Іва́н Володи́мирович Мічу́рін ( , Рязанська губернія, Російська імперія — 7 червня 1935, Мічурінськ, Тамбовська область, СРСР) — російський біолог і селекціонер-помолог, автор багатьох сортів плодово-ягідних культур, почесний член АН СРСР (1935), академік ВАСГНІЛ (1935). Розробив методи селекції плодово-ягодних рослин, головним чином — метод віддаленої гібридизації (підбір батьківських пар, подолання несхрещуваності та ін.).
Життєпис Прадід І. В. Мічуріна Іван Наумович і дід Іван Іванович Мічурін були полупанками дворянами і учасниками Франко-російської війни 1812 року. І. В. Мічурін продовжив сімейну традицію, оскільки не лише його батько, Володимир Іванович, а й дід, Іван Іванович, а також прадід, Іван Наумович, жваво цікавилися садівництвом і зібрали багату колекцію плодових дерев та бібліотеку сільськогосподарської літератури.
«Чи то в спадок мені від діда (Івана Івановича), який доклав багато зусиль під час розведення великого саду …: у Рязанській губернії, або, можливо, ще від прадіда (Івана Наумовича), теж відомого садівника, який жив у Калузькій губернії, де й дотепер відомі кілька сортів груш під назвою Мічурінські, а, можливо, що й особистий приклад батька, який теж багато працював над розведенням свого саду, — сильно вплинув на мене ще в ранньому дитинстві».
Батько І. В. Мічуріна, Володимир Іванович, отримав домашню освіту. Він служив на Тульському збройовому заводі ім. Петра Першого як приймальник зброї. Вийшов у відставку в чині губернського секретаря, і оселився у своєму маєтку «Вершина» (при селі Юмашівка, Пронського повіту, Рязанської губернії), де займався садівництвом і бджільництвом. Він був пов'язаний з Вільним економічним товариством, від якого отримував літературу та насіння сільськогосподарських культур. Взимку та восени Володимир Іванович у себе вдома навчав грамоти селянських дітей.
В. Б. Говорухіна і Л. П. Перегудова стверджують, що Іван Володимирович Мічурін народився сьомою за ліком дитиною, а його брати й сестри померли ще дітьми.
Мати, Марія Петрівна, що вирізнялася слабким здоров'ям, захворіла на гарячку й померла в тридцять років, коли І. В. Мічуріну було чотири.
Хлопчик займався з батьком у саду (садіннями і щепленнями), а також на пасіці. У восьмирічному віці досконало вмів робити , копулювання й аблактування рослин.
У дитинстві, якщо не брати до уваги одиничних екскурсій до руїн татарської фортеці в околицях Юмашевки, його часто бачили в саду й біля ставка, зайнятим риболовлею. Вирізнявся серед однолітків пристрасною любов'ю до занять з рослинами. Навчався спочатку вдома, а потім у Пронському повітовому училищі Рязанської губернії, присвячуючи вільний та канікулярний час праці в саду. 19 червня 1872 закінчив Пронське повітове училище, після чого батько готував сина за курсом гімназії до вступу до Петербурзького ліцею.
У цей час батько несподівано захворів. Н. А. Макарова стверджує, що він з'їхав з глузду й перебував на лікуванні в Рязані.
Маєток був закладений і проданий за борги. Дядько, Лев Іванович, допоміг Мічуріну влаштуватися в Рязанську губернську гімназію. Тітка, Тетяна Іванівна, яка теж захоплено займалася садівництвом, хоч і мала певні матеріальні труднощі, але взяла на себе турботу про Івана Володимировича.
Мічуріна виключили з гімназії в 1872 році за «неповагу до начальства». А. Н. Бахарєв у біографічній довідці в книзі Мічуріна стверджує, що приводом до виключення був випадок, коли, вітаючись на вулиці з директором гімназії, гімназист Мічурін «через сильний мороз та хворобу вуха не встиг зняти перед ним шапку», тоді як дійсною причиною він називає відмову дядька, Льва Івановича, дати хабаря директору гімназії Оранському.
У 1872 р. Мічурін перебрався до Козлова (згодом Мічурінськ), околиці якого він довго не полишав, практично до кінця життя.
Наприкінці 1872 року І. В. Мічурін отримав місце комерційного конторника товарної контори станції Козлов (Рязано-Уральська залізниця, пізніше — станція Мічурінськ, Московсько-Рязанської залізниці), з окладом 12 рублів на місяць і 16-годинним робочим днем.
