Жера́р Ксав'є́ Марсе́ль Депардьє́ (; 27 грудня 1948, м. Шатору, Ендр, Франція) — французький актор, лауреат премій «Золотий глобус» і «Сезар». З 1967 року взяв участь у більш ніж 250 фільмах — майже в усіх у головній ролі. Він є другим найкасовішим актором в історії французького кіно після Луї де Фюнеса. Здебільшого відомий як характерний актор та за ролями багатьох провідних історичних і вигаданих постатей, зокрема Жоржа Дантона, Обелікса, Йосипа Сталіна, Оноре де Бальзака, Александра Дюма, Огюста Родена, Жана Вальжана, Христофора Колумба та інших.

Депардьє є кавалером ордена Почесного легіону та ордену «За заслуги» у Франції. У січні 2013 року отримав громадянство РосіїGérard Depardieu pourrait maintenant renoncer à sa nationalité française , того ж місяця став культурним послом Чорногорії.

Працював із понад 150 режисерами, серед яких найвідоміші співпраці: Жан-Люк Годар, Франсуа Трюффо, Моріс Піала, Ален Рене, Клод Шаброль, Рідлі Скотт і Бернардо Бертолуччі. Депардьє здобув визнання за ролі у фільмах «Останнє метро» (1980, премія «Сезар» за найкращу чоловічу роль), «Поліція» (1985, Кубок Вольпі за найкращу чоловічу роль), «Жан де Флоретт» (1986, найкраща чоловіча роль на Каннському кінофестивалі), «Сірано де Бержерак» (1990, друга премія «Сезар», номінація на премію «Оскар» за найкращу чоловічу роль).

Біографія

Ранні роки життя Батько Жерара — Рене Депардьє — мав прізвисько Деде () і походив із селянської родини, яка мала глибоке коріння у департаменті Ендр поблизу м. Шатору. Він народився 1923 року, не мав ніякої освіти і був неписьменним, рано залишив сімейну ферму і подався до міста, де почав працювати бляхарем. Тут він зустрів майбутню матір Жерара — Аліс Марійє, котру усі називали Лілет (). Вона народилася того ж року, що й Деде у департаменті Юра біля швейцарського кордону у родині військового льотчика, якого перевели на службу до м. Шатору. Під час Другої Світової Війни Шатору перебувало під німецькою окупацією, але, попри це, Деде і Лілет зустрілися та закохалися, і незадовго до визволення та закінчення війни, а саме 19 лютого 1944 року, офіційно побралися в міській ратуші. Після закінчення війни молода сім'я жила дуже бідно: Деде був гарним бляхарем, але економіка країни була в занепаді, постійного заробітку не було. У вересні 1945 року у них народилася перша дитина, старший брат Жерара — Ален, а через два роки — 1947 року — дочка Елен. Фінансове становище було настільки важким, що сім'я існувала здебільшого завдяки соціальній допомозі уряду.

Як написав сам Депардьє у власній 192-сторінковій автобіографії — коли мати ним завагітніла — вона намагалася зробити собі аборт за допомогою в'язальної спиці, але невдалоn-tv: Gérard Depardieu prostituierte sich ,, 5.03.2015. Коли 27 грудня 1948 р. народився Жерар, окрім фінансових проблем додалися ще й проблеми сімейні: Деде почав пити і зникати з дому, залишаючи Лілету наодинці із трьома дітьми. Пізніше, через сім років, у родині народилося ще троє дітей  — Катрін, Франк та Ерік.

Батьки були дуже часто холодні і непривітні у стосунках з дітьми і здебільшого залишали їх наодинці: Деде, через те, що не міг знайти роботу, проводив увесь вільний час у барах і випивав,— а мати з розпачу навчилася тримати все в собі. Від браку батьківської теплоти і спілкування у маленького Жерара розвинулися проблеми з мовленням, він почав затинатися і майже все своє дитинство спілкувався жестами і коротенькими фразами. У початковій школі Жерар спочатку вчився добре, хоча проблеми з мовленням робили його часто невпевненим у собі та мовчазним.

