Радя́нсько-алба́нський розко́л — політичний конфлікт у 1955—1961 роках між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Народною Республікою Албанія. Розкол у відносинах намітився після зближення радянського лідера Микити Хрущова з югославським президентом Йосипом Броз Тіто та посилився внаслідок політики десталінізації, що розпочалася після «Таємної промови» Хрущова на XX з'їзді КПРС. Цю політику радянське керівництво поширювало на інші країни Східного блоку, зокрема й на Албанію. Албанські комуністи на чолі з Енвером Ходжою сприйняли дії Хрущова як такі, що суперечили марксистсько-ленінському вченню. Викриття Хрущовим культу особи Йосипа Сталіна було розцінено албанськими лідерами як опортуністичний акт, що, на їхню думку, мав узаконити ревізіонізм у міжнародному комуністичному русі. Повний розрив відносин між країнами в грудні 1961 року став фінальною крапкою радянсько-албанського розколу, що відбувався на тлі появи та поглиблення радянсько-китайських протиріч.
СРСР — Албанія до 1955 року
Відновлення дипломатичних відносин 7 квітня 1939 року з початком вторгнення Італії до Албанії фактично припинились албано-радянські дипломатичні відносини. 12 квітня Конституційна асамблея Албанії проголосувала за персональну унію з Італією — главою Албанського королівства став італійський король Віктор Емануїл III.
8 листопада 1941 року, під час італійської окупації, в Албанії була заснована Комуністична партія (з 1948 року — Албанська партія праці) шляхом об'єднання окремих комуністичних груп, що виникли в 1930-40-і роки. Партію сформували представники середнього класу інтелігенції без прямої участі Радянського Союзу. Більшість албанських комуністів, включаючи їхнього лідера Енвера Ходжу, не мали ніяких зв'язків з Комінтерном.
До 1942 року проти італійських військ в Албанії діяли розрізнені партизанські загони (чети), командири яких мали різні політичні погляди — від комуністичних до монархічних. З вересня 1942 року прокомуністичні партизанські чети отримали єдине командування після утворення Національно-визвольного фронту Албанії (НВФА). 27 липня 1943 року партизанські загони НВФА об'єднали в Національно-визвольну армію (НВАА), яка згодом стала головною силою опору. 8 вересня 1943 року Італія капітулювала перед військами антигітлерівської коаліції, а незадовго до італійської капітуляції в Албанію ввійшли німецькі війська. Після поразок взимку 1943—1944 років Національно-визвольна армія Албанії з літа 1944 року почала поступово оволодівати територією країни. 17 листопада 1944 року частини НВАА зайняли столицю Тирану, а 29 листопада 1944 року з визволенням міста Шкодера Албанія була остаточно звільнена від окупантів — єдина країна серед держав Східної Європи, у бойових діях на території якої Червона армія не брала участі.
З 24 по 28 травня 1944 року в Перметі проходив Національний конгрес, у якому взяли участь представники зі всієї Албанії. Конгрес обрав Антифашистську раду, яка сформувала виконавчий орган — Антифашистський комітет національного визволення. 22 жовтня 1944 року Антифашистська рада ухвалила рішення перетворити Антифашистський комітет у Тимчасовий уряд Албанії. Очолив новий уряд країни Енвер Ходжа.
Із червня 1945 року албанські урядові представники почали відвідувати Радянський Союз для налагоджування двосторонніх контактів. 22 вересня 1945 року в Москві відбулося підписання першої угоди про постачання Радянським Союзом до Албанії зерна та хімічних добрив на умовах кредиту в сумі 1,5 млн доларів. 30 жовтня 1945 року на ім'я посла США в СРСР Аверелла Гаррімана радянський уряд направив ноту, в якій висловив готовність спільно зі США і Великою Британією одночасно визнати Тимчасовий уряд Албанії. 10 листопада 1945 року глава радянської військової місії в Тирані від імені уряду СРСР передав у Міністерство закордонних справ Албанії ноту про визнання нової албанської адміністрації як законного уряду. Таким чином, СРСР і Албанія відновили між собою дипломатичні відносини на рівні місій . 11 січня 1946 року Установчі збори проголосили Албанію Народною Республікою. У той же день перший радянський посланник Д. С. Чувахін вручив вірчі грамоти голові Президії Народних зборів Албанії Омеру Нішані. У грудні 1946 року дипломатичні відносини між Радянським Союзом і Народною Республікою Албанією були встановлені в повному обсязі, але зв'язки між країнами залишалися доволі обмеженими.
