По́знанські проте́сти 1956 ро́ку, або По́знанське повста́ння, або По́знанський Че́рвень () — перший в історії Польської Народної Республіки загальний страйк і вуличні демонстрації, що відбувались у Познані в червні 1956 року. Народні протести були придушені армією і силами правопорядку зі застосуванням зброї. Комуністичною пропагандою ці події називалися «нещасними випадками» та «провокацією» в Познані, а потім взагалі замовчувалися.

Робітничий страйк розпочався вранці 28 червня 1956 року на познанському заводі ім. Йосипа Сталіна (ZISPO, зараз — машинобудівний завод «І. Цеґельський — Познань», HCP). Безпосередніми причинами протесту були вимоги економічного характеру, але вони стали детонатором для стрімкого розгортання подальших подій. Серед багатьох працівників заводу не менш важливим було відчуття відсутності соціальної справедливості. Страйкарів ZISPO підтримали працівники багатьох підприємств Познані. Близько 100 тис. демонстрантів зібралися біля партійних та адміністративних будівель у центрі міста. Виступи маніфестантів переросли в стихійні спалахи проти комуністичної влади в Польщі.

Для придушення протестних виступів уряд застосував танки та 10 тис. вояків Війська Польського у взаємодії зі співробітниками органів безпеки та правопорядку. Під час виступу маніфестантів і розгону демонстрації загинуло або потім вмерло внаслідок отриманих поранень не менш ніж 50 цивільних осіб, сотні людей було поранено, понад 700 протестувальників — заарештовані.

Познанське повстання стало значною віхою на шляху до ліберальних змін у Польщі, що почалися в жовтні 1956 року.

Передумови

Соціально-політична ситуація в Польщі У перші роки після Другої світової війни здавалося, що нова комуністична влада в Польщі буде діяти на демократичних засадах в інтересах робітників та селян. Комуністи поширювали серед населення, насамперед серед молоді, лозунги соціальної справедливості: рівноправність, загальний доступ до освіти та культури, право на працю. Дострокове виконання 3-річного плану відбудови країни (1947—1949) зміцнило серед поляків надії на покращення умов життя. Проте в наступні роки склалася ситуація, коли дійсність вже не відповідала багатообіцяючим заявам влади. Починаючи з 1949 року в Польщі під керівництвом партії комуністів — Польської об'єднаної робітничої партії (ПОРП) — почала будуватися копія радянсько-сталінської моделі соціалізму.

У країні проголошувалася й реалізовувалася сталінська теза, згідно з якою класова боротьба посилювалась у ході будівництва соціалізму. Ворогами Народної Польщі влада визначила «агентів імперіалізму»: представників довоєнної влади та заможних класів, учасників опору під час окупації, пов'язаних із польським урядом у вигнанні, незгодних із залежністю Польщі від Радянського Союзу. У країні розпочалися репресії проти дійсних та передбачуваних противників соціалізму, відбувалися показові та закриті політичні процеси.

Економічна база соціалістичної системи мала бути побудована в процесі виконання 6-річного плану (1950—1955), згідно з яким Польща з відсталої країни перетворювалася в економічно, соціально та культурно високорозвинену країну. Основні зусилля спрямовувалися на розвиток важкої промисловості. Планувалося збільшення промислового виробництва на 198 %. Разом з економічним розвитком Польщі передбачалося зростання рівня життя населення на 50-60 %. Перший рік реалізації 6-річного плану проходив у сприятливому кліматі соціального розвитку найбідніших верст суспільства. Інвестиції вкладалися, в основному, в економічно відсталі регіони країни, до яких Великопольща не відносилася.

При розбудові важкої промисловості уряд знехтував розвитком тих галузей економіки, що обслуговували потреби населення. У сільському господарстві обмежені фонди виділялися в першу чергу на колективізацію села та підтримку збиткових держгоспів. Одночасно влада, упроваджуючи завищені податки й обов'язкове постачання, вела боротьбу з «куркулями», до яких відносила не тільки власників великих господарств, а й середняків. Унаслідок цього не відбулось очікуваного збільшення виробництва продовольства.

«Соціалістична індустріалізація та перебудова села» проходили без урахування потреб населення. З 1953 року поляки почали відчувати уповільнення зростання та навіть погіршення якості життя в результаті зниження доходів (збільшення трудових норм, скорочення премій, ліквідація надбавок тощо), погіршення умов праці й відсутності харчів та промислових виробів повсякденного вжитку.

Зі смертю Йосипа Сталіна 5 березня 1953 року похитнулася стабільність соціалістичного табору. У СРСР почався повільний процес відходу від сталінської системи, який активував зміни в країнах-сателітах Радянського Союзу. Проте в цей час у Польщі керівники партії та держави залишалися на старих просталінських позиціях. На VIII пленумі ЦК ПОРП у березні 1953 року партійні очільники ще закликали до пильності щодо класових ворогів і імперіалістичних агентів. Але вже в 1954 році поступово почалося «подолання сталінських деформацій соціалізму» в Польщі. На нараді центрального партійного активу (29 — 30 листопада 1954 року), згадуючи попередні роки, перший секретар Болеслав Берут виступив із самокритикою, а інші учасники наради ставили за провину керівникам ПОРП порушення законності в країні. Хрущовська відлига прискорювала політичні зміни й у Польщі. У суспільстві зникала атмосфера страху та зростала критика сталінської системи й чинної політики керівництва ПОРП.

