Куба — найбільший острів у Карибському морі. Іспанське володіння островом з невеликими перервами тривало до кінця XIX сторіччя, коли в результаті американо-іспанської війни Іспанія відмовилася від володіння островом. 1902 року Куба здобула незалежність, хоча Сполучені Штати продовжували контролювати життя в країні. Контроль США над життям в країні закінчився з поваленням режиму диктатора Фульхенсіо Батисти, коли до влади прийшов Фідель Кастро. Пізніше Куба проголосила себе соціалістичною республікою і почалося зближення з Радянським Союзом. Попри розвал соціалістичного табору і СРСР Куба не змінила своєї політики і продовжує будувати соціалізм на чолі з Раулем Кастро.

Доколумбовий період

Перші виявлені сліди людини на Кубі відносяться до 4 тисячоліття до н. е. Індіанські племена сибонєїв, що мешкали на острові на початку н. е., займалися переважно полюванням і збиранням. У VII-IX століттях н. е. на північний схід Куби з Південної Америки переселилися індіанці таїно. Вони обробляли землю і розводили худобу, розвивалося ткацтво і гончарне виробництво. Таїно жили родовим ладом, хоча вже складалися соціальні групи вождів (касиків), жерців, старійшин, воїнів і залежних іноплемінників. Загальна чисельність населення острова до кінця XV ст. оцінюється дослідниками в 100–200 тисяч чоловік.

Колоніальний період

Куба була відкрита для європейців іспанським мореплавцем Христофором Колумбом 28 жовтня 1492. Спочатку вона вважалася частиною більшого континенту, і лише експедиція Себастьяна де Окампо (1508–1509) встановила, що Куба є островом. Подолавши наполегливий опір індіанців, який продовжувався впродовж двох десятиліть, іспанські колонізатори підкорили острів, поневоливши та винищивши місцеве населення. До 1537 на Кубі залишилося всього 5-6 тисяч індіанців. У 1512–1514 іспанці побудували на острові перші міста — Асунсьйон (Баракоа), Сан-Сальвадор (Баямо), Сан-Кристобаль-де-ла-Гавана (Гавана) та інші. Куба служила базою для іспанського завоювання Американського континенту і для морського зв'язку з Іспанією. У 1596 р. іспанська колонія Куби отримала статус окремого генерал-капітанства.

Колоніальна влада передавала в користування землі разом з індійцями у власність іспанським землевласникам. До початку 17 ст. основою економіки острова служили великі скотарські господарства. Було почато завезення рабів з Африки; вони працювали на плантаціях цукрової тростини і тютюну, на копальнях. З початку 17 сторіччя Куба служила постачальником цукрової тростини й тютюну в метрополію. Іспанська корона прагнула обмежити економічний розвиток колонії, не допускаючи прямих торгових зв'язків між Кубою й іншими країнами і територіями. Ввезення товарів на Кубу здійснювалося через Іспанію і обкладалося великим податком, що привело до значного розповсюдження контрабанди. У 1717, 1721 і 1723 рр. відбувалися повстання негрів-рабів і селян, що працювали на тютюнових плантаціях і добивалися скасування іспанської тютюнової монополії.

Прибережні області Куби зазнавали частих набігів піратів. Одна з найважливіших піратських баз існувала на острові Пінос (Хувентуд). У 1762–1763 м. Гавана була захоплена англійцями, які ввели режим вільної торгівлі. Після закінчення Семирічної війни острів був повернений іспанській короні, але тепер вона була вимушена пом'якшити колишній жорсткий економічний лад. Скотарі і плантатори дістали великі можливості у веденні зовнішньої торгівлі. На початку 19 століття на острові стала розвиватися промисловість — цукрова, тютюнова, ливарня і ін.

