Затоплення «Лузітанії» — морська катастрофа Першої світової війни, що сталась 7 травня 1915 року в Кельтському морі, за 19 км від берегів Ірландії. Пасажирський пароплав «Лузітанія» під прапором Великої Британії був потоплений на сьому добу проходження з Нью-Йорку до Ліверпуля в районі, де активно діяли німецькі підводні човни. О 14:10 найбільший океанський лайнер компанії «Кунарда Лайн» був торпедований німецькою субмариною U-20.
Відразу за першим вибухом пролунав більш руйнівний другий вибух. Судові комісії у Великій Британії і США прийшли до висновку, що лайнер був атакований двома торпедами. Командир U-20 Вальтер Швігер стверджував, що випустив по «Лузітанії» лише одну торпеду. Існує безліч версій, що пояснюють походження другого вибуху, зокрема, пошкодження парових котлів, вибух вугільного пилу, умисний підрив або мимовільна детонація боєприпасів, що нелегально перевозилися в трюмі. Однак військове командування Великої Британії заперечує перевезення вибухових речовин на «Лузітанії».
Лайнер затонув через 18 хвилин після атаки, забравши життя 1197 людей. Затоплення лайнера і загибель 128 американських громадян стали для керівництва США приводом для вступу в Першу світову війну.
Передісторія
З 1900-х років Німецька імперія почала інтенсивно нарощувати свою військову міць. Німеччина вступила у військово-морську гонку озброєнь з Великої Британією і особливо активно розвивала підводний флот. На початок 1915 року німецький Флот відкритого моря налічував 27 підводних човнів.
Німецькі субмарини мали достатню автономність, щоб виконувати бойові завдання далеко від баз дислокації. Найбільш активна діяльність підводних човнів спостерігалася в водах, що омивають Британські острови, і в Середземному морі. 6 серпня 1914 року почалася битва за Атлантику. Бойові дії між флотами Британської і Німецької імперій розгорталися навколо Британських островів — районі інтенсивного цивільного судноплавства. 18 лютого 1915 року цю територію було оголошено Німеччиною військовою зоною, де всі судна Великої Британії, а також її союзників без попередження підлягали знищенню німецьким флотом, незалежно від того, несуть вони на борту важке озброєння чи ні. Німеччина зробила цей крок у відповідь на аналогічні дії Великої Британії, яка в листопаді 1914 року оголосила військовою зоною Північне море, причому англійське командування розширило поняття контрабандних вантажів і віднесло до них продовольство, фактично почавши морську блокаду Центральних держав.
Флот відкритого моря дотримувався стратегії «зростаючого виснаження» британського флоту шляхом використання мінних загороджувачів і проведення субмаринами торпедних атак на торговельні і військові судна. Оскільки ніякої протичовнової тактики тоді не існувало, перші дії німецьких підводних човнів, спрямовані на знищення противника, виявилися вдалими. У період із серпня 1914 по лютий 1915 німецькими субмаринами було потоплено 11 британських торгових суден. З оголошенням акваторії навколо туманного Альбіону військовою зоною темпи знищення торгового флоту Великої Британії багаторазово зросли.
Відповідно до правил ведення війни того часу, перед атакою торгового судна незалежно від характеру їхнього вантажу, корабель або підводний човен мали попередити про це екіпаж і дати час команді та пасажирам час покинути судно до його затоплення. Це правило діяло лише тоді, коли атаковане судно не оборонялось і не намагалося втікати від атаки. Однак, ще до початку Першої світової війни британське Адміралтейство почало встановлювати на торгові судна по дві 4,7-дюймові артилерійські гармати. Гармати ставилися на корму для того, щоб оборонятися від корабля-переслідувача. До березня 1915 року таке озброєння несли вже 70 суден. Крім того, Адміралтейство виробило для торгового флоту директиви, що стосувались дій при виявленні підводного човна. Згідно з ними судно, якщо воно озброєне, мало відкрити по субмарині вогонь або на повному ходу таранити її. У зв'язку з цим, екіпажі німецьких субмарин більше не мали підстав дотримуватися традиційних правил війни і найчастіше атакували цивільні судна без попередження; на борту «Лузітанії» оборонні гармати були відсутні.
