Українсько-вірменські відносини — двосторонні дипломатичні відносини між Республікою Вірменія та Україною, які були встановлені 25 грудня 1991 року. Після розпаду Російської імперії новостворені Українська Народна Республіка та Перша Республіка Вірменія започаткували дипломатичні відносини у 1918 році, однак історія відносин вірменського та українського народів бере свій початок ще з часів Київської Русі. Більше того, перші зв'язки вірмен з Кримом відомі з часів вірменського царя Тиграна Великого Мітридата Понтійського (II-I ст. до н.е.), що зокрема сприяло розвитку українсько-вірменських відносин.
До 1991 року обидві країни були союзними республіками у складі СРСР. Сьогодні країни є членами таких організацій як: Світова організація торгівлі, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, є повноправними членами Організації Об'єднаних Націй, а також беруть участь у проекті «Східне партнерство» від Європейського Союзу.
Історія
Період Визвольних змагань 1917-1921 років
В цей період існували міждержавні відносини Української Народної Республіки і Української Держави з Першою Республікою Вірменія. Налагодження відносин з країнами, що постали на територіях, які відокремились від Імперської Росії у 1917 році, було важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності Уряду УНР та Української Держави. Зокрема Уряд Скоропадського розвивав дипломатичні стосунки з Першою Республікою Вірменія і надавав їй підтримку в міру своїх можливостей, адже агресія Османської Імперії навесні 1918 р. прискорила процес налагодження дипломатичних зв’язків з вірменською державою, яка вбачала в Україні підтримку.
7 січня 1918 року у Києві було організовано Комісаріат вірменських справ на чолі з капітаном Ашотом Тонієв-Тоніянцем (офіційно — Вірменський тимчасовий комісар України, Молдавії та Криму). До складу комісаріату увійшли полковник Михаїл Христофорович Ломідзе, підполковник Макар Богданович Попов, капітан Ашот Миколайович Тонієв-Тонянц, начальник штабу Олександр Ісаєвич Тер-Даніелянц, Ніколай Айрапетович Константинянц. Завдання Вірменського військового комісаріату України окреслювалися як взаємодія з українською владою і захист прав та інтересів всіх військовиків вірмен; виокремлення таких осіб з усіх частин, установ, закладів фронтів і губерній УНР, Бессарабської і Кримської республік; формування вірменської міліції з вірмен призовного віку і переправлення цієї міліції та вірмен військовиків на Закавказзя. Підпорядковувався комісаріат Центральній вірменській національній раді та Вірменському військовому верховному комісару.
Для досягнення порозуміння між українцями та вірменами було утворено комісію: Ф. Колос (Військове міністерство УНР), В. Дьяконенко (Міністерство закордонних справ УНР), М. Ломідзе (Вірменська військова секція), В. Гаспарян (Центральний вірменський комітет в Україні), А. Тонієв-Тоніянц (Вірменський комісар) та Я. Акуліяна (представник вірменського верховного комісара). 13 січня 1918 р. ця комісія схвалила проект угоди Уряду Української Народної Республіки з Вірменським військовим комісаріатом України. Документ стосувався організації в Україні загонів вірменської Народної Національної міліції і переправлення на Кавказ цих кадрів, а також вірмен-військових, які перебували на території України та на Українському фронті. Згідно з угодою Вірменський військовий комісаріат визнавався «повноправним органом Вірменської Національної Ради» — аналога Української Центральної Ради. В цілому угода була паритетною щодо перебування українців на території Вірменії та Кавказького фронту. Всі права та умови перебування українців на Закавказзі мали бути аналогічними. Український уряд погодив розширені повноваження комісаріату як представництва, що захищає інтереси вірменського народу й має право на контакти з українським урядом та дипломатичними і національними представниками в Україні.
Закавказький український комісар у Тифлісі Григорій Хименко 22 травня 1918 р. уповноважив голову ради Єреванського товариства «Просвіта» Володимира Гірченка бути його представником у вірменській столиці й «захищати інтереси проживаючих у Вірменії громадян Української Народної Республіки». З початку Першої світової війни В. Гірченко служив прокурором Єреванського окружного суду й тому добре був знайомий з особливостями Кавказького регіону.