У 1812 р. вибухнуло повстання негрів-рабів, що добивалися свободи. Ремісники і представники інтелігенції створювали таємні суспільства, які виступали за незалежність на зразок інших американських колоній Іспанії. Цей рух користувався підтримкою Мексики і Колумбії. Незадоволеність всевладдям корони і уродженців метрополії викликало повстання кубинських креолів, серед яких були немало багатих скотарів. Під час збройної боротьби за незалежність іспанських колоній в Америці вони зажадали проведення економічних і політичних реформ. У 1817–1818 колоніальна адміністрація скасувала тютюнову монополію і дозволили вільну торгівлю. У 1812–1814 та 1820–1823 рр. на Кубу розповсюджувалася дія іспанської ліберальної конституції, і острів був представлений в іспанських кортесах. Проте з 1823 на Кубі знов утверділась нічим не обмежена колоніальна влада. У 1830–1850-х розвернувся реформаторський рух, який добивався лібералізації режиму і впровадження конституції. Продовжувалися повстання рабів, які були придушені з винятковою жорстокістю. Аболіціоністи вели боротьбу за скасування рабства.

Частина незадоволеної креольської верхівки сподівалася на допомогу США. Встановивши зв'язки з рабовласницькими південними штатами, прихильники анексії виступили за приєднання Куби до Сполучених Штатів. Вони готували антиіспанське повстання і озброєний напад на острів в 1850, але зазнали невдачу. Повстання прихильників приєднання до США в 1851 було придушене, а його лідер Нарсисо Лопес страчений. У 1860-х роках на Кубі виник робітничій рух. Велику роль в його становленні грали переселенці з Іспанії. Перші робочі організації мали характер суспільств взаємодопомоги.

Боротьба за незалежність

Десятирічна війна

Іспанські генерал-капітани 1850–1860-х років Франсиско Серрано і Домінго Дульсе прагнули проводити м'якшу політику. У 1865 метрополія пообіцяла задовольнити деякі вимоги про проведення реформ на Кубі і в Пуерто-Рико. Проте робота створеної з цією метою Інформаційної Комісії провалилася. Призначений в 1867 генерал-капітаном Ф.Лерсунді знов встановив жорсткий режим. Опозиція почала створювати таємні революційні комітеті, які в жовтні 1868 здійснили збройне повстання проти колоніальної влади. 10 жовтня поблизу містечка Яра лідер повстанців Карлос Мануель де Сеспедес проголосив незалежність Куби. У місті Баямо він сформував уряд Вільної Куби. Почалися запеклі бої з іспанськими військами. Прихильники незалежності приступили до поступового звільнення рабів.

На асамблеї в Гуаймаро в квітні 1869 р. була прийнята конституція Кубинської республіки. Її президентом став Сеспедес. Але сили були не рівні: визвольна армія повстанців не перевищувала 10-15 тис. чоловік і також мала брак зброї, амуніції, ліків та продовольства; іспанська влада поступово збільшила чисельність своїх збройних сил на острові до 250 000. У 1873 р. Сеспедеса на посаді президента змінив голова палати депутатів Сальвадор Сіснерос. У середовищі повстанців посилилися розбіжності: президентська посада перейшла в 1875 р. до Хуана Споторно, а в 1876 р — до Томаса Естради Пальми. У лютому 1878 керівництво повстання підписало з іспанським генерал-капітаном Арсеніо Мартінесом Кампосом Санхонський пакт. Згідно з цим документом, збройна боротьба припинялася, а іспанська влада погоджувалася провести адміністративні реформи, оголосити загальну амністію і надати свободу рабам, які брали участь в боротьбі за незалежність. Останні повстанські загони склали зброю в травні 1878.

Реформи колоніальної адміністрації

У 1886 колоніальна влада Іспанії офіційно скасувала рабство на Кубі. Колишні раби поповнили ряди селян, сільськогосподарських і міських робочих. У 1893 чорношкірі кубинці були формально зрівняні в правах з білими. Наприкінці 19 в. на острові продовжувала розвиватися промисловість; посилювалася економічна залежність від США. Ріс робітничій рух, в якому розповсюджувалися анархістські і соціалістичні ідеї.

