Ро́зпад Югосла́вії відбувся внаслідок низки політичних потрясінь та конфліктів протягом 1990-х років. Після періоду політичної та економічної кризи у 1980-х республіки Югославії проголосили незалежність, але нерозв'язані питання спричинили міжетнічні югославські війни, що переважно зачепили Боснію та Герцеговину, сусідні частини Хорватії та Косово.
Після перемоги союзників у Другій світовій війні Югославія стала федерацією з шести республік та двох автономних країв, правлячою партією була Комуністична партія Югославії. Кожен автономний регіон мав окрему комуністичну партію. Всі суперечки між регіонами вирішувалися на федеральному рівні. Югославська модель держави і лавірування між плановою та ліберальною економікою забезпечили їй певний успіх, країна переживала період економічного росту і політичної стабільності до початку 1980-х, поки була під владою Йосипа Броз Тіто. Після його смерті ослаблена система федерального уряду виявилася нездатною протистояти наростаючим економічним і політичним викликам.
У 1980-х роках косовські албанці почали вимагати надання їхньому автономному краю статусу республіки (починаючи з протестів 1981 року). Етнічна напруженість між албанцями та косовськими сербами залишалася високою протягом усього десятиліття, що призвело до зростання незадоволення сербів широкою автономією країв і системою консенсусу на федеральному рівні в Югославії, які серби розглядали як перешкоду їхнім інтересам. У 1987 році до влади в Сербії прийшов Слободан Мілошевич, який завдяки низці популістських кроків отримав фактичний контроль над Косовом, Воєводиною та Чорногорією, здобувши серед сербів високий рівень підтримки своєї централістської політики. Мілошевич зіткнувся з опозицією з боку партійних лідерів західних республік Словенії та Хорватії, які виступали за більшу демократизацію країни відповідно до революцій 1989 року в Східній Європі. Союз комуністів Югославії розпався в січні 1990 року за федеральним принципом. Республіканські комуністичні організації стали окремими соціалістичними партіями.
1990 року колишні комуністи поступилися владою етнічним сепаратистським партіям на перших багатопартійних виборах, які відбулися по всій країні. Винятком були Сербія та Чорногорія, де перемогли Мілошевич та його союзники. Націоналістична риторика з усіх боків ставала дедалі гарячішою. В період з червня 1991 по квітень 1992 чотири республіки проголосили незалежність (лише Сербія та Чорногорія залишалися у складі федерації). Німеччина взяла на себе ініціативу і визнала незалежність Хорватії та Словенії. Невирішеним залишився статус етнічних сербів за межами Сербії та Чорногорії та етнічних хорватів за межами Хорватії. Після серії міжетнічних інцидентів почалися югославські війни, спочатку в Хорватії, а потім, найжорстокіша, у багатонаціональній Боснії та Герцеговині. Війни завдали економічних і політичних збитків у регіоні, які все ще лишаються відчутними.
У підсумку шість колишніх югославських республік стали окремими державами, Боснію та Герцеговину було реорганізовано у федерацію з частково етнічним поділом, а Косово в односторонньому порядку проголосило незалежність від Сербії, яку визнали більшість членів ЄС та НАТО.
