Військова історія Сполучених Штатів — історія війн та розвитку військової справи у Сполучених Штатах Америки, що налічує майже два з половиною століття та невід'ємно пов'язана з історією становлення та відбудови держави та створення американської нації. Інституції, на які покладався захист політичних та економічних інтересів США, прав та свободи тамтешнього населення, споконвічно об'єднували як військові, так і цивільні структури, організації й установи. Протягом багатьох десятиліть від часів заснування 13 колоній на східному берегу США, початку боротьби колоністів за незалежність від британської корони (1775—1783), крізь найкривавішу та виснажливу Громадянську війну (1861—1865) за становлення нації, глобальні Першу та Другу світові війни, Холодну війну з протистоянням світових систем у Кореї, В'єтнамі, на Близькому Сході та до сучасної війни проти тероризму кувалась військова міць Сполучених Штатів, яка дозволила їй стати найпотужнішою військовою державою у світі.
Історія американського війська та участі її вояків у війнах, у яких воно брало участь, величезна, складна та контроверсійна, й має багато вирішальних прикладів як позитивного, так і негативного впливу на американське суспільство та історію держави. Історія збройних сил США, що за вживаною у державі традицією становить усталений термін «військовики», охоплює історії розвитку її армії, флоту, повітряних сил та морської піхоти, які підкоряються міністерству оборони США, а також берегової охорони, що перебуває під владою міністерства національної безпеки. У відповідності до Конституції Верховним головнокомандувачем Збройних сил США є Президент країни, який керує ними через секретаря оборони та об'єднаний комітет начальників штабів. Він також є вищим військовим керманичем міліції штатів та частин Національної гвардії. Губернатори штатів мають право контролю над сухопутним та повітряним компонентами Національної гвардії.
У 1775 році континентальний конгрес заснував Континентальну армію й на чолі її поставив генерала Джорджа Вашингтона. Протягом декількох років через поразки та перемоги народжена армія за підтримки міліції, французьких армії та флоту, іспанських ВМС билася проти військ британської корони, поки в 1781 році остаточно не розгромила противника та не здобула для колоністів Америки вирішальну перемогу. У 1789 році нова Конституція визначила Президента головнокомандувачем своїх збройних сил, із залишенням права Конгресу оголошувати війну.
Колоніальні війни (1620—1774) Військова історія Сполучених Штатів має своїм корінням заселення переселенцями з Європи атлантичного узбережжя Північної Америки. Колоністи, полюючи та здобуваючи собі споживок, поступово організовувались у містечкові озброєні загони, метою яких було вижити в диких умовах Нового світу. Часто ці загони вступали у сутички з тамтешнім населенням Америки — індіанцями, та часто-густо протистояли спробам рейдових дій сусідніх поселенців з інших країн Європи в боротьбі за найкращі місця та їжу. Поступово в колоніальних поселеннях утворилась міліція, члени якої обов'язково мали утримувати зброю, проходити підготовку та бути в постійній бойовій готовності до відбиття ворожих нападів. Контроль над цими парамілітарними формуваннями належав місцевій владі, найпочесніші громадяни та обрані члени громад всебічно сприяли тому, щоб власні загони самооборони були здатні протистояти противникові. Так, в Америці зародилась шаноблива традиція цивільного контролю над збройними силами, яка продовжує бути нарізним камінням державної влади США.
Зрідка такі загони отримували допомогу з боку регулярних частин армії та королівського флоту Британії, коли під загрозу ставали інтереси, що могли вплинути на колоніальну політику імперії. Як правило, розмах цих озброєних протистоянь носив виключно локальний характер та в разі розпалу значних воєнних дій, містечкова міліція намагалась не заглиблюватися на значну відстань від рідних земель.
На первинній фазі британської колонізації Північної Америки, озброєні сутички в 13-ти колоніях, що згодом стали основою США, носили осередковий характер і були наслідком конфліктів британських колоністів з індіанськими племенами, що населяли схід Америки. У 1637 році загони колоністів брали участь у Пекотській війні, у 1675 — у війні короля Філіпа, в 1715 — у воєнних діях Ямашинської війни та в 1722 році — у війні Даммера, або так званій війні отця Реля.
Поступово, в міру розширення колоніальних володінь Великої Британії, Голландії, Іспанії та Франції в східній частині Нового світу, розпал та масштаби бойових дій і чисельності збройних контингентів зростали. Починаючи з 1689 року, американські колонії стали свідками боїв французько-індіанських війн, найбільшою з яких стала війна королеви Анни. Під час цього збройного конфлікту британська армія разом з колоністами завоювала французьку колонію Акадія. В останніх битвах французько-індіанських війн британцям вдалося захопити усі французькі колонії в Північній Америці. Під час цих війн багато колоністів здобули чималий воєнний досвід, зокрема полковник вірджинської міліції Джордж Вашингтон.
Війна за незалежність (1775—1783)
У другій половині XVIII століття політичні суперечки між монархічною владою Об'єднаного королівства та колоніальним суспільством поступово набирали обертів. У 1774 році протистояння між 13 колоніями та Британією досягло свого піку, коли в провінції Массачусетс чиновниками британської корони було введено воєнний стан через протести Патріотів проти податкової політики метрополії. 19 квітня 1775 року між прибічниками монархії та поборниками свобод сталися перші збройні сутички біля Лексінгтона та Конкорда, потім міліція перетнула Нову Англію та заблокувала британців у Бостоні.
Тим часом, на тлі війни за незалежність Континентальний конгрес призначив Дж. Вашингтона головнокомандувачем знов створеної Континентальної армії. Той вибив з Бостону британські війська, проте літом 1776 року на бунтівні колонії обрушилися регулярні війська Великої Британії, захопили Нью-Йорк та майже знищили армію Вашингтона.