Рух за незалежність не припинявся. Кубинці були незадоволені свавіллям колоніальних властей і високими податками. У 1879–1880 було придушене повстання ветеранів «Десятирічної війни» 1868–1878 на сході острова. У 1892 революціонер Хосе Марті створив в еміграції Кубинську революційну партію, яка почала користуватися значною популярністю серед населення Куби.

У 1895 іспанський парламент затвердив план проведення адміністративної реформи на Кубі, що передбачав заснування ради при генерал-губернаторі. Але цей захід вже не міг задовольнити прихильників незалежності. У лютому 1895 прихильники Революційної партії здійняли повстання, яке розповсюдилося на різні регіони острова. Хоча Хосе Марті незабаром загинув у бою, повстання розвивалося успішно. 16 вересня Конституційна асамблея в Химагуайю знов проголосила незалежність Кубинської республіки. Президентом був вибраний Сиснерос, керівниками Визвольної армії — Максимо Гомес і Антоніо Масео, який загинув в 1896 р. У вересні 1897 нова конституційна асамблея в Агуара і Яя затвердила змінений текст конституції і обрала президентом Бартоломе Масо. До кінця 1897 повстанці звільнили провінції Орьенте і Камагуей, що складали майже половину території Куби, і значну частину внутрішніх районів, за винятком великих міст і портів.

Іспанія збільшила чисельність своїх збройних сил на острові до 300 000 чоловік. Новим генерал-губернатором на початку 1896 р. був призначений Валеріано Вейлер. Він встановив на Кубі режим жорстокого терору, жертвами якого сталі сотні тисяч чоловік. У 1897 метрополія замінила жорстокого Вейлера на помірнішого генерала Рамона Бланко, оголосила про надання своїй колонії автономії і сформуванні уряду за участю партії прихильників незалежності.

Втручання США

У боротьбу за Кубу втрутилися США, що мали свої інтереси на острові. Скориставшись вибухом на американському броненосці «Мейн», що стояв в гаванському порту, вони оголосили в квітні 1898 війну Іспанії. На Кубі висадилися американські війська, які за допомогою кубинців до січня 1899 захопили острів. Відповідно до Паризького мирного договору, Іспанія відмовилася від своїх володінь на Кубі. США, проте не поспішали визнати незалежність острова. Вони ввели на Кубі власну військову адміністрацію. Прихильники руху за незалежність погодилося з цим рішенням і розпустили Кубинську революційну партію і Визвольну армію. За роки військового управління вплив США на Кубі посилився, прямі американські інвестиції збільшилися до 30 мільйонів доларів.

Проголошення Незалежності

Тільки у лютому 1901 Законодавча асамблея прийняла конституцію незалежної Куби. Багато депутатів відмовлялися включити в неї поправку, на якій наполягала комісія конгресу США на чолі з сенатором Платтом. Згідно з цією поправкою, США отримували економічні привілеї, а також право втручатися в політику країни, окуповувати її «в цілях захисту її незалежності», розміщувати на острові військово-морські бази. Відмовляючись вивести свої війська з острова у випадку, якщо «поправка Платта» не буде прийнята, американська сторона змогла добитися свого, попри протести кубинців. У грудні 1901 р. на Кубі пройшли президентські вибори, перемогу на яких отримав Естрада Пальма. 20 травня 1902 була проголошена незалежна Кубинська республіка, а американські війська залишили острів. Проте, нова держава залишилася пов'язаною з США нерівноправними договорами про режим «взаємного сприяння» (1902) і Постійним договором. У оренду США для будівництва військово-морських баз були передані території в районах Ґуантанамо і Баїа-ондо (американська база в затоці Ґуантанамо зберігається досі, хоча термін оренди офіційно закінчився в 2002 р.).

Республіка Куба від незалежності до революції