Білорусько-польське двовладдя в Мінську установилось на кілька днів наприкінці Першої світової війни після того, як розброєні більшовицькі війська евакуювались з міста 19 лютого 1918 і й до його взяття німецькою армією 21 лютого.

За цей час проявили активність польські та білоруські добровольчі воєнізовані формування. Вперше в історії на будівлі державної адміністрації Мінська замайорів, хоча й на мить, біло-червоно-білий прапор як стяг білоруської державності.

Передумови На початку ХХ століття Мінськ перебував у складі Російської імперії. У 1914 році спалахнула Перша світова війна, у котрій Росія виступила противником Центральних держав. Білорусь опинилася одним із головних театрів бойових дій, а саме місто стало прифронтовим. Війна, серед інших причин, призвела революції 1917 року й тривалої боротьби за владу. Унаслідок Жовтневого перевороту Мінськ став адміністративним центром більшовицького обласного виконавчого комітету Західної області і фронту (Облвиконком). Це адміністративно-територіальне утворення, очолюване вірменином Олександром М'ясниковим, постало завдяки зусиллям радянських військ. В органах влади Облвиконкому не було місцевого населення, а в керівництві — жодного білоруса. Водночас в Мінську утворювалися та діяли інші політичні і національні рухи, які прагнули здобути владу, насамперед, білоруські та польські.

У грудні 1917 року в Мінську відбувся Перший Всебілоруський з'їзд. Він проходив у піднесеній, патріотичній атмосфері, адже представникам численних білоруських організацій вперше упродовж багатьох століть випав шанс самим визначити майбутнє власного краю. Попри легальність з точки зору більшовицької влади, РНК Західної області і фронту в ніч на 18 грудня 1917 за допомогою військ розігнав конгрес. Тим не менш, він встиг незадовго до розпуску ухвалити рішення про створення білоруських військових загонів за допомогою Центральної Білоруської Військової Ради (ЦБВР) під керівництвом поручника Костянтина Єзовітова. З керівників конгресу була сформована Рада Всебілоруського з'їзду, котра оголосила себе виконавчим органом і залишила за собою право репрезентації білоруського національного руху. Раді підпорядковувалася низка організацій, зокрема ЦБВР. Втім, вона не мала реальної влади і діяла в опозиції до Облвиконкому, що утримував Мінськ під своїм контролем. В січні-лютому 1918 року більшовики розпустили ЦВБР та арештували її керівництво.

Паралельно з білоруськими національними об'єднаннями в Мінську розвивалися організації і структури, пов'язані з польським рухом. У травні 1917 було утворено Польську Раду Мінської землі (), котра згуртувала різні польські організації Мінщини і мала на меті виконувати роль органу самоврядування польської громади. Спершу Рада підтримувала національні прагнення білорусів, висловлюючись за надання Білорусі статусу автономії у складі демократичної та федеративної Російської республіки, одночасно вимагаючи гарантування прав польської меншини. Після Жовтневого перевороту ПСМЗ визнала більшовиків головною загрозою і, не бачачи реальних шансів для створення незалежної білоруської держави, стала висловлюватися за пряме входження Мінщини до складу Польщі. Поряд з цивільними структурами в Мінську діяли польські загони і організації військового характеру. Так, 24 липня 1917 року був створений I Польський корпус, який наприкінці 1917-початку 1918 років нараховував в Білорусі до 50 тисяч солдатів. Його укомплектувати бійці російської армії польського походження, що служили на Північному і Західному фронтах. Також у майбутній білоруській столиці з жовтня 1917 по січень 1918 працювала створена місцевими мешканцями мілітаристська Польська Варта Громадянська (). Після роззброєння її більшовиками ПСМЗ вирішила продовжити навчання її членів у підпіллