Болгарська література — сукупність літературних творів, написаних болгарськими письменниками та болгарською мовою.

Література Середньовіччя

Література Першого Болгарського царства

Болгарська літературна традиція пов'язана із християнством і традиціями, закладеними учнями Кирила і Мефодія. Основними книжними осередками ІХ-Х ст. були Преслав і Охрид. Більшість творів була релігійного змісту і створювалися з потреб поширення християнства. Втім виникають і книги змішаного або цілком світського характеру. Характерними жанрами тогочасної літератури є агіографічні твори — розповіді про життя святих і церковних діячів. Болгарські книжники приділяли увагу місіонерсько-просвітницькій діяльності Кирила і Мефодія та їхніх учнів Наума, Климента та першого болгарського святого Івана Рильського. Оригінальною пам'яткою того часу є трактат Чорноризця Храбра «про письмена», у якому описуються обставини виникнення слов'янської писемності. Існує версія, що Чорноризець Храбр — це псевдонім царя Симеона.

Плідним письменником був Климент Охридський, у доробку якого проповіді, похвальні слова, повчання тощо. Він зробив значний внесок у формування болгарських церковних традицій та писемності. Іншою помітною постаттю староболгарської літератури є Константин Преславський, укладач так званого Учительного Євангелія, що складається з «Азбучної молитви», прозової передмови, 51 повчальної бесіди, так званої Церковної розповіді та витягів з візантійських хронік, названих ним «Історікії» — першої праці з історії, перекладеної старослов'янською мовою. Важливе місце в Учительному Євангелії посідають бесіди, пов'язані з церковним календарем. У них наведено відповідні уривки євангелічних текстів, які належало зачитувати щонеділі упродовж року під час служби. Повчальні слова, що містила книга, мали як релігійне, так і культурно-просвітницьке призначення.

Особливою фігурою болгарського літературного життя був цар Симеон. Отримавши освіту у Візантії, він володів грецькою мовою і літературою, цікавився творами представників церкви (Івана Золотоустого, Василія Великого). Зокрема, він упорядкува збірник «Златоструй», де він підібрав найкращі тексти Золотоустого, переклавши їх старослов'янською мовою. Цей збірник був дуже популярним у слов'янському світі, зокрема і Київській Русі. Іншою пам'яткою, пов'язаною з Симеоном є «Симеоновий збірник», який під час походів Святослава було вивезено до Києва і через сто років переписано для князя Святослава Ярославовича, після чого вона отримала назву «Ізборник Святослава». Книга охоплює майже 400 різних статей, переважно морально-етичного, канонічного, догматичного, історичного, літературного характеру.

Крім царя Симеона, відомим книжником був і Іоанн Екзарх, який майстерно переклав старослов'янською частину богословської праці Іоанна Дамаскина «Про православну віру» і дав їй назву «Небеса». У передмові до неї він навів цінні відомості про діяльність святих Кирила і Мефодія. Також він уклав «Шестоднев» — своєрідну енциклопедію природничих та історичних знань., зокрема й про минуле та сучасне йому життя Болгарії.

Окрім офіційної перекладної та оригінальної літератури, з першої половини Х ст. починають поширюватися так звані апокрифи — розповіді, пов'язані з подіями згаданими у Старому і Новому Заповітах, які офіційна література оминала. Також серед апокрифів були і єретичні тексти: «Повість про хресне дерево» Богоміла, «Бесіда трьох святителів» Ієремії тощо. Через це офіційна церква апокрифи забороняла.

Перлиною болгарської полемічної літератури стала «Бесіда проти богомілів» Пресвітера Козьми, написана, імовірно 971 року. У творі автор розвінчує богумільську єресь та змальовує образ справжнього християнського братерства.

У Х столітті з'являються жанри белетристики (оповідання та повісті) із захопливим світським сюжетом. Це перекладні твори: історико-героїчна повість «Александрія», «Розповідь про залізний хрест», яка містила оригінальне оповідання «Чудо з болгарином».

Болгарська перекладна і оригінальна література стала фактором формування болгарської етнічної ідентичності, а також справила вагомий вплив на літературу Київської Русі.

Література Другого Болгарського царства У ХІІІ-XIV література також була богослужбова. До наших днів дійшли такі пам'ятки як: Добрейшове, Тирновське і Врачанське Євангелія, Болонський псалтир, Пірдопський апостол, Зографська мінея. Також у цей час з'явилися нові версії перекладів візантійських письменників — Діонісія Ареопагіта, Єфрема Сирина, Йонна Златоуста, Василія Великого, та нові списки літературних пам'яток «Золотого віку» Болгарії, завдяки чому вони і збереглися.

У ХІІ ст. болгарська література збагатилася новим жанром — збірники офіційного канонічного змісту (літургійні тексти, похвальні слова, проповіді, морально-етичні настанови). До таких пам'яток належить «Синодик царя Боріла», яких охопив переклад грецького синодику, рішення болгарського антибогомільського собору та похвали на честь Боріла. Упродовж ХІІІ-XIV ст. «Синодик» поповнювався відомостями про події з болгарської історії. Твір мав також сербську і руську редакцію.

Іншим текстом доби є «Кормча книга» — збірник матеріалів церковного та світського візантійського права. Один примірник її отримав у подарунок київський митрополит Кирило ІІ і сприяв його поширенню в Київській Русі.

Поряд з релігійними книжками присутні і переклади світських: «Троянова притча», «Слово про старого Александра», «Корчмарка Теофоно».

У ХІІІ-XIV розвивається болгарська літописна традиція, хоч оригінальних творів збереглося мало. Найвідомішою є Болгарська хроніка XV ст., яка охоплює події від 1296 до 1417 рр. і описує боротьбу болгар з турецькими завойовниками.

Найвищим досягненням болгарської літератури тих часів пов'язані з ім'ям патріарха Євтимія та його учнів, об'єднаних Тирновською книжною школою. Вона виникла 1371 року в монастирі св. Трійці на Святій горі в околиці Тирново. Її засновник Євтимій, який 1375 року став Тирновським патріархом, був обізнаним із візантійською культурою (діяв у Каліфаревському монастирі, згодом у Константинополі, потім на Афоні). Завдяки його зусиллям у 70-80-х роках XIV ст. в Болгарії відбулася мовна реформа, яка запроваджувала єдині граматичні норми і правопис. Через це були переглянуті старі переклади на предмет перекручень і створені нові заради чистоти православної віри.

Водночас Євтимій прагнув удосконалити і збагатити староболгарську мову, тому він архаїзував лексику, щоб вирізнити і піднести літературну мову над розмовною, — створити високий стиль.

Найпопулярнішими жанрами Тирновської школи були житія, похвальні слова, полемічні та епістолярні жанри, гімнографічна поезія. Також тирновські книжники укладали нові і редагували старі збірники, у яких містилися світські сюжети.

Безпосередньо Євтимію належать житія і похвальні слова болгарським святим Івану Рільському, Іларіону Мигленському, Петці Тирновській. У своїх творах автор ідеалізував схимництво, самозречення і беззастережне служіння Богові. Його твори відзначаються своєрідним ліризмом, психологізмом, яскравою образністю. Письменницька майстерність Євтимія отримала у світовій славістиці назву «плетіння слів».

Послідовниками патріарха Євтимія були Кипріян, Григорій Цамблак, Йоасаф Бдінський, Константин Костенечкий. Тирновська книжна школа мала вплив на літературу Сербії, Волощини та України.

Болгарська література за османського поневолення Османське завоювання суттєво вплинуло на розвиток культури і літератури зокрема. Старі культурні центри, як Тирново, були зруйновані, представники Тирновської школи емігрували, забравши з собою цінні рукописи. Так Григорій Цамблак переїхав спершу до Константинополя, потім до Молдови, Сербії, а 1409 року прибув до Києва, де упродовж 1413—1420 р. обіймав київську митрополичу кафедру. Константин Костенечкий переїхав до Сербії, і лишився там і після підкорення її турками. Він автор біографії сербського правителя Стефана Лазаровича, трактату «Про букви», де викладено суть правописної реформи патріарха Євтимія і вперше у мовознавчих кириличних текстах слова розділені на звуки і склади.

Відомим літератором тих часів є нащадок візантійського роду Дмитрій Кантакузін, який мешкав у Сербії, але підтримував міцні зв'язки з Рілським монастирем. Він писав твори староболгарською мовою. Йому належить «Житіє з похвалою Івану Рілскому», де наведено маловідомі факти з біографії болгарського святого та розмірковування про причини завоювання турками балканських країн. Також у його доробку ліричні твори, такі, як «Молитва до Богородиці», перейнята відчуттям підсвідомої провини за вчинені гріхи і проханням прощення задля спасіння душі.

Іншим відомим автором був Владислав Граматіка, який уклав «Рілський панегірик» — збірник з 111 творів візантійських і болгарських авторів, а також написав «Повість про перенесення мощей св. Івана Рілського із Тирново до Рілського монастиря» та «Повість» про Івана Рілського.

У цей час також літературна діяльність велася переважно у монастирях і зводилася до переписування і укладання нових книг церковно-богослужбового та повчального характеру.

Софійська літературна школа Одним з найбільших осередків культурного життя стала Софія, яка була найбільшим містом Болгарії і центром Румелійського бейлербеїка та осідком митрополії. Найвідоміший з цих книжників — священник Пейо (Поп Пейо), який написав розповідь (житіє) про спаленого турками 1515 у Софії молодого ремісника Георгія, згодом проголошеного православною церквою святим. Іншим знаним автором був Матей Граматік — високопосадовець  у канцелярії Софійсько-Самоковської митрополії. Йому належить житіє замученого турками 1555 р. і проголошеного святим іншого софійського ремісника — Ніколи. У цих текстах відчутний вплив середньовічної житійної традиції. Але водночас, мова літератури звільнялася від архаїзмів і зближувалася з живою розмовною мовою.

Дамаскини З кінця XVI ст. у Болгарії з'являються збірники релігійно-повчального характеру — дамаскини (отримали свою назву через те, що початково складалися з творів Дамаскина Студита). У XVII—XVIII ст. дамаскинами називають писання інших авторів, і не лише релігійного змісту, але й історичні твори, апокрифи, розповіді на життєві теми, афоризми тощо. Були дуже розповсюдженими: у Народній бібліотеці імені святих Кирила і Мефодія у Софії зберігається близько 200 таких збірників. Попри те, що вони закорінені у середньовічній традиції, вони фіксують нові цінності: напр., найбільшим гріхом проголошують віровідступництво, тобто були реакцією на розмивання болгарської ідентичності в умовах османського поневолення.

Літописи У цей час розвивається історична проза, зокрема розповіді Мефодія Драгінова про насильну ісламізацію болгар 1657 р. у с. Чепіно, про визвольний рух болгар у період австрійсько-турецької війни 1683—1691, зокрема Чіпровецьке повстання 1688 року. Розповсюдженою була практика написів на маргінесах церковно-релігійних книг про цікаві локальні та міжнародні події. Завдяки цьому збереглися відомості, не відображені в інших джерелах.

Католицька література

У болгарській культурі цього періоду присутня і католицька література (перекладна і оригінальна), що охоплює літургійні та богословсько-полемічні книги, написані кириличним письмом, переважно іллірійською мовою (боснійський діалект сербсько-хорватської мови із домішками болгаризмів), та світські книги з історії, географії, частина з них написані латиною.

Найважливішим осередком літературного життя католиків було с. Чипровці (північно-західна частина Болгарії). Популяризатором її був софійський архієпископ Петир Богдан (Бакшев), який створив у 40-х роках XVII ст. ґрунтовний опис історичного минулого і сучасного становища болгарських земель. Також написав «Історію Болгарії», яка не була опублікована. Іншим представником католицької літератури був Кристю Пейкіч, який писав полемічні твори на богословські теми (догматичні розбіжності між католицизмом і православ'ям).

Важливою подією було видання 1651 року у Римі молитовника «Абагар» нікопольського єпископа Філіпа Станіславова.