Розкол Тіто-Сталін
Після завершення Другої світової війни на албанську державу великий вплив мала сусідня Югославія, яка 28 квітня 1945 року першою офіційно визнала новий уряд Албанії. У червні 1946 року до Югославії здійснив свій перший офіційний державний візит за кордон глава албанського уряду Енвер Ходжа, де його нагородили Орденом Народного героя. 9 липня 1946 року відбулося підписання Договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу між Федеративною Народною Республікою Югославія та Народною Республікою Албанія. Допомога Югославії була значною — до Албанії постачалися різноманітна техніка та обладнання, у країні працювали югославські військові радники та цивільні фахівці. Югославський лідер Йосип Броз Тіто активно просував ідею створення Балканської федерації, до якої мала увійти й Албанія.
З 14 по 26 липня 1947 року пройшов перший офіційний візит до Москви албанської урядової делегації на чолі з Генеральним секретарем ЦК КПА Енвером Ходжою. Під час зустрічей Ходжі з Йосипом Сталіним та В'ячеславом Молотовим обговорювалися питання міждержавних відносин та партійного будівництва в Албанії. Результатом візиту стала угода про надання Албанії пільгового кредиту в розмірі 6 млн доларів. Також радянське керівництво ухвалило рішення безкоштовно забезпечити озброєнням албанську армію. 11 серпня 1947 року уряд СРСР нагородив Енвера Ходжу «полководницьким» Орденом Суворова I ступеня.
Налагодження відносин між Албанією та Радянським Союзом викликало занепокоєність у Белграді. У самій Албанії в керівництві Комуністичної партії на той час сформувалися дві протиборчі фракції — про- і антиюгославська. Проюгославське угруповання, яке ставило за мету усунення Енвера Ходжі від керівництва партією і включення Албанії до Югославської федерації як сьомої республіки, очолював Кочі Дзодзе. Натомість Енвер Ходжа намагався звільнитися від югославського домінування над Албанією. Цьому сприяв радянсько-югославський розкол 1948 року. У середині квітня 1948 року албанське керівництво отримало від ЦК ВКП(б) листа, підписаного 27 березня, зі звинуваченнями лідерів Комуністичної партії Югославії в антирадянських діях, опортунізмі та ревізіонізмі. У конфлікті Сталін-Тіто Енвер Ходжа зробив вибір на користь радянського керманича. Албанія першою підтримала резолюцію Комінформу «Про становище в Компартії Югославії» (опублікована 28 червня 1948 року), у якій югославське керівництво на чолі з Броз Тіто звинувачувалося в націоналізмі й спробі реставрації капіталізму. 1 липня 1948 року албанський уряд оголосив про висилку з країни югославських радників і про скасування всіх договорів і угод з Югославією, за винятком Договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу, який згодом анулювала Югославія 12 листопада 1949 року. Енвер Ходжа, зі схвалення Сталіна, провів у партії чистку серед «тітовців», у ході якої Кочі Дзодзе стратили в червні 1949 року. У листопаді 1950 року Албанія розірвала дипломатичні відносини з Югославією.