Тим часом, соціально-економічна ситуація в Польщі все далі погіршувалася. Посилилась аритмічність виробництва, в результаті чого в кінці місяця, кварталу чи року надмірна експлуатація працівників призводила в період «боротьби за план» до зростання кількості вибракуваної продукції. Для реалізації плану дирекція підприємств зменшувала виробничі витрати шляхом зниження заробітної плати та економії коштів на придбання нового устаткування або на ремонт старого, а також на дотримання безпеки та гігієни праці на робочих місцях. У той же час ціни на споживчі товари зростали у багато разів швидше, ніж заробітна плата. Працівники підприємств не могли розраховувати на профспілки, які замість захисту робітничих інтересів займалися закликами до роботи. Обов'язок піклуватися про польський робітничий клас взяла на себе комуністична партія, проте власне партійне керівництво було противником робітників у боротьбі за поліпшення умов життя.

У ПНР процес відходу від сталінської системи державного керівництва прискорив XX з'їзд Комуністичної партії Радянського Союзу (14 — 25 лютого 1956 року), на якому Перший секретар ЦК КПРС Микита Хрущов засудив злочини сталінізму. У Польщі — єдиній країні радянського блоку — «таємна промова» Хрущова про культ особи широко обговорювалася на партійних зборах і в суспільстві. 12 березня 1956 року, під час перебування в Москві, помер перший секретар ЦК ПОРП Болеслав Берут. 20 березня 1956 року на VI пленумі ЦК ПОРП першим секретарем обраний Едвард Охаб, що не належав до жодної внутріпартійної фракції. Інші керівні пости в партії зайняли представники так званих «реформаторів», які відповідальність за «помилки й спотворення» в попередні роки поклали на Берута та радянських радників. Партійне керівництво, зменшуючи власну провину, також використовувало поширене серед населення переконання, що головним інструментом сталінізму в Польщі було Управління безпеки (Urząd Bezpieczeństwa, UB). Сталінське керівництво в Польщі не тільки залишилося при владі, а й контролювало процес звільнення від наслідків сталінізму. Поширення в суспільстві секретної промови Хрущова сприяло появі дискусії з питань польського шляху до соціалізму, реабілітації без вини репресованих, у тому числі Владислава Ґомулки, покарання тих, хто несе відповідальність за зловживання владою. 27 квітня 1956 року Сейм ухвалив амністію, яка звільнила тисячі політичних в'язнів.

Події в першій половині 1956 року викликали в суспільстві надії на швидке поліпшення умов життя, на демократизацію та національну незалежність. Поляки стали все більше тиснути на владу, щоб прискорити й розширити ці зміни. Керівництво країною погоджувалося лише на поступовий, контрольований комуністичною партією відхід від сталінської диктатури. Публічні прояви соціального невдоволення, а тим більше виступи проти влади, залишалися під забороною.

Економічна ситуація у Великопольщі та Познані

Великопольща в міжвоєнний період і після війни була найбільш «польським» регіоном, який характеризувався незначною кількістю національних меншин, сильними національно-демократичними й католицькими традиціями та дуже слабким комуністичним рухом. У сталінський період «народної демократії» більшість вищих посад у Познанському воєводстві займали функціонери, що походили з-поза меж Великопольщі й не розуміли місцевих традицій. Вони вважали свої посади тимчасовими й намагалися старанним виконанням доручень із центру просунутися на керівні пости у Варшаві.

Великопольща вважалась економічно добре розвинутим регіоном Польщі з високою продуктивністю праці. Тому уряд країни, розробляючи 6-річний план (1950—1955), не приділяв значної уваги цьому регіону. Планувалося, зокрема, вкладання інвестицій у Познанське воєводство в розмірі 4,9 % від національних витрат, тоді як площа воєводства складала 8,8 % від загальнодержавного показника, а населення — 8,4 %.

В економіці Великопольщі значні позиції займало сільське господарство. Наприкінці колективізації в Польщі (1955 рік) 71 % сільськогосподарських земель воєводства належало приватним господарствам, більшість з яких були великими та середніми. Влада прагнула знищити «куркульські» господарства, змушуючи селян приєднатися до кооперативів, задля чого впроваджувала надмірні податки й обов'язкове постачання продукції державі, скорочувала постачання селянам добрив і техніки. Уряд країни встановив для Великопольщі план обов'язкового постачання на рівні 20 % від національного. Проти власників господарств, що не могли виконати зобов'язання, влада діяла репресивними методами. Зокрема, восени 1953 року у Великопольщі заарештували на декілька днів або тижнів близько 8 тис. селян. Державна політика «соціалістичної перебудови села» ослабила сільське господарство у Великопольщі, внаслідок чого відбулося скорочення сільськогосподарського виробництва та утворився продовольчий дефіцит на ринку в Познані.

На початку 1956 року в Познанському воєводстві рівень життя, який завжди вважався найбільшим в країні, відчутно знизився. Виконавча влада воєводства визнавала, що склалася тенденція недооцінки урядом потреб регіону. Шляхом розвитку економічно відсталих воєводств відбувалося зниження державних витрат на охорону здоров'я, освіту, комунальне господарство й житло в Познані та населених пунктах воєводства. На утримання та розвиток міської інфраструктури Познань серед 5 найбільших міст Польщі одержувала від держави найменші кошти. Варшава, зокрема, упродовж 1956 року отримала 1276 злотих у перерахунку на одного мешканця, Краків — 1147 , Вроцлав — 505 зл., Познань — лише 368 зл.. Після війни погіршилися житлові умови в Познані. На початку 1950 року місту бракувало близько 11 тис. квартир. Житлове будівництво в Познані не задовольняло потреб, а останнього року виконання 6-річного плану ситуація з житлом стала гірше, ніж була на початку шестиріччя — дефіцит квартир зріс до 22 тисяч.