основним завданням лінкорів стали обстріли берегових укріплень для підтримки сухопутних військ у прибережній зоні.
Гармата мала скромну бронепробивність — менше, ніж у 380-381-мм гармат лінкорів інших європейських країн. Вона поступалася не тільки лінкорів класу «Нельсон», але й 381-мм гарматам Mark 1 часів Першої світової війни. Проте зброя виявилася адекватна завданням, що стояли перед нею. 356-мм снаряди могли пробивати броню барбетів і башт добре захищених німецьких лінкорів, позбавляючи їх боєздатності, після чого крейсери та есмінці супроводу добивали обеззброєні лінкори противника торпедами.
Історія розробки Для Британії після будівництва «Нельсона» та «Родні» розпочався тривалий період «лінкорних канікул». Вашингтонською угодою закладення нових лінкорів було відкладено до 1930 року, а потім Лондонською угодою 1930 року цей термін продовжено до 1936 року. Лише 1933 року розпочалися роботи над проєктуванням нових лінкорів. Постало й питання створення нових гармат для них. При виборі калібру далися взнаки політичні обмеження. Лондонська угода 1936 року обмежувала калібр лінкорів значенням 14 дюймів (356 мм), але її підписали лише Великобританія, США та Франція. Японія до угоди не приєдналася, проте до договору було включено пункт про ескалацію калібру: якщо до 1 квітня 1937 Японія не підпише договір, країни-учасниці отримували можливість будувати лінкори з гарматами калібру до 16 дюймів (406 мм).
Найкраще було б розробляти гармати двох калібрів — 356-мм та 406-мм. У США саме так і вчинили — вони вели паралельну розробку 356-мм та 406-мм гармат, а в проєкті лінкора «Норт Керолайн» передбачили заміну гармат з 356 на 406 мм. Британці з фінансових міркувань не змогли вести розробку гармат двох калібрів. Розробка лише 406-мм не могла початися виходячи з політичних міркувань, тому нові британські лінкори програми 1936 року класу «Кінг Джордж V» отримали озброєння з дванадцяти гармат калібру 356 мм. Це було кроком назад не лише в порівнянні з 406-мм гарматами на попередньому класі «Нельсон», але й порівняно з лінкорами будівництва часів Першої світової війни класів «Квін Елізабет» та «Рівендж» з 381-мм гарматами.
Попри це, на момент ухвалення цього рішення воно не вважалося однозначно поганим. На етапі попереднього проєктування лінкорів було висловлено думку, що на дистанції 80—100 каб (14,8—18,5 км) лінкори противника не зможуть потопити одне одного через те, що ймовірність влучання буде порівняно малою. Для досягнення рішучого результату лінкорам доводилося б зблизитися на дистанцію 60—80 каб (11—14,8 км), на якій калібр гармат уже не мав першорядної ваги. У 356-мм гармат на цій дистанції була достатня бронепробивність. При цьому вони мали більшу скорострільність — 2 постріли за хвилину в 356-мм проти 1,5-1,7 в 406-мм гармат. При часі польоту снаряда на дистанції 60—80 каб у 20—30 секунд ця перевага в скорострільності могла бути реалізована.
Не допомогла у питанні вибору калібру й критика противників 356-мм гармат. У спеціальному відкритому листі від 1 серпня 1936 року до лордів Адміралтейства колишній перший лорд Адміралтейства, на той час депутат парламенту та майбутній прем'єр-міністр Вінстон Черчилль писав: Якби я був на вашому місці, то ніщо не змусило б мене піддатися прийняттю 14-дюймовок. Адміралтейство потрапить у безглузде становище, якщо вляпається у будівництво пари кораблів з 14-дюймовими гарматами, тоді як і Японія, і США через кілька місяців візьмуться за 16-дюймові. Я б подумав про можливість відкласти [закладку] і надолужити втрачені пів року під час побудови. Жахлива ідея — будувати британські лінкори вартістю по 7 мільйонів фунтів, які не були б найсильнішими у світі! Як казав старина Фішер: «Британський флот завжди мандрує першим класом»Суперечливе рішення про створення 356-мм гармат все одно було ухвалено. В процесі проєктування кількість озброєння прийшлося зменшити, і в остаточному проєкті залишили 10 356-мм гармат — внаслідок заміни носової піднесеної башти на двогарматну. Рішення було ухвалено на нараді ради Адміралтейства 3 квітня 1936 року. Це призводило до необхідності розробляти дві башти, що збільшувало термін їхньої готовності на два місяці. Але з цим довелося змиритись.