Тим часом із утворенням військового блоку НАТО до міста прибула американська військова база і значне число американських пілотів і службового персоналу. Депардьє та інші діти міста проводили майже весь час на базі, спілкуючись із військовими й цивільними американськими службовцями, які переїхали до Шатору. Для Жерара і його брата Алена, як і для багатьох інших дітлахів Шатору, військова база стала другим домом, місцем, де вони пізнавали американську культуру, американські фільми та музику. Уже в підлітковому віці Жерар проводив більше часу на американській базі та з військовими, ніж вдома чи на уроках. Батьки давали раду Жерарові як могли, але з часом його поведінка й успішність у школі почали значно погіршуватися — і до такої міри, що його залишили ще на один рік у середній школі. Причиною були не так розумові здібності хлопця, як відсутність підтримки батьків та заохочення вчителів. Після цього, від розпачу, поведінка Жерара та ставлення до школи погіршилися ще більше і він втратив будь-яке зацікавлення в навчанні. З весною 1962 року Жерар нарешті отримав свідоцтво неповної середньої освіти та твердо вирішив залишити школу назавжди.

Юність Восени 1962 року почав працювати складачем-шрифтувальником у друкарні міста Шатору. Разом із тим він продовжував проводити багато часу на американській військовій базі та з військовими. Коли в місті відкрилася боксерська студія, він почав займатися боксом. Особливого таланту у цьому виді спорту він не виявляв, а здебільшого був партнером, з яким тренувалися досвідченіші боксери. В одному з матчів йому зламали носа, — і завдяки новому суворому вигляду він здобув значної популярності, і на вулиці серед його друзів, і в барах міста, в яких він почав проводити дедалі більше часу. Одночасно Жерар познайомився з молодиками, які займалися крадіжками та перепродажем краденого палива з американської бази. Хоча його і членів цього угрупування неодноразово арештовувала поліція, формального звинувачення не було висунуто у зв'язку з неповноліттям Жерара. З часом поліція почала ставитися серйозно до злочинності серед молоді міста і в квартирі Депардьє було зроблено обшук: нічого не знайшли, але поліція запропонувала батькам відправити Жерара до колонії для неповнолітніх. Батько хлопця — Деде Депардьє — рішуче відмовився підписати дозвіл на таку пропозицію поліції, і натомість, Жерара взяли на облік у службі у справах неповнолітніх із застереженням, що він мав щомісяця відмічатися в поліції.

Ще у підлітковому віці Жерар був досить самостійним у виборі свого життєвого шляху. Неодноразово він залишав місто й подорожував спочатку довколишніми містами і селами, а пізніше навіть на Середземному морі. Він можливо й залишився б у Шатору, якби не його знайомий, який восени 1965 р. запросив його поїхати з ним до Парижа. Жерар спершу відмовився, але протягом трьох днів передумав — і, навіть не повідомивши батькам, просто поїхав до столиці й зупинився у квартирі друга, який навчався на курсах акторського мистецтва. Жодної конкретної мети в Парижі у Жерара не було, а з нудьги та простого зацікавлення одного дня він пішов разом із другом подивитися на курси та на школу, у якій той навчався. У класі досить ексцентричний викладач раптом запросив Жерара на сцену виконати зовсім спонтанний номер з пантомімою. Схвальна реакція викладача та студентів надихнули Жерара — і він вирішив серйозно зайнятися акторською справою та вступити на курси Жана-Лорана Коше, одного з найвідоміших професорів Франції з театрального мистецтва.

Актор визнав у біографічній книзі «Так вже сталося»Gérard Depardieu. Ça c'est fait comme ça. — Xo Editions, 2014. — 176 p. ISBN 2845637322 ; 9782845637320, що вперше пішов «на панель» займатися проституцією ще у 10-річному віці. Він з юних років відчув потяг до себе з боку гомосексуальних чоловіків і погоджувався на інтим з ними за гроші. Час від часу Жерар ще й грабував своїх клієнтів. «У 20 років в мені жив грабіжник. — Пише він у „Так сталося“, — Деяких клієнтів я грабував. Я бив їх і забирав у них всі гроші».