У 1874 році Мічурін обіймає посаду товарного касира, а потім і одного з помічників начальника тієї ж станції. За твердженням біографа А. Бахарєва, посаду помічника начальника станції Мічурін втратив через конфлікт («їдке глузування») з начальником станції Еверлінгом.
З 1876 по 1889 р. Мічурін — монтер годинників і сигнальних апаратів на ділянці залізниці Козлов — Лебедянь.
У 1874 р. одружився з Олександрою Василівною Петрушиною, дочкою робочого гуральні.
«Одружений 28 серпня 1874 року з міщанкою міста Козлова Олександрою Василівною Петрушиною, яка народилася 1858 року. Від цього шлюбу маю двох дітей: сина Миколу, який народився в 1876 році, і дочку Марію, яка народилася в 1877 році».
Маючи нестачу коштів, Мічурін відкрив у місті, при своїй квартирі, годинникову майстерню. За твердженням А. Бахарєва, «після повернення з чергування Мічуріну доводилося сидіти далеко за північ, займаючись лагодженням годинників і ремонтом різних приладів».
Вільний час І. В. Мічурін присвятив роботам зі створення нових сортів плодово-ягідних культур. 1875 року взяв у оренду за 3 рублі на місяць порожню міську садибу в околиці м. Козлова площею 130 кв. саженів (близько 500 кв. метрів) «з невеликою частиною занедбаного садка», де почав проводити досліди з селекції рослин. Там він зібрав колекцію плодово-ягідних рослин в якій було 600 з гаком видів. «Скоро орендована мною садиба, — писав він, — настільки була переповнена рослинами, що далі не було ніякої можливості вести на ній справи».
«Упродовж 5 років годі й думати про придбання землі. І витрати по можливості треба скорочувати до крайніх меж. А після продажу частини прищеп і дичок, на шостому (тобто в 1893 р.) приблизно 5 000 шт., На суму 1000 рублів (тобто по 20 копійок), можна придбати і землю, обгородити її і засадити … Посадити між дерев і по забору. Вважаючи по 4 вершка на кожну рослину, можна протриматися три роки».
На початку осені Мічурін переходить на квартиру в будинку Лебедєвих, на Московській вулиці, з садибою і садом. За свідченням сучасника Мічуріна І. А. Горбунова, через два роки Мічурін придбав за допомогою банку цей будинок з садибою, який він одразу ж заклав через відсутність коштів і великі борги на 18 років. На цій садибі Мічурін вивів перші сорти: малина Комерція (сіянець Колосальної Шефера), вишні Гріот грушоподібний, дрібнолиста напівкарликова, Родюча і міжвидовий гібридний сорт вишні Краса півночі (вишня Володимирська рання × черешня Вінклера біла). Сюди він переніс усю колекцію садових рослин із садиби Горбунових. Але через кілька років і ця садиба виявилася переповненою рослинами.
На початку осені 1887 року Мічурін дізнався, що священик приміської слободи Панське, Ястребов, продає ділянку землі за сім кілометрів від міста біля слободи Турмасово, під «Кручею», на березі річки Лісовий Воронеж. З-поміж 12 1/2 десятин (близько 13,15 га) ділянки в справу могла піти лише половина, оскільки інша половина була під річкою, кручею, чагарником і іншим неоковирлом, однак Мічурін був дуже задоволений ділянкою. Через брак коштів угоду не могли укласти до лютого 1888 року. А. Бахарєв стверджує, що «Вся осінь і більша частина зими 1887—1888 рр. пішли на гарячкове добування грошей при непосильній праці, що доходила до знемоги». 26 травня 1888 купівля землі відбулася, після чого в розпорядженні Мічуріна залишилося 7 рублів і великі борги під заставу половини землі. Через брак коштів члени сім'ї Мічуріних носили рослини з міської ділянки за 7 км на плечах. Оскільки на новій ділянці не було будинку, ходили за 14 км пішки, і два сезони жили в курені. Мічурін був змушений продовжувати роботу монтером ще один рік. Від 1888 року ця ділянка поблизу слободи Турмасово стала одним з перших у Росії селекційних розсадників. Згодом це — центральна садиба радгоспу-саду ім. І. В. Мічуріна, з площею 2500 га садів з мічурінським сортиментом.