На початку червня 1918 року вірменського представника М.Х. Ломідзе прийняв міністр закордонних справ Української держави Д.І. Дорошенко. Результатом зустрічі стало визнання легітимності національних посвідчень, які видавав Вірменського військового комісаріату України співгромадянам.
11 липня 1918 року функції комісаріату було розширено з перейменуванням на Комісаріат Вірменії при Уряді Української Держави. При цьому склад колегії не змінився. З середини липня 1918 року вірменський уряд діяв у новій столиці Єревані на чолі з міністром-головою Ованесом Каджазнуні, а 1 серпня 1918 року відбулося відкриття Парламенту Демократичної Республіки Вірменія. В церемонії взяли участь представники Німеччини, Австро-Угорщини, Туреччини, Персії і Української Держави.
15 серпня 1918 року до зовнішньополітичного відомства Української Держави потрапив лист інспектора-організатора складів мінеральних вод півдня Росії Ованеса Арутюнянца, в якому викладався детальний план організації торгівлі мінеральними водами в Україні, поданий ще до Генерального Секретаріату внутрішніх справ Центральної Ради. Експертний висновок, зроблений начальником відділу торгового представництва та економічно-міжнародного зближення за кордоном Міністерства торгівлі, підтверджував інтерес пропозиції для Української Держави, оскільки Україна досі не мала власних джерел мінеральних вод, тому вона імпортувала їх з Кавказу, Австро-Угорщини і Німеччини. Вказувалося також, що пропозиція О. Арутюнянца може реалізовуватися за умови, що торгівля буде монополізована Українською Державою.
Важливе завдання Комісаріату Вірменії при Уряді Української Держави полягало в організації визнання Українською Державою незалежності Вірменії. З цією метою його мала замінити дипломатична місія. Вірменському військовому комісаріату делегувалися лише неполітичні функції: «обслуговування потреб місцевих вірменів» та організація торговельних зносин. 11 вересня 1918 року вірменська мирна делегація в складі Аветіса Агароняна, голови Вірменської Національної Ради; , міністра закордонних справ Вірменської Республіки, Михайла Пападжанова, члена мирової делегації відвідали Посольство Української Держави в Туреччині, розповіли про становище Республіки Вірменія і повідомили, що мають інструкції увійти в зносини з українським урядом щодо визнання Україною незалежності Вірменії, скерування до Єревану українського дипломатичного представника та сприяння України у визнанні російським урядом незалежності Вірменії.
2 жовтня 1918 року вірменські представники подали до МЗС Української Держави проект угоди між українською стороною та Вірменським комісаром. Він містив основні вимоги до умов діяльності вірменського військового комісаріату в Києві як офіційного представника Вірменії. Перша та друга статті угоди вимагали офіційного визнання повноважень Вірменського комісара в Україні з відповідним оголошенням у друкованому органі державного рівня та дорученням всім керівним особам і державним установам надавати сприяння комісаріату як представникові інтересів вірменського народу. Майно громадян Вірменії на території України оголошувалося таким, що не підлягає конфіскації, реквізиції і експропріації. Арешти вірменських громадян вимагалося здійснювати лише в присутності комісара. Він видавав посвідчення, що давали право на проживання на території України і зберігання зброї.
Уродженцю Тифліса, члену партії Дашнакцутюн, доктору права Григорію Сергійовичу Дзамоєву (Замоєв, Дзамоян) доручалися обов’язки дипломатичного представника Уряду Вірменської республіки при Уряді Української Держави від 22 жовтня 1918 року. Через проблеми із продовольством у Вірменії вірменський представник просив дозволити закупити і доправити у Вірменію через порт Поті для вірменського населення борошно у кількості 3 млн. пудів за твердими цінами з правом вивезення впродовж 5-6 місяців.
26 липня 1918 року було надано й офіційне посвідчення з правом безпосередніх контактів з урядом Демократичної Республіки Вірменія. Уряд Вірменії визнав повноваження Гірченка і запросив на відкриття Парламенту. Під час урочистостей В.П. Гірченко сидів у дипломатичній ложі разом із представниками Німеччини, Австрії, Туреччини, Персії.
Зі свого боку Г. Дзамоєв звітувався перед вірменським керівництвом про те, що український уряд ставиться до інтересів Вірменії дуже уважно. Відтак він сподівався отримати борошно і цукор за готівковий розрахунок, пропонуючи взамін фруктові консерви, сухофрукти, вино. Тим самим вірменський представник намагався зробити перші кроки в організації економічних контактів, розпочав переговори про поштове сполучення. Вірчу грамоту міністру закордонних справ Української Держави Георгію Афанасьєву Георгій Дзамоєв вручив вже після початку антигетьманського повстання 19 листопада 1918 року. Свою офіційну діяльність вірменський представник розпочав із захисту прав співвітчизників. Більше того, до завершення доби гетьманату вірменський представник встиг отримати дозвіл на закупівлю 50 000 пудів борошна і 10 000 пудів цукру.
Таким чином, широко розгорнути плідну діяльність вірменському представництву в Києві під час існування Української Держави не вдалося, однак порозуміння на державному рівні було знайдено. Офіційна діяльність Григорія Дзамоєва після вручення вірчої грамоти тривала менше місяця (листопад-грудень 1918 року). Захистом вірменських громадян, допомогою військово-полоненим та сприянням вирішенню питань, пов’язаних із організацією торгівлі вірменськими товарами та закупівлею українського продовольства для Вірменії за доби Гетьманату опікувалося інше вірменське представництво — Вірменський військовий комісаріат, створений ще в Українській Народній Республіці. Комісаріату вдалося заснувати свої представництва в Херсоні та Харкові. Створення дипломатичного представництва в Українській Державі для Республіки Вірменія мало надзвичайно важливе значення не лише з огляду на потребу захисту інтересів вірменських громадян, організацію допомоги продуктами харчування, а й з огляду на необхідність політичної підтримки в боротьбі за державну територію, анексовану Туреччиною. Помітний внесок у організацію роботи вірменських представництв у Києві зробили Михаїл Ломідзе, Макар Попов, Ашот Тонієв-Тонянц, Георгій Дзамоєв.
Відносини України та Республіки Вірменія після 1991 року 18 грудня 1991 року Вірменія визнала незалежність України.
Посольство Вірменії було відкрито у січні 1993 року. З 1 червня 2021 року послом Республіки Вірменія в Україні є Володимир Карапетян. Українське посольство в Єревані діє з вересня 1996 року. Тимчасово Повіреним у справах України в Республіці Вірменія є Денис Автономов.
Документом, що заклав основи двосторонніх відносин, є підписаний 14 травня 1996 року Договір про дружбу і співробітництво між Україною і Республікою Вірменія. У червні 1997 року з офіційним візитом Україну відвідав перший Президент Вірменії Левон Тер-Петросян. У березні 2001 року Україну відвідав другий Президент Вірменії Роберт Кочарян. Офіційний і робочий візити третього Президента Вірменії Сержа Саргсяна відбулись у липні 2011 і липні 2012 років. Другий Президент України Леонід Кучма відвідав Вірменію з офіційними візитами у травні 1996 року і жовтні 2002 року. Договірно-правова база відносин складається з 80 документів, що регулюють співробітництво в різних сферах і на різних, в тому числі і регіональних рівнях.
Під час голосування щодо , яка була прийнята 14 березня 2008 року через , НКР 4 березня 2008 року, Україна проголосувала проти Вірменії. У 2014 році Вірменія проголосувала проти прийняття резолюції щодо незаконності проведеного у Криму референдуму. Надалі, Вірменія зайняла нейтральну позицію щодо питань україно-російського конфлікту.