В процесі розробки британці зіткнулися з низкою об'єктивних труднощів. У типовій конструкції британських гармат «епохи дредноутів» використовувалося скріплення ствола дротом. Решта європейських країн ще в Першу світову війну перейшли на стволи зі скріпленням циліндрами. Дротяне скріплення стволів уже наприкінці Першої світової війни вважалося застарілим. Через менш жорсткий ствол спостерігалося його підвищене биття при пострілі, тому для дотримання жорсткості ствола його довжина практично була обмежена приблизно 45 калібрами. У випадку дротяне скріплення призвело до підвищеного зносу ствола та розльоту снарядів, тож нові 356-мм 50-каліберні гармати британці стали розробляти зі скріпленням циліндрами, з «чистого листа», оскільки попередній досвід практично не застосовувався. Свою роль зіграло й те, що «лінкорні канікули» негативно позначилися на галузі розробки та виробництва великокаліберних гармат. У колишній «гарматній майстерні світу» закривалися конструкторські бюро і зупинялися збройові виробництва, стала спостерігатися нестача досвідчених фахівців і конструкторів.
Терміни розробки нових гармат та установок постійно зривалися. Вважалося, що для введення в дію нових лінкорів у 1940 році замовлення гармат мало відбутися не пізніше кінця 1935 року. Розробка чотиригарматних башт почалася у жовтні 1935 року. За попередніми планами, озвученими на нараді в лютому 1936 року, замовлення гармат мало відбутися у квітні 1936 року, перша башта повинна була бути поставлена в березні, друга — в травні, третя — у грудні 1939 року, із загальною готовністю першого корабля у липні 1940 року. Фактично ці плани були зірвані на одинадцять місяців для чотиригарматних та на шість для двогарматної башти. Першу башту поставили у лютому, другу — у квітні, а третю — у травні 1940 року.
Застосування Носіями 356-мм гармат у британському флоті були лінкори класу «Кінг Джордж V». Від варіанта розміщення всієї артилерії на носі, як у класу «Нельсон», відмовилися ще на етапі попереднього проєктування через дві причини. По-перше, теоретично великі кути обстрілу і стрільбу в кормовому секторі на практиці реалізувати було неможливо через вплив дульних газів на надбудови. Було зроблено висновок про необхідність ведення вогню в кормовому секторі та розміщення там як мінімум однієї башти. Другим фактором стала зручність розміщення далекобійної зенітної артилерії. За схемою «Нельсона» було складно забезпечити оптимальні кути обстрілу, особливо у носовому секторі. Ідеальним вважалося розміщення зенітних установок по бортах між кормовою та носовою групами башт головного калібру.
У підсумку для «кінгів» розглядалися схеми з лінійно-піднесеним розміщенням дво-, три- і чотиригарматних башт з розташуванням двох башт у носі та однієї-двох у кормі. За договором довелося обмежити калібр значенням 356 мм, тому вважалося важливим забезпечити якнайбільшу кількість гармат у залпі. Задля цього для 356-мм гармат розглядалися схеми з чотирма тригарматними та трьома чотиригарматними баштами. При рівній кількості гармат у бортовому залпі виграш по масі давало використання чотиригарматних башт, тому зрештою в проєкті 14Р зупинилися на схемі з розміщенням трьох чотиригарматних башт за лінійно-піднесеною схемою — дві на носі та одна на кормі. Але у фінальному проєкті вимагали збільшити бронювання, що вирішили зробити шляхом зменшення кількості гармат. Розглядався варіант встановлення трьох тригарматних башт, але від нього відмовилися як через слабкий бортовий залп (інші європейські лінкори мали бортовий залп з 8—9 більших 380—381-мм гармат), так і через невдалий досвід із тригарматними установками «Нельсонів». Через це необхідної економії маси досягли замінивши піднесену башту на двогарматну.