Причини Причини розпаду Югославії можна узагальнити такими трьома групами:
Соціальні-економічні:Економічна криза. На кінець 1985 р. безробіття становило 15%, інфляція — 100% (у 1989 — 3 000%), зовнішній борг досяг 19 млрд дол. США (1989 — 21 млрд дол.). На його обслуговування йшло до 40% усіх валютних доходів держави. Крім того близько 1 млн громадян постійно виїжджали на заробітки в Італію, Німеччину, Австрію. Це ще більше загострило нерівномірність розвитку різних частин держави. Найвищий рівень життя був у Словенії, найнижчий — у Косові, БіГ і Македонії. Політичні:Після смерті незмінного керманича Тіто заповідане ним колективне керівництво країни виявилося неспроможним виробити дієву модель управління. Зміцнювалися республіканські партійно-бюрократичні еліти, які прагнули якомога менше залежати від центру. Криза комуністичної партії. Національно-релігійні:Давні національні розбіжності між народами, що складали Югославію, в часи Тіто було фактично заморожено. Після його смерті зникла об'єднавча сила, що згладжувала кути між етнічними та релігійними спільнотами. Албанці Косова (у більшості мусульмани) вимагали ширшої автономії, тоді як серби (православні) сприймали Косово як середньовіче осердя сербської держави; цей конфлікт сприяв росту великосербського шовінізму, який також розглядав босняків-мусульман як «потурчених сербів». Активізація хортватського національного руху зачіпала історичну пам'ять сербів про , вчинений щодо цього народу хорватськими усташами в роки Другої світової війни. Водночас хорвати (католики) піднімали питання репресій та масових убивств хорватів і словенців комуністами (переважно сербами за національністю) уже після війни.
Передісторія Югославія часів Тіто Історія комуністичної Югославії почалася під час Другої світової війни. Атакувавши Югославію, Гітлер фактично розчленував її на окремі території. При цьому лідер хорватських усташів Анте Павелич сформував Незалежну Державу Хорватія, до складу якої увійшла також велика частина Боснії-Герцеговини. Німеччина, Італія, Албанія (маріонеткова держава під управлінням Муссоліні), Угорщина і Болгарія анексували Словенію, Македонію, Чорногорію, Воєводину і Косово.
У квітні 1941 року сербський націоналіст, полковник Драголюб Михайлович сформував рух «четників». У липні того ж року Йосип Броз Тіто розгорнув партизанську боротьбу проти нацистського режиму. Слід зазначити, що і четники і партизани бачили в людях Павелича відкритих ворогів і нещадно нищили їх. Партизани Тіто були людьми різних національностей, оскільки Тіто бачив майбутню Югославію федеративною соціалістичною державою. Михайлович же спирався тільки на сербів, оскільки був зацікавлений у відновленні унітарної держави довоєнного, монархічного порядку. У травні 1942 обстановка в Югославії дещо змінилася, оскільки найбільш радикальні четники провели ряд спільних (з окупантами) операцій проти партизанів. Однак війна в гірській країні склалася таким чином, що в 1943 році союзники зробили остаточну ставку на Тіто. Підтримка четників припинилася в 1944 році. Уклавши договір з СРСР, Тіто вибив нацистів з югославської землі, а потім брутально знищив усіх поплічників окупаційного режиму.
2 грудня 1945 року Тіто проголосив створення Федеративної Народної Республіки Югославія. До складу єдиної держави увійшли 6 республік і областей: Боснія-Герцеговина, Хорватія, Вардарська Македонія, Чорногорія, Словенія і Сербія (включаючи автономні області Косово і Воєводина). Бувши комуністом, Тіто проводив національну політику, лавіруючи між інтересами США і СРСР. У 1960 році Тіто став лідером Руху неприєднання. 7 квітня 1963 країна була перейменована на Соціалістичну Федеративну Республіку Югославія (СФРЮ).
21 лютого 1974 року в СФРЮ прийнято нову конституцію, завдяки якій в окремих областях з'явилася власна регіональна поліція. Подібна система управління була ефективна доти, поки Тіто керував державою. Югославський аналог КДБ швидко розбирався з ворогами режиму до виникнення серйозних проблем. Однак після смерті Тіто (в травні 1980 року) ситуація у федерації почала погіршуватися.
