Перемишльська (Перемиська) земля () — одна з історичних земель Київської Русі, Перемиського князівства, Галицького Князівства, Галицько-Волинського князівства та Руського воєводства Корони Королівства Польського з центром у місті Перемишль.
Локалізація
Територія Перемишльської землі, що склалась наприкінці X — першій половині XI ст. в основному збігалася з територією пізнішого Перемишльського удільного князівства (волості). Я.Ісаєвич окреслює південний кордон Перемишльської землі в Карпатському хребті — у Бойківському і Лемківському Бескидах. Західним рубежем служили карпатські густі ліси поміж Вислоком і Дунайцем, а також Сандомирська пуща від Нижнього Сяну до Вісли. Південно-східний кордон проходив, найімовірніше, по р. Стрий.
На північному сході Перемишльська земля стикувалася з Белзькою.Я.Ісаєвич Перемишль і Перемишльська земляю Перші сторінки історії Перемишль і Перемиська земля протягом віків: Збірник наукових праць та матеріалів Міжнародної наукової конференції. 24–25 червня 1994 року в Перемишлі / Під ред. С. Заброварного; Упорядн. М. Литвин. Наукове товариство ім. Т. Шевченка в Польщі; Видавнича рада в Перемишлі. — Перемишль; Львів, 1996. — 368 с.
Після перетворення Руського Королівства на Руське воєводство Королівства Польського із складу історичної Перемишльскої землі було відокремлено територію Сяноцької землі та долучено Дрогобицький та Стрийський повіти. Після цього вона займала велику територію 13037 км² у басейнах річок Стрия, Дністра та Сяну. На півдні Карпатський хребет відділяв її від Закарпаття, що на той час знаходилось у складі Угорщини, на заході вона межувала з Сяноцькою землею Руського воєводства і Сандомирським воєводством, на півночі — з Холмською землею Руського воєводства та Белзьким воєводством, на сході з Львівською та Галицькою землями Руського воєводства.
Адміністративний поділ Земля поділялась на 4 повіти, але деякий час ще зберігались колишні волості часів Галицько-Волинського князівства: Мостиська (1444), Ряшівська (1454), Лежайська (1444), Ланьцутська (1446), Переворська (1569), Ярославська (1450), Тичинська (1424).Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym, t. VII, część ІІ-ga, Ziemie Ruskie — Ruś Czerwona opisana przez Aleksander Jabłonowskiego (Źródła dziejowe tom XVIII część II-ga), Варшава, 1903, ст. 18.
Повіти (з 1434):
Перемишльський повіт, столиця Перемишль, староство гродове і земський суд Самбірський повіт, адміністративний центр Самбір Дрогобицький повіт, адміністративний центр Дрогобич Стрийський повіт, адміністративний центр Стрий
Перемишльський староста скликав біля Перемишля показ усієї шляхти Перемишльської землі. Повіти обирали на депутатському та господарському сеймиках по 6 депутатів до Коронного Трибуналу та Радомського Податкового Трибуналу.
У XVI ст. найбільшими містами були Перемишль і Ярослав (понад 5 тис. мешканців), Стрий (понад 4 тис. мешканців), Дрогобич, Городисько, Лежайськ, Ряшів і Жолиня (понад 3 тис. мешканців). Згідно з королівською люстрацією, зробленою в 1676 році, у всій Перемишльській землі було 32 міста і 980 сіл.
Демографія
Географічно Перемишльська земля поділялася на дві частини: рівнинну — в басейні нижньої течії р. Стрий, середньої течії Дністра та Сяну — і гірську — Карпатські гори, що підвищувалися із північного заходу на південний схід і становили понад третини її загальної площі. Більша частина території Перемишльської землі збігається із межами української етнічної території Надсяння.
Відмінні природні умови рівнинної та гірської частин вплинули на процес їх заселення та господарського освоєння. Наприклад, перша письмова згадка про село Нетребка датується 1363 роком. Якщо рівнинна частина в 16 столітті була вже достатньо заселена, то в гірській інтенсивна колонізація лише починалася у 15 — 16 століттях. Про це переконливо свідчать матеріали люстрацій королівщин, зокрема 1565 р. Так, в люстрації Самбірської економії зазначається, що багато сіл ще не «висиділи слобід», тобто наданих їм пільг після заснування, інші щойно осаджені «на сирім корені» і селяни сидять на «невиміряних дворищах». Наприклад, про село Гвоздець в люстрації говориться: «'Село новоосаджене, в якому 19 виміряних дворищ або ланів, з яких ні чиншу, ні данин не платят, тому що мають слободи, бо осаджені в 1553 року». Село Чижевичі осаджене в 1558 року, а село Великий Потік «на сирім корені в 1562 року осаджене, в якому 8 кметів (повнонадільних селян) на невиміряних дворищах осіли».
Найбільша кількість сіл на розчищених від лісів ґрунтах гірської частини Перемищини виникла між 1510–1570 роками. Здебільшого колонізація цієї частини проводилася Драго-Сасами на так званому «волоському праві», для якого провідною галуззю господарства було скотарство, в той час як більшість сіл рівнинної частини була заснована на руському, польському і частково німецькому праві.
Освоєння нових посівних площ і заснування поселень спостерігалося подекуди й протягом 17 та 18 століття, не тільки в гірській, але й передгірській частинах. Так, у ревізії 1692 року відмічається, що в Любохорській країні Самбірської економії наявна велика кількість нових розчищених в лісах ділянок, які селяни вживали понад закріплені за ними наділи. В інвентарі Городиського ключа за 1728 роком зазначаються «нові прикопки» в містечку Городисько і в селі Вовчім, а також «осадження» нового села Худачів. Сучасний польський історик Й. Пулцвяртек, досліджуючи заснування поселень в Лежайському старостві, що займало північно-західну частину Перемиської землі по обидва боки Сяну, дійшов висновку, що з 24 поселень відмічених в люстрації 1664 року 4 були засновані в 17 столітті. За ревізіями 1692 і 1711 років та подимними реєстрами 1700 і 1716 років в Перемишльській землі нараховувалось 937 сіл, в той час як, за даними А. Яблоновського, в 1578 році тут було враховано лише 745 сільських поселень. Таким чином, протягом дещо більше одного століття кількість сіл Перемищини збільшилася на 192 поселення, понад 1/5 загальної кількості сільських її поселень.
Перед початком австрійського правління, у 1772 році, в Перемиській змелі налічувалось 1258 «руських» греко-католицькихŚIiwa T. Kościół greckokatolicki w latach 1696—1764 / Historia Kosciola w Polsce, t. I, cz. 2, Poznań 1974, s. 459—464; та 177 римо-католицьких парафій.Mullier W. Organizacja terytorialna diecezji przemyskiej w okresie przedrozbiorowym (1375—1772), «Nasza Przeszłosć» 1976, I. 46, s. 40-45.
Економіка
Здебільшого підзолисті, а в долинах річок подекуди й чорноземні ґрунти краю, помірний клімат створювали відносно сприятливі умови для занять сільським господарством. Інвентарні описи засвідчують, що на цій території вирощували як озимі, так і ярові культури. Найбільше висівали озимого жита, вівса, ячменю, порівняно менше пшениці, гречки, проса й гороху. З технічних культур переважали коноплі та льон. Наприклад, у Бакунчицькому фільварку Перемиського староства в 1699 р. зібрали: 340 кіп озимого і 15 — ярого жита, 200,5 копи ячменю, 142 — гречки, 55,5 — гороху, 19,5 — конопель. У Вишатицькому фільварку, цього ж староства, було зібрано: 161 копу жита, 70 кіп пшениці, 156 — ячменю, 190 — гречки, 164 копи вівса, 50 кіп гороху, 36 -конопель і 30 — льону.
Крім рільництва, широко було поширене городництво. Городи зазначаються в кожному з фільварків цієї частини, в деяких їх було й по декілька. З городніх культур найпоширеніші були: капуста, цибуля, морква, ріпа, петрушка, пастернак, мак та інші. Чимало місця відводилось і садівництву. Сади відмічено не лише у фільваркових, але й в селянських господарствах. В Уйковицькому фільварку, біля м. Перемишля, в 1749 р. було 3 сади, в яких перечисляються такі види дерев: сливи, черешні, волоські горіхи, яблуні та груші. Чимале місце відводилось тваринництву. Чудовою базою для розведення домашніх тварин служили не тільки заплавні луки Передкарпаття, але й полонини Карпат. То ж не дивно, що як селяни, так і шляхта в своїх господарствах утримували велику рогату худобу, коней, овець, кіз, свиней, а також гусей, курей та ін. Велика рогата худоба служила не тільки для забезпечення населення продуктами харчування, але й для удобрення ґрунтів гноєм, який використовували з цією метою досить широко уже з XVI ст. Наприклад, в Горлічинському фільварку Переворського ключа в 1705 р. числилося 22 корови, 5 ялівок, 20 овець, 8 кіз, 9 волів, 9 телят, 16 свиней, 30 гусей і 30 курей. В с. Требовиську, біля м. Соколова, фільваркова обора нараховувала: 20 корів, 5 биків, 9 ялівок, 3 бичків, 7 телят, 6 свиней, 30 гусей, 30 курей, 5 качок і 5 индиків. Продукцію тваринництва збували як на місцевому ринку, так і сплавляли її Сяном і Віслою до столиці та Гданська.
Певне місце відводилось і бджільництву, яке виросло із давнього бортництва. Так, люстрація 1565 р. при описі с. Стар'яви відмічає: « що стосується бортників, які до цього давали медову дань, то їм тепер її скасовано, бо в тих лісах, де вони мали борті, основують нові села, від яких є більший прибуток, ніж від меду». В джерелах XVIII ст. бортники згадуються лише в Городиському та Тринецькому ключах. За то майже в кожному фільварку зазначаються пасіки, подекуди досить численні. Наприклад, у пасіці Журавицького фільварку, поблизу м. Перемишля, в 1706 р. нараховувалося 68 вуликів з бджолами і 56 пустих.
Заходилося місцеве населення й коло рибальства. У згадуваних річках та численних їх притоках водилася всяка риба. Крім того, більшість фільварків мали свої ставки для розведення риби та саджавки — для мальків. Так у с. Надибах, неподалік містечка Хирова, в 1715 р. зазначається 3 ставки й одна саджавка.
Місцеві річки, здебільшого непридатні для судноплавства, використовувалися для будівництва млинів, фолюшів (сукновалень), пилорам (тартаків), а також для сплаву лісу, особливо в період весняних повеней з гірських масивів.
Якщо передгірська частина Перемищини відзначалася досить сприятливими умовами для розвитку хліборобства, городництва, садівництва, то в гірській частини ці види занять були значно обмежені. За даними ревізій 1692 і 1711 рр. в цій частині переважали ярі культури, особливо овес, що зумовлювалось не тільки поширеними тут підзолистими й буроземними ґрунтами, але й значно коротшим вегетаційним періодом. Тому й не дивно, що про Тухольську волость, яка займала крайню південно-східну частину Перемишльської землі ревізори в 1692 р. писали: «Та вся країна у великих горах, між високими скалами, в глибоких потоках засіла, в якій лише вирощують овес». Пшеницю в гірській частині висівали дуже рідко, бо родила вона лише на добре удобрених ґрунтах. Мало висівали тут і жита. Ці ж ревізори про с. Головецьке зазначали, що «жита, коли навезуть гною, уродиться біля Дністра по трохи, інші ґрунти — всі вівсяні»18. Переважно населення гірської частини займалося тваринництвом, здебільшого відгодівлею овець. Дослідники XIX ст. підкреслювали, що заможність гірської родини «визначалася кількістю овець».
Різноманітність природних ресурсів, на які була багата ця територія, сприяла розвиткові місцевих промислів і ремесел. Однак на той час в найбільшій мірі використовувалися соляні джерела, які розроблялися ще з давніх часів. Уже в період Київської Русі соляні промисли Прикарпаття забезпечували сіллю населення не тільки цього регіону, але й Придніпров'я.
На рубежі XVII—XVIII ст. на теренах Перемиської землі функціонувало 12 соляних жуп (солеварень), з яких 8 належали королівському скарбові (Старосільська, Дрогобицька, Нагуєвицька, Котівська, Модрицька, Колпецька, Спринська, Віська. Остання разом із Перемишльським староством здавалася в оренду шляхті). Сім королівських жуп входили до єдиного господарського комплексу — Самбірської економії і знаходились у віданні Самбірського піджупника, який призначався польським королем. Приватні жупи знаходились у селах: Шумині (магнатів Мнішків), Тарнаві (Цетнерів), Сольці (Фредрів) та в містечку Добромилі (Красінських).