Збірна Уельсу з футболу () — національна команда, яка представляє Уельс у міжнародному футболі. Керується Футбольною асоціацією Уельсу. Футбольна асоціація країни — одна з найстаріших у світі (створена у 1875). Член ФІФА з 1946 року.

Футбольна збірна Уельсу веде лік виступів з 1876 року, коли у березні валлійці зіграли свій перший матч в рамках чемпіонату серед збірних британських островів. Збірна Уельсу довгі роки змагалася тільки з британськими командами, а перший міжнародний матч провела лише у 1933 році проти збірної Франції. Уельс постійно брав участь у відбіркових іграх до чемпіонатів Європи і світу, але, оскільки всі британські команди утворювали окрему відбіркову групу, жодного разу за цей час у фінальну частину не пробивався. До чемпіонату світу 1958 року було вирішено відмовитися від цього правила, і від Британії на турнір поїхали відразу чотири команди, у тому числі і Уельс. Там збірна Уельсу дійшла до чвертьфіналу. У чвертьфіналі команда, у складі якої грали легенди британського футболу Джон Чарлз, Айвор Оллчерч, Кліфф Джонс та Джек Келсі, лише з мінімальним рахунком програла майбутнім чемпіонам, бразильцям. Єдиний м'яч в тій зустрічі забив геніальний Пеле, для якого це був перший гол на світовій першості.

Лише через 58 років збірна досягла свого другого великого турніру, коли видала підйом з серпня 2011 року по жовтень 2015 року на 109 місць із історично низького 117-го місця до найвищого 8-го у світовому рейтингу ФІФА і пройшла кваліфікацію на Євро-2016. Там валлійці дійшли до півфіналу, а потім знову програли майбутнім чемпіонам, Португалії. Через 5 років Уельс вилетів на стадії 1/8 фіналу Євро-2020. Вони також дійшли до чвертьфіналу Євро-1976, хоча ця стадія проходила в двох матчах вдома і на виїзді і не вважається частиною фінального турніру.

Історично в складі валлійської команди були гравці з найкращих клубних команд Уельсу, «Кардіфф Сіті» та «Свонсі Сіті». Ці два валлійські клуби грають в системі англійських ліг поряд з іншими валлійськими клубами «Ньюпорт Каунті», «Рексем» і «Мертір Таун». Однак більшість валлійських футбольних клубів грають у системі валлійських футбольних ліг. Уельс, як країна Сполученого Королівства, не є членом Міжнародного олімпійського комітету, і тому національна команда не бере участь в Олімпійських іграх.

Валлійці проводять свої домашні матчі на стадіоні «Міленіум» в місті Кардіфф. До зведення цього п'ятизіркового стадіону команда переважно грала на домашніх стадіонах футбольних клубів «Кардіфф Сіті» і «Свонсі Сіті».

Історія

Ранні роки

Збірна Уельсу провела свій перший матч 25 березня 1876 року проти Шотландії в Глазго, ставши третьою найстарішою збірною у світі. Хоча шотландці виграли перший матч з рахунком 4:0, наступного року був запланований матч-реванш в Уельсі, тому перший міжнародний футбольний матч на валлійській землі відбувся у Рексемі, 5 березня 1877 року. Шотландія здобула перемогу з рахунком 2:0. Перший матч Уельсу проти Англії відбувся в 1879 році, в ньому валлійці програли 1:2 на «Овалі» в Лондоні, а в 1882 році Уельс вперше зустрівся з Ірландією, вигравши 7:1 у Рексемі.

Асоціації чотирьох національних націй зібралися на Міжнародній футбольній конференції в Манчестері 6 грудня 1882 року, щоб встановити звід всесвітніх правил. На цій зустрічі було створено Міжнародну раду футболу (IFAB) для затвердження змін до правил, завдання, яке чотири асоціації виконують донині. У сезоні 1883–84 було сформовано Домашній чемпіонат Великої Британії, турнір, який проводився щорічно між Англією, Шотландією, Ірландією та Уельсом до сезону 1983/84. Уельс був чемпіоном 12 разів, перемігши 7 разів і розділивши титул п'ять разів.

ФАУ стала членом ФІФА, керівного органу світового футболу, у 1910 році, але відносини між ФІФА та британськими асоціаціями були важкими, і британські нації вийшли з ФІФА в 1928 році через суперечку щодо виплат гравцям-аматорам. В результаті Уельс не брав участі у перших трьох чемпіонатах світу. 1932 року Уельс зіграв проти Республіки Ірландія, вперше зігравши проти команди, яка не входила до чотирьох британських країн. Через рік Уельс вперше провів матч за межами Сполученого Королівства, коли вирушив до Парижа, щоб зіграти зі збірною Франції (1:1).

Після Другої світової війни Уельс разом з іншими трьома країнами Британії знову приєднався до ФІФА в 1946 році і взяв участь у відбіркових раундах до чемпіонату світу 1950 року, де Домашній чемпіонат 1949/50 років виступав у ролі відбіркової групи. Дві найкращі команди мали вийти на «мундіаль» в Бразилії, але Уельс опинився на останньому місці в групі.

Чемпіонат світу 1958 року

1950-ті роки були «золотим періодом» для валлійського футболу з такими зірками, як Айвор Оллчерч, Кліфф Джонс, Альф Шервуд, Джек Келсі, Тревор Форд, Ронні Берджесс, Террі Медвін та Джон Чарлз.

Завдяки їм Уельс зміг вийти на чемпіонат світу 1958 року у Швеції. Проте їхній шлях у кваліфікації був незвичайним. Посівши друге місце після Чехословаччини у кваліфікаційній групі 4, золоте покоління валлійського футболу під керівництвом Джиммі Мерфі, здавалося, програло кваліфікацію, але згодом втрутилася політика Близького Сходу. В азійсько-африканській відбірковій зоні Єгипет і Судан відмовилися грати проти Ізраїлю після Суецької кризи, тоді як Індонезія наполягала на зустрічі з Ізраїлем на нейтральній території. В результаті ФІФА оголосила Ізраїль переможцем своєї групи. Однак ФІФА не хотіла, щоб команда вийшла у фінал чемпіонату світу, не зігравши жодного матчу, тому було жеребкування всіх команд, які посіли друге місце в групах УЄФА. Бельгія виявилася командою-щасливчиком, якій судилося зіграти з Ізраїлем, але бельгійці відмовилися. Наступним жереб вибрав Уельс, який і провів двоматчевий плей-оф проти Ізраїлю за місце на чемпіонаті світу. Двічі обігравши Ізраїль з рахунком 2:0 на стадіонах «Рамат-Ган» та «Ніньєн Парк», Уельс вперше пройшов до фінального турніру чемпіонату світу.

Сильна валлійська команда залишила свій відбиток у Швеції, зігравши внічию у всіх матчах у своїй групі проти Угорщини, Мексики та Швеції, а потім перемогла Угорщину 2:1 в додатковому матчі і вийшла у чвертьфінал проти Бразилії. Однак шансам Уельсу на перемогу проти Бразилії завадила травма Джона Чарлза, яка виключила його з матчу. Уельс програв з рахунком 1:0, а 17-річний Пеле забив свій перший міжнародний гол. Цей гол зробив Пеле наймолодшим бомбардиром чемпіонату світу, а Бразилія зрештою виграла турнір.

Чудова кампанія Уельсу у Швеції стала темою книги-бестселера «Коли Пеле розбив наші серця: Уельс і чемпіонат світу 1958» (), яка була опублікована до 40-ї річниці чемпіонатів світу, а також стала натхненням для документального фільму, номінованого на Bafta Cymru.

1960-ті та 1970-ті роки Уельс не пройшов кваліфікацію до перших чотирьох фінальних турнірів чемпіонату Європи з моменту його створення в 1960 році. Вони також не повторили свій успіх у кваліфікації до чемпіонату світу 1958 року, хоча вони досягли вельми знакової нічиї проти тодішнього чемпіона світу Англії на домашньому чемпіонаті Великої Британії 1970 року, за кілька тижнів до того, як Англія вирушила захищати свій титул на чемпіонат світу в Мексиці 1970 року. Це допомогло Уельсу стати співпереможцем турніру, оскільки у ньому різниця м'ячів не використовувалася для визначення єдиного переможця.

У 1976 році команда, якою керував Майк Сміт, дійшла до чвертьфіналу чемпіонату Європи, посівши перше місце у кваліфікаційній групі 2, випередивши Угорщину, Австрію та Люксембург, але це не вважалося виходом до фінальної стадії. До 1980 року у турнірі брали участь лише чотири країни і за місце у європейській першості Уельс мав зіграти зіграти проти переможця групи 3 — Югославії — у двоматчевому поєдинку вдома та на виїзді. При цьому саме у Югославії проходили фінальні ігри, проте тоді правило автоматичної кваліфікації збірної країни-господарки ще не було затверджено. Уельс програв перший матч у Загребі з рахунком 0:2, у другому у Кардіффі зіграв унічию 1:1 і вилетів з турніру. До того ж цей матч був затьмарений проблемами з вболівальниками і наприкінці домашнього поєдинку у Кардіффі на стадіоні почалися масові заворушення. Через це Уельс був відсторонений від турніру 1980 року, але згодом дискваліфікація була знята, натомість УЄФА заборонила збірній проводити матчі в радіусі 100 миль від Кардіффа протягом чотирьох років. Тим не менш валлійці вийти з групи у кваліфікації на Євро-1980 не зуміли, посівши третє місце після ФРН і Туреччини.

Наступного року Уельс переміг Англію на англійській землі вперше за 42 роки і здобув свою єдину перемогу на старому «Вемблі» завдяки реалізованому пенальті від Лейтона Джеймса. В підсумку Уельс фінішував другим на домашньому чемпіонаті Британії 1977 року. Кількома тижнями раніше Уельс здобув ще одну помітну перемогу над тодішнім чемпіоном Європи Чехословаччиною завдяки голам Ніка Дісі та Джеймса. Ця перемога у відбірковому матчі на чемпіонат світу 1978 року давала шанс валлійцям поборотись за вихід на «мундіаль». Втім у вирішальному поєдинку проти Шотландії (номінально домашній матч для Уельсу був проведений у Англії на «Енфілді» через заборону УЄФА) був відзначений спірним пенальті, призначеним на користь Шотландії. Повтори свідчать про те, що гра рукою насправді могла бути вчинена шотландським форвардом Джо Джорданом. Тим не менш шотландець Дон Мессон пенальті реалізував і допоміг своїй команді посісти перше місце і не пустити Уельс на турнір.

Ще одним помітним досягненням для Уельсу стало перемога над Англією на Домашньому чемпіонаті 1980 року з рахунком 4:1, при тому, що Англія за чотири дні до цього обіграла Аргентину, тодішнього чемпіона світу. Голи в тому матчі за Уельс забивали Міккі Томас, Ян Волш та Лейтон Джеймс, ще один автогол забив Філ Томпсон.

1980-ті роки У відбіркових матчах до чемпіонату світу 1982 року збірна Уельсу, якою керував Майк Інгленд, була як ніколи близькою до повернення на чемпіонати світу, зумівши навіть обіграти один раз чехословаків та зіграти нульову нічию проти Радянського Союзу. Проте цього виявилося замало: спочатку Уельс не зміг сенсаційно обіграти Ісландію в останньому домашньому матчі (2:2), який зупинявся кілька разів через відключення освітлення. А потім у гостях Уельс був розбитий збірною СРСР з рахунком 0:3, і через гіршу різницю забитих і пропущених м'ячів на друге місце піднялася Чехословаччина, яка разом з СРСР вирушила до Іспанії на чемпіонат світу.

Уельс також ледь не вийшов на чемпіонат Європи 1984 року. Вони були за кілька хвилин до кваліфікації, але у компенсований час останньої гри групи Любомир Раданович забив за Югославію переможний матч у грі проти Болгарії (3:2), завдяки чому югослави обійшли Уельс у таблиці і посіли перше місце.

У 1984 році зірка валлійського футболу Марк Г'юз дебютував за збірну, забивши перший і єдиний гол у матчі проти Англії і принісши Уельсу ще одну перемогу над споконвічними суперниками. Через рік у матчі проти Іспанії (3:0) Марк знову забив у важливій грі кваліфікації до чемпіонату світу 1986 року. Однак, попри перемогу над Шотландією з рахунком 1:0 на «Гемпден Парку», знову Ісландія зруйнувала надії валлійців на вихід, перемігши Уельс з рахунком 1:0 в Рейк'явіку, через що другий чемпіонат світу поспіль Уельс пропустив через гіршу різницю м'ячів. Уельс повинен був виграти свій останній домашній матч проти Шотландії, щоб гарантувати принаймні вихід у плей-оф. Уельс вів до 81-ї хвилини завдяки голу Марка Г'юза, але реалізований пенальті у ворота «драконів» у виконанні Дейві Купера залишив валлійців знову без чемпіонату світу — 1:1 у матчі, зіпсованому смертю головного тренера Шотландії Джока Стіна, який помер від серцевого нападу в кінцівці гри.

Уельс також рішуче розпочав кваліфікацію на чемпіонат Європи 1988 року і не програв протягом перших чотирьох ігор. Але поразки на виїзді проти Данії та Чехословаччини в останніх двох іграх кваліфікаційної групи 6 призвели до того, що восьмирічна робота Майка Інгленда на посаді тренера Уельсу закінчилося черговим розчаруванням, оскільки команда стала лише третьою.

1990-ті роки