У 1893—1896 рр., коли в розпліднику в Турмасово вже були тисячі гібридних сіянців сливи, черешні, абрикоси та винограду, Мічурін переконується в безуспішності методу акліматизації шляхом щеплення і робить висновок, що ґрунт розплідника — потужний чорнозем, — є жирний і «балує» гібриди, роблячи їх менш стійкими до спустошливої для теплолюбних сортів «російської зими».
1900 року Мічурін переніс насадження на ділянку з біднішими ґрунтами «щоб забезпечити „спартанське“ виховання гібридів».
У 1906 році побачили світ перші наукові роботи І. В. Мічуріна, присвячені проблемам виведення нових сортів плодових дерев.
1912 року нагороджений орденом Святої Анни 3-го ступеня.
В автобіографії Мічурін писав:
«Мені рішуче немає часу займатися цими майже щоденними відвідуваннями різних панів інспекторів, сільськогосподарських і садових інструкторів, лісівників тощо. Їм добре роз'їжджати, — витрату часу їм оплачують 20-м числом, а мені необхідно працювати. Для мене кожна година має ціну; я цілий день у розпліднику, а до половини ночі проводиш за кореспонденцією, якої, до речі сказати, така маса з усіх кінців Росії, а останнім часом і з-за кордону».
1913 року Мічурін відмовився від пропозиції Департаменту землеробства США переїхати до Америки або продати свою колекцію рослин. Однак існують дані, за якими спочатку Мічурін розглядав можливість продажу своєї колекції американцям. Про це він, зокрема, писав російському садівникові А. Д. Воєйкову. Можливо, що здійсненню цих планів завадив початок першої світової війни в 1914 році.
Влітку 1915 року, під час Першої світової війни, у Козлові лютувала епідемія холери. Того року померла дружина Мічуріна — Олександра Василівна.
У той самий рік рясний паводок ранньою весною затопив розплідник, після чого сильні морози і спад води зруйнували кригою школу двохрічок, призначених на продаж. При цьому загинуло багато гібридів.
Однак, в роки війни Мічурін знайшов підтвердження низки своїх суджень і поглядів стосовно закону успадкування у рослин і методики виведення сортів. Це утримало Мічуріна на колишньому рівні його діяльності, дозволивши Івану Володимировичу придушити особисте горе. Майже кожен номер журналу «Прогресивне садівництво та городництво» починався з передовиці Мічуріна. Тоді почало плодоносити багато гібридів: «бельфлер» × «китайка», «антонівка» × «яблуня Недзвецького», «білий зимовий кальвіль» × «китайка», «ренет ананасний» × «китайка», «уссурійська груша» × «бере діль», «уссурійська» × «бере Гарніш Гарницький», «бере Лігеля» × «сіянець бергамота» тощо. Саме тоді відбулось перше плодоношення актинідії «коломікта» і перше цвітіння лілії «фіалкової» та інших гібридів.
У 1916 році студентський гурток любителів садівництва при Петровській сільськогосподарській академії надіслав запит Мічуріну, чи вийшла з друку його капітальна праця про виведення нових сортів плодових рослин. Мічурін, однак, скаржився на брак коштів і персоналу для наукової обробки накопиченого матеріалу.
«Справа в тому, що для видання такого складного і дуже об'ємного твору будуть потрібні великі кошти, а їх немає. Крім того, для наукової обробки і систематичного викладу декількох тисяч сторінок тексту і кількох сотень фотографічних знімків з натури, що накопичилися протягом 49 років, необхідно докласти багато зусиль.»
До революції в розпліднику Мічуріна було понад 900 сортів рослин, виписаних з США, Франції, Німеччини, Японії та інших країн.
Діяльність Мічуріна після революції 1917 року Не полишаючи свого розплідника протягом усього періоду Лютневої революції 1917 року, на другий же день після Жовтневого перевороту 1917 року, попри стрілянину, що тривала на вулицях, Мічурін з'явився в щойно організований повітовий земельний відділ, де зустрівся з колишнім наймитом Дєдовим — комісаром земельного відділу — і заявив йому: «Я хочу працювати для нової влади». Останній наказав того ж дня скликати в справі Мічуріна засідання колегії, обіцяв поставити до відома Наркомзем і запропонував земельному комітету Донської слободи вжити заходів для охорони розплідника. Дєдов надав Мічуріну та його родині матеріальну та продовольчу допомогу.