Загострення ситуації в Косові
Хоча в Косові абсолютну більшість населення становили албанці (77,42%), край мав статус автономії у складі Сербії, що не подобалося нікому: албанці хотіли отримати статус республіки, а серби остерігалися повної албанізації регіону. Албанське населення Югославії було в певній культурній ізоляції щодо сусідніх слов'янських народів, а регіон був найбіднішим у країні. При цьому багато людей хотіли здобути вищу освіту, через що в Косові було найбільше в країні співвідношення як студентів, так і неписьменних. Університетська освіта не була гарантією успішного майбутнього, оскільки албанською мовою викладали здебільшого гуманітарні науки, що не могло забезпечити роботу поза бюрократією чи місцевими культурними установами. Це призвело до великої кількості безробітних, але високоосвічених і обурених албанців, які легко піддавалися націоналістичним настроям. Після смерті Тіто ця напруга вилилася в протести 1981 року, для придушення яких було залучено армію. Реакція уряду на демонстрації змінила політичний дискурс у Югославії, значно погіршивши її здатність підтримувати себе у майбутньому.
Зростання націоналізму в Сербії (1987–1989) Слободан Мілошевич
1987 року сербського політика Слободана Мілошевича відправили заспокоїти протест косовських сербів проти албанської адміністрації краю Косово. До того часу Мілошевич був твердим комуністом, що засуджував усі форми націоналізму як зраду, наприклад, він назвав меморандум Сербської академії наук і мистецтв «нічим іншим, як найтемнішим націоналізмом».Lampe, John R. 2000. Yugoslavia as History: Twice There Was a Country. Cambridge: Cambridge University Press. p347 Утім, косовська автономія завжди була непопулярною у Сербії, тож він використав ситуацію, відійшовши від традиційної комуністичної нейтральності.
Мілошевич запевнив сербів, що зловживання албанців щодо них буде зупинено. Після цього він розпочав кампанію проти правлячої комуністичної еліти СР Сербії, вимагаючи обмеження автономії Косова та Воєводини. Такі дії зробили його популярним серед сербів та посприяли його шляху до влади в республіці. Мілошевич та його союзники ввели в дію агресивний націоналістичний план відродження СР Сербії в межах Югославії, обіцяючи реформи та захист усіх сербів.
Правлячою партією СФР Югославії був Союз комуністів Югославії (СКЮ), що складався з восьми регіональних Союзів комуністів від шести республік та двох автономних країв. Союз комуністів Сербії (СКС) керував СР Сербією. На хвилі націоналістичного сентименту і своєї нової популярності, здобутої в Косові, Слободан Мілошевич (голова Союзу комуністів Сербії (СКС) з травня 1986) став найвпливовішим політиком Сербії після того, як здолав свого колишнього наставника президента Сербії Івана Стамболича на 22 вересня 1987 року. На мітингу 1988 року в Белграді Мілошевич чітко висловив своє бачення ситуації, з якою зіткнулася СР Сербія в Югославії, заявивши:
Іншого разу він сказав:
Антибюрократична революція
Антибюрократична революція — це серія протестів у Сербії та Чорногорії, за якими стояв Мілошевич, для повалення влади його противників і приведення до влади його прихильників у САК Воєводині, САК Косові та СР Чорногорії. Уряд Чорногорії втримався після першого перевороту в жовтні 1988, але не встояв після другого в січні 1989. Таким чином після серії мітингів під назвою «Мітинги правди» прихильникам Мілошевича вдалося повалити місцеві уряди та замінити їх його союзниками.
Привівши своїх людей до влади в цих регіонах, Мілошевич отримав також прихильних до себе представників у Президії Югославії — колегіальному органі федерального рівня, де кожна республіка і край мали по одному голосу, а рішення приймалися простою більшістю. Якщо раніше окремі голоси Воєводини та Косова були інструментом обмеження сербського впливу, то тепер їх було використано для його збільшення: з восьми голосів Президії Мілошевич міг розраховувати на щонайменше чотири — СР Чорногорії, СР Сербії, САК Воєводини та САК Косова.
У відповідь на ці події албанські шахтарі Косова організувати в лютому 1989 року , вимагаючи збереження автономії. Це ще більше загострило етнічний конфлікт між албанцями та сербами у краї, де 77% населення у 1980-х складали албанці.