Спочатку британці зневажливо ставилися до напіввійськових загонів повстанців, вважаючи їх голодранцями та бешкетниками, як недостойних поваги. Протистояння сторін мало явно нерівний характер, регулярні формування британської армії переважали за усіма параметрами свого противника, але з часом «виключна сміливість, віра у свою справу та готовність до самопожертви» кардинально змінили картину. Поступово американські колоністи, майстерно використовуючи своє знання місцевості, підтримку місцевого населення, спрагу до свободи, переломили ситуацію на свою користь.
4 липня 1776 року повсталі 13 колоній проголосили свою повну незалежність від британської корони та нарекли свою країну — Сполучені Штати Америки.
Британці, тим часом, намагаючись розчавити бунтівницькі сили американців, проте, через неузгодженість дій, відсутність єдиного керівництва та ясної політики стосовно колоній, зазнали поразки. Використовуючи Королівський флот, командуванню британських сил вдалося захопити морські порти на атлантичному узбережжі, але контроль над ними поступово був втрачений.
У 1777 британці розпочали з Канади масштабну спробу атакувати молоду американську армію, втім у битві при Саратозі вони зазнали нищівної поразки та змушені були втекти. З прибуттям генерала фон Штойбена Континентальна армія зазнала колосальних змін, у лавах формувань, які до того більше нагадували партизанські загони, розпочала насаджуватися військова дисципліна, підрозділи займатися бойовою підготовкою; армія стала перетворюватися на серйозну військову силу. А з вступом у війну проти британців її давніх конкурентів на континенті Франції та Іспанії, панування на морі навколо колоній зійшло нанівець. Поволі війна за незалежність Сполучених Штатів все більше набувала рис світового конфлікту. На стороні американців скоро встали Нідерланди з їхнім потужним флотом, і британські війська виявилися поодинці; ніхто крім декількох племен не підтримував їх у воєнних діях.
Особливо запеклі бої розгорнулися у південних американських штатах у 1779 році, низка перемог дозволила британським військам майже знищити місцевих загони самооборони та парамілітарні підрозділи, проте, генерал Натанієль Грін перейшов до тактики партизанської війни. Вміло організована боротьба американського населення врешті-решт не дозволила британцям закріпити свої досягнення та змусили їх розпорошувати свої сили в пошуках та знищенні поодиноких загонів. У 1781 році головні сили британської армії в Америці були розгромлені американською та французькою арміями в битві під Йорктауном. Одночасно, французький флот блокував морські сили противника. Тотальна поразка британських колоніальних сил у Північній Америці призвела до відмови Великої Британії від зазіхань на колишні колонії та визнання нею незалежності США.
Джордж Вашингтон Генерал Джордж Вашингтон (1732—1799) — славнозвісний американський воєначальник, який проявив себе талановитим організатором та керманичем війська, який ефективно та плідно співпрацював з Конгресом та владою кожного штату, відбирав та навчав військових лідерів, забезпечував і тренував війська, що йому підкорялися. Найскладнішим для нього залишалися питання логістики, ні Конгрес, ні губернатори штатів не могли задовольнити потреби великої армії належним чином, протягом усієї війни він переборював проблеми постачання військ майном, боєприпасами, екіпіруванням, оплатами за витрати, навіть харчуванням, якого вимагала армія колоністів. На полі бою Дж. Вашингтон показав себе високообдарованим тактиком, не раз йому доводилося битися з британською регулярною армією силами, які чисельно та якісно поступалися противникові.
Як стратег, він перевершував ворога ідейно, він ясно усвідомлював, за що б'ються його солдати й вміло користувався цими перевагами. Британська імперія надсилала чотири армії до бунтівних колоній, намагаючись придушити повстання. Першу армію противника було розгромлено під Бостоном у 1776 році, друга та третя британські експедиційні армії зазнали поразки у битвах під Саратогою в 1777 та Йорктауном у 1781 роках відповідно. Холоднокровний лідер він спокійно спостерігав, як ворожа армія британської корони відплила з Нью-Йорка в листопаді 1783 року, зазнавши таким чином нищівної поразки у битві проти американських колоністів. Ще більше Дж. Вашингтон здивував світ, коли після гучної перемоги та колосальної підтримки з боку своїх співвітчизників , а тихо-мирно пішов на покій до свого помістя у Вірджинії.
Через недовіру Патріотів до самого поняття постійної армії, Континентальна армія була швидко розпущена, її ветерани отримали земельні наділи на заслугу перед країною. Звільнення генерала Вашингтона з посади головнокомандувача зародило основи традиції цивільного контролю над військовими у Сполучених Штатах.
Становлення нації (1783—1812) Перемога Сполучених Штатів Америки у війні за незалежність залишила її перед невирішеними проблемами західних кордонів, проблемами флоту та транспортних шляхів на морських комунікаціях. Країна мала незначну військову міць у цей час, мала скромну армію та військово-морські сили, котрі щойно народжувались. Споконвічна недовіра американців до регулярної армії, до власне принципів її комплектування, утримання та підготовки перемішувалась з вірою у спроможності місцевої міліції заважали створенню та розвитку регулярних підрозділів та започаткуванню офіцерського корпусу, як головного стрижня професійних збройних сил.
Філософія одного з лідерів післяреволюційних США Джеферсона та його спільників віддавала перевагу незначній за розміром армії й флоту, тому що побоювалась прецеденту — коли велика армія та її керівники затягуватимуть нову країну у великі та криваві війни за рубежем і потенційно зможуть узурпувати владу в державі.