Затонуле судно Паротурбоход «Лузітанія» будувався на верфі «Джон Браун і К°» в Клайдбенк (під Глазго) з 1904 по 1907 рік. У перший рейс вирушив 7 вересня 1907 року. Нарівні з однотипним лайнером «Мавританія» до 1911 року утримував статус найбільшого судна в світі. Його довжина становила 240 м, ширина — 27 м, водотоннажність — 44 765 т, осадка — 10,5 м. Крім того «Лузітанія» була одним із найбільш швидкісних суден, поступаючись у швидкості тільки «Мавританії». Корабель міг розвивати швидкість до 25 вузлів (46 км/год). У рух лайнер приводили 4 парові турбіни сумарною потужністю 76 тис. к.с. Пар для турбін генераторів і допоміжних механізмів виробляли 25 котлів. Судно було оснащено чотирма трилопатевими гребними ґвинтами в 1909 році вони були замінені чотирилопатевими. «Лузітанія» мала подвійне дно і 34 водонепроникних відсіки, утворених поперечними і поздовжніми перегородками з герметичними дверима. Гермодвері на поперечних перегородках мали гідравлічний привід і керувалися дистанційно. Судно могло залишатися на плаву при затопленні будь-яких двох відсіків. На борту було 48 рятувальних шлюпок, до 1912 року лайнер ніс всього 16 стаціонарних шлюпок але після краху «Титаніка» число колективних рятувальних засобів було збільшено до 22 стаціонарних шлюпок і 26 складних. За свою кар'єру «Лузітанія» здійснила 201 трансатлантичний рейс між Ліверпулем і Нью-Йорком. Лайнер належав до британській судноплавної компанії «Cunard Line».
Пасажири поділялися на три класи. Умови в третьому класі були одними з найкращих серед трансатлантичних пароплавів. Каюти третього класу були дво-, чотири-, шести- і восьмимісні, був просторий обідній салон і променад (прогулянкова палуба). До послуг пасажирів першого класу на борту були представлені розкішний обідній салон, що розміщувався на двох палубах, зимовий сад, читальний зал, курильний салон, кафе, дитяча кімната, два ліфта, лазарет і відділення для собак. Шлюпкова палуба «Лузітанії» «Лузітанія» підходить до океанських доків Нью-Йорку, завершуючи перший рейс «Лузітанія» причалює в Нью-Йорку 13 вересня 1907 року «Лузітанія» стоїть на приколі в Нью-Йорку
Попередні обставини
Вихід в останній рейс
22 квітня 1915 року за дев'ять днів до відправлення «Лузітанії» в останній рейс, німецьке посольство в США опублікувало попередження.
Німецьке попередження майже не позначилося на попиті на рейси до Великої Британії. Жоден квиток на «Лузітанію» не був анульований через військову загрозу. Керівництво судноплавної компанії і британського Адміралтейства, пасажири і екіпаж лайнера зневажливо поставилися до цього попередження. Капітан і його вахтові помічники майже не боялися німецьких субмарин, оскільки швидкість лайнера майже в два рази перевищувала крейсерську швидкість човнів в надводному положенні.
Проте, в роки війни пасажиропотік на трансатлантичних лініях в середньому був нижчим, ніж у мирний час (особливо знизився потік пасажирів третього класу), тому керівництво «Кунард Лайн» було змушене скоротити витрати на паливо. Перед відплиттям у вугільні бункери «Лузітанії» було завантажено 7 тис. тон вугілля — на 1 тис. менше, ніж зазвичай. Зменшення запасів палива тягло за собою зниження швидкості, оскільки 6 із 25 котлів з метою економії не були розведені.
Наприкінці квітня почалося завантаження відсіків «Лузітанії». Крім продовольства та всіляких товарів, на борт були занесені ящики з 4,2 млн патронів до гвинтівок 303 British, 1250 ящиків шрапнельних склянок, 189 ящиків, вміст яких значився як «товари військового призначення» та 18 ящиків невибухових снарядних трубок. Цей вантаж не був включений у попередній вантажний маніфест, переданий митниці, поки лайнер знаходився в порту. Повний маніфест з переліком всіх товарів на борту «Лузітанії», включаючи військові, був направлений владі США тільки після виходу в рейс. Незважаючи на військовий характер вантажу, він не був контрабандою. Закони 1911 року дозволяли транспортувати на торгових судах легку стрілецьку зброю. Протягом багатьох років висуваються версії про нелегальне перевезення на «Лузітанії» вибухових речовин, які здетонували (або були навмисно підірвані) в момент влучання торпеди і стали головною причиною аварії, однак докази цього досі не оприлюднені.
«Лузітанія» вийшла в свій останній (202-й) рейс із Нью-Йорку 1 травня 1915 року о 12:30 з двогодинним запізненням. Причиною затримки в порту послужив переведення на «Лузітанію» 41 пасажира з багажем з недавно реквізованого пароплава «Камерон». Під звуки гімну США і військової пісні «Тепперері», виконуваних судновим оркестром, «Лузітанія» з 1262 пасажирами і 698 членами екіпажу пішла вниз по річці Гудзон, вийшла в Атлантичний океан і розвинула швидкість 20 вузлів (37 км/год). Серед пасажирів було 950 підданих Британської імперії, 189 громадян США, 71 підданий Російської імперії, 15 громадян Персії, 8 громадян Франції та громадяни ще 11 країн. У фатальний рейс вирушило 129 дітей у віці від року до 16 років, у тому числі — група англійських сиріт, евакуйованих після початку війни до Канади, і тепер вони прямували на батьківщину на канікули.
Командував «Лузітанією» 58-річний Вільям Тернер, капітанський стаж якого в компанії «Кунард Лайн» становив 12 років. Тернер мав досвід командування «Лузітанією» та «Мавританією», остання під його командуванням завоювала Блакитну стрічку Атлантики — престижний символічний приз, що присуджується суднам за рекорд швидкості при перетині Атлантичного океану. Попередній капітан «Лузітанії» Деніел Доу через хворобу покинув корабель в Ліверпулі, і таким чином у двох останніх рейсах лайнером після довгої перерви знову командував Вільям Тернер.
На борту були порожні майже половина кают. У першому класі за океан вирушили здебільшого відомі американські бізнесмени, політики і діячі мистецтва, в тому числі власник компанії «Thomas B. Jeffery Company» Чарльз Джеффрі, мультимільйонер Альфред Вандербільт, посол США в Іспанії Огден Хаммонд, актриса Рита Жоліве. Каюти третього класу були заповнені лише на третину. Крім того, в приміщеннях усіх класів розміщувалися відправлені на фронт молоді канадські добровольці.
Запобіжні заходи З початком війни в цілях маскування червоні димові труби «Лузітанії» були перефарбовані в темно-сірий колір. У воєнний час цивільним суднам було наказано ходити затемненими. Щовечора перевірялося затемнення ілюмінаторів і вікон темними шторами і закриття всіх люків. Капітан Тернер визнав за необхідне дотримуватися всіх запобіжних заходів, вранці 6 травня він наказав вивалити за борт всі рятувальні шлюпки, закрити герметичні двері в трюмі і подвоїти число дозорних. Рятувальних жилетів і місць в шлюпках із запасом вистачало всім людям, які перебували на борту.
U-20
Підводний човен U-20 було побудовано на замовлення Військово-морського флоту Німецької імперії в 1913 році на суднобудівній верфі «Kaiserliche Werft Danzig» в Данцигу (нині Гданськ). Його надводна водотоннажність становила 650 т, підводна — 837 т. Субмарина несла на борту боєкомплект з 6 торпед, розташованих у двох носових і двох кормових торпедних апаратах. U-20 могла занурюватися на глибину до 50 м. Крейсерська швидкість підводного човна в надводному положенні становила 15 вузлів (28 км/год), у підводному — 9,5 вузла (17,6 км/год). Дальність походу в економному режимі в надводному положенні, на 8 вузлах досягала 15000 км, в підводному положенні, рухаючись зі швидкістю 5 вузлів, субмарина могла подолати до 150 км без підйому на поверхню. Екіпаж складався з 4 офіцерів і 31 унтер-офіцера і матроса.
30 квітня підводний човен U-20 під командуванням 30-річного капітан-лейтенанта Вальтера Швігера покинула Боркум і взяв курс на захід. 2 травня він досяг Петерхеду на північному сході Шотландії, потім обігнув Шотландію з півночі і попрямував вздовж західного і південного узбережжя Ірландії, щоб з півдня увійти в Ірландське море.