З моменту албано-югославського розколу відносини між Радянським Союзом і Албанією почали зміцнюватись і розширюватись. На початок 1949 року Албанія з наближеної до Югославії країни перетворилася на повноцінного сателіта Радянського Союзу. 22 лютого 1949 року Албанія приєдналася до Ради Економічної Взаємодопомоги, яку за місяць до цього заснували СРСР та ще 5 країн соцтабору. Завдяки допомозі Радянського Союзу в Албанії створювалася власна промислова база — СРСР постачав машини і обладнання, будувалися сучасні промислові підприємства, велика кількість радянських фахівців працювала в Албанії. У 1952 році на острові Сазані біля албанського портового міста Вльори СРСР побудував базу для власних підводних човнів. 3 серпня 1953 року досягнута угода про перетворення радянської місії в Тирані в посольство . Албанія разом із СРСР і ще 6 європейськими соціалістичними країнами 14 травня 1955 року підписала Договір «Про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу» (Варшавський договір), згідно з яким засновувався військовий союз держав Східного блоку.
Після 5 березня 1953 року Відносини між СРСР і Албанією залишалися тісними до 5 березня 1953 року, дня, коли помер Йосип Сталін. Це була непоправна втрата для албанського керівництва — розпочинався період згасання дружніх відносин з могутньою державою. В Албанії за наказом Генерального секретаря ЦК АПП Енвера Ходжі все населення Тирани було зібрано на найбільшій площі столиці, де албанський керманич змусив всіх встати на коліна і дати клятву вічної вірності і вдячності їх «великому визволителю», якому албанський народ був зобов'язаний всім.
У червні 1953 року з метою отримання кредиту економічного та військового характеру до Москви прибула албанська партійно-урядова делегація на чолі з Енвером Ходжою. Відбулася зустріч Ходжі з новим радянським керівництвом, очолюваним Маленковим, на якій вперше сторони не досягли взаєморозуміння. Албанцям відмовили надати допомогу в тому обсязі, в якому вони просили. Через рік, у червні 1954 року, Енвер Ходжа разом із заступником прем'єр-міністра приїхали до Москви для вирішення з радянськими керівниками албанських економічних проблем. Відбулася перша зустріч на вищому офіційному рівні Ходжі з Микитою Хрущовим, що у вересні 1953 року зайняв пост Першого секретаря Центрального Комітету КПРС. Під час обговорення питань Хрущов приділив увагу ролі партії і принципам обрання її керівника. У висловах Хрущова Ходжа побачив прихований намір радянського лідера відсторонити «сталінських» партійних керманичів у країнах Східного блоку. Виконуючи настанови Хрущова і використовуючи радянський «досвід» колегіального керування країною, XI пленум ЦК АПП (12 липня 1954 року) ухвалив рішення «скасувати посаду Генерального секретаря партії як непотрібну і зайву і створити посаду Першого секретаря Центрального Комітету». На старій посаді з новою назвою залишився Енвер Ходжа, але за власним бажанням він був звільнений від виконання функцій Голови Ради Міністрів.
У перші післясталінські роки у відповідь на радянський тиск на східноєвропейські країни з вимогою проводити економічні та політичні реформи, Албанія виявила деяку готовність поліпшити відносини з Югославією, як це вже почав робити Радянський Союз. 21 грудня 1953 року Албанія відновила дипломатичні відносини з Югославією, розірвані в листопаді 1950 року .
Початок розколу (1955—1958)
Примирення СРСР з Югославією 4 червня 1954 року Хрущов підписав лист, який радянське керівництво розіслало центральним комітетам комуністичних партій країн Східного блоку. Лише 8 червня цей лист отримав Енвер Ходжа, що в той час перебував з делегацією в Москві. У листі була піддана критиці резолюція Комінформу 1948 року, яка засуджувала керівництво Югославії. Хрущов вважав, що причиною відколу Югославії від соціалістичного табору була позиція, яку зайняв міжнародний комуністичний рух стосовно Комуністичної партії Югославії. Саме це спонукало «правлячі кола Югославії зблизитися з США і з Англією», укласти «військово-політичну угоду з Грецією та Туреччиною» («Балканський пакт» 28 лютого 1953 року), піти на «ряд серйозних поступок перед капіталізмом», взяти курс на «реставрацію капіталізму» тощо. Ходжа не погодився з точкою зору радянського лідера — на його думку «навіть у разі, якби югославське керівництво, як стверджував Хрущов, було засуджено незаслужено в 1949 р., ніщо не дозволяло і не виправдовувало б його перехід в обійми імперіалізму».