За традицією в британських документах башти позначалися як «А», «В» та «Y», якщо рахувати з носа. Горизонтальні кути обстрілу для башт двогарматної «В» і чотиригарматної «В» становили 270°, а для носової чотиригарматної башти «А» — 286°. В результаті у секторі від діаметральної площини до 45° могли стріляти 6 гармат, від 45° до 135° — всі 10, від 135° до 143 ° — 8 - і від 143° до 180° (прямо у корму) — 4.
Одним із невдалих рішень була вимога забезпечити можливість стрільби прямо по носу на нульовому куті піднесення. Це рішення потім було визнано хибним. Насправді стрільба прямо вперед не використовувалася, оскільки при цьому відбувалася руйнація палуби дульними газами. Через таке рішення корпус практично не мав підйому у носі, що спричинило погіршення морських якостей. Кораблі вважалися «мокрими» і за свіжої погоди башти постійно заливалися хвилями. Ущільнення гарматних амбразур виявилися незадовільними. У бою з «Бісмарком» у «Кінг Джорджа V» вода стікала вниз, і прислузі перевантажувального відділення носової башти «А» доводилося працювати по коліно в крижаній воді. Хоча потім ущільнення покращили, башти все одно залишалися «мокрими». У 1943 році «Дюк оф Йорк» у бою з «Шарнгорстом» мав ті ж проблеми із заливанням.
За цим проєктом збудували найбільшу серію «договірних» лінкорів — п'ять штук. «Кінг Джордж V» та «Прінс оф Велс» увійшли в дію в найскладніший для Британії період — на початку 1941 року. Старі британські лінкори мали обмежену швидкість, що не перевищувала 23 вузлів. Їм було дуже важко протистояти німецьким 30-вузловим «Шарнгорсту» та «Гнейзенау» та 27-вузловому «Бісмарку». Тому нові лінкори вводилися поспіхом, попри постійні проблеми із гарматами головного калібру. Їхнє доведення робили вже у процесі бойових дій. На «Прінс оф Велс» заводські команди перебували на борту навіть під час бою в Данський протоці. «Дюк оф Йорк» увійшов до строю до кінця 1941 року, а «Енсон» та «Хау» у 1942 році, коли потреба в них була вже не такою гострою.
1940 року британці зіткнулися з необхідністю захисту від висадки німецьких військ на британських островах. У німецьких джерелах ця операція називалася «Морський лев». Для захисту Дуврської протоки поспіхом встановлювалися додаткові берегові батареї. Для цього були використані й гармати «кінгів», які будувалися. Дві гармати були встановлені на Дуврському баражі та отримали назви «Пух» та «Вінні».
Конструкція
356-мм гармата Mk VII Характеристики 356-мм гармати Мк VII ранні (№ 51—90) пізні (№ 91—136)Позначення 14-inch Mark VIIДата розробки 1937Дата початку експлуатації 1940Калібр, мм 356Довжина ствола, калібрів 45Маса гармати з затвором 80 865 80 256Маса гармати з противагою, кг 92 042 92 956Довжина ствола, мм 16 002Довжина гармати, мм 16 532Довжина камори, мм 2756,9Довжина нарізної частини, мм 13 098,3Об'єм комори, дм³ 360,5Нарізи, (кількість) глибина × ширина, мм (72) 2,97×9,309Ширина поля нарізів, мм 6,208Крутизна нарізів Постійна, 1 оберт на 30 калібрів