Запа́л — пристрій для ініціації вибухової речовини (ВР). Збудження первинного ініціатора здійснюється за допомогою капсуля-запалювача ударної або накольної дії.
Запали використовуються як засіб займання заряду для розриву ручних гранат і в гарматах XV—XVII ст. (у деяких артилерійських системах до XX в.), а також для запалення заряду при мінних і підривних роботах. Запали бувають миттєвої (наприклад — МД-2) або уповільненої (ЗДП) дії.
Історія Першими запалами були ґноти, якими приводились у дію артилерійські заряди, ранні ручні і гарматні гранати (бомби). Потім з'явились запальні трубки. Наприкінці XIX — початку XX запали ділилися вже на такі групи: вогневі, хімічні, ударні, фрикційні, гальванічні. Вогневі були представлені запальними трубками (скорострільними і дистанційними), ґнотами і вогнепровідними шнурами. Хімічні запали приводилися в дію внаслідок хімічної реакції вибухової речовини із спеціальною рідиною, поміщеною в скляну трубку. Ударні запали містили в собі спеціальні суміші, здатні вибухати від удару (зазвичай гримучу ртуть) і використовувалися в рушничних набоях і артилерійських снарядах (капсулі). Фрикційні запали використовувалися в артилерії і були представлені фрикційними трубками. Гальванічні запали приводились в дією електричним струмом і могли бути як пороховими (для займання зарядів пороху), так і з гримучою ртуттю (для детонації піроксиліну та динамітів).
Див. також Вогнепровідний шнур Підривач Детонатор УДЗ (запал) УЗРГ (запал)
Примітки
Література
Руководство по материальной части средств инженерного вооружения. Средства минирования и разминирования — М. : Военное издательство МО СССР, 1963. Инженерные боеприпасы. Руководство по материальной части и применению. Книга первая. — М. : Военное издательство МО СССР, 1976.