Формативний період

Для того щоб остаточно вирішити вступити на курси акторського мистецтва, Жерару знадобився цілий рік. З кінцем осені 1966 року він наважився піти разом із друзями на прослуховування до акторської школи Жана-Лорена Коше (). На відміну від інших претендентів, Депардьє обрав один із найважчих уривків з французької класики і так незграбно його виконав, що інші студенти в аудиторії почали сміятися. Однак Коше одразу розгледів акторський дар Депардьє і, незважаючи ні на що, запропонував юнакові вступити до школи, навіть не вимагаючи платні за навчання. Ба більше, Коше направив Жерара до лікаря логопеда-дефектолога, щоб той виправив вади мовлення, які були у Депардьє ще з дитинства. Коше сплатив з власної кишені курс лікування, яке також допомогло Жерару позбутися затинання та взагалі відкоригувало систему мовлення і слуху.

У той же час Депардьє почав удосконалювати себе як актора: виправляв вимову, інтонацію і експресивність, захоплено перечитував французьку класику, якої ніколи не читав у дитинстві. У класі Жана-Лорена Коше він був найкращим і найстараннішим студентом. Його наполегливість і працьовитість кардинально змінили його життя: за цей час він не тільки зріс духовно, але й змінився фізично. Із шаторуського розбишаки він перетворився на розсудливого й уважного учня, почав удосконалювати себе, відвідувати художні виставки та насолоджуватися культурним життям французької столиці.

Приблизно у той самий час, восени 1968 року, Жерар познайомився в Парижі зі студенткою Коше — Елізабет Ґіньйо (). На відміну від Депардьє, Елізабет походила з давнього аристократичного роду та належала до однієї із заможних паризьких родин. Попри це, Елізабет виявилася дуже самостійною дівчиною, незалежною від бажань батьків та вимог свого оточення. Просте зацікавлення в одному з провідних учнів Коше переросло у дружбу, а згодом — у кохання. Коли Елізабет і Жерар вирішили взяти шлюб 11 квітня 1970 р. це майже нікого не здивувало, окрім батьків Жерара з Шатору. Деде і Лілетта почувалися ніяково на весіллі, проте були щасливі, що їхній син просувався по щаблях соціальної драбини Парижа.

Творчість

Перші ролі Ще за часів навчання в акторській школі Коше прізвище Депардьє стало відомим декільком режисерам, які запрошували його на невеличкі ролі в різних виставах та в різних театрах. Його дебютом у кіно стала епізодична роль у 1965 році у короткометражному фільмі «Бітнік і піжон» (). Після одруження його дружина спочатку користувалася більшою прихильністю режисерів і знімалася більше ніж сам Жерар. Однак з часом у театральних колах Парижа Жерара Депардьє почали згадувати та запрошувати не тільки в театральні постановки, але і в телепрограми, і на епізодичні ролі в кіно. У кіно та на телебаченні Жерар саме тоді виконував здебільшого малозначні, епізодичні ролі злочинців і хуліганів. А з початком 70-х років його запросив до себе відомий режисер Клод Режі (), і під його керівництвом Жерар не тільки почав виконувати надзвичайно широку гаму ролей та персонажів, але й познайомився з найкращими акторами та режисерами Франції.

У трупі Режі та на численних презентаціях та виставах ім'я Жерара також стало відомим видатному кінорежисеру та письменнику Франції Бертрану Бліє (). Бліє саме тоді збирався екранізувати свою п'єсу «Вальсуючі» () про конфлікт поколінь та про неординарну, часом і навіть деструктивну поведінку молодого покоління Франції. Бернар Бліє шукав молодого актора на роль одного із розбишак у фільмі і, хоча цінував талант Депардьє, вважав його непридатним для цієї ролі. Жерар, натомість, дізнавшись, почав наполегливо пропонувати себе на роль у фільмі та переконувати кінорежисера у своїй відповідності на цю роль. Згодом Бліє погодився і, як виявилося пізніше, не помилився у своєму виборі — і Жерар, і фільм, одразу стали справжньою сенсацією у Франції і поза її кордонами. Хоча відношення до контроверсійної тематики кінофільму у 1971 р. було різне, більшість критиків гідно оцінили його високий художній рівень та відмітили хорошу гру акторів — у тому числі і Жерара Депардьє. Успіх фільму та одного з їх співгромадян високо оцінили й жителі Шатору, де Жерар відразу став знаменитістю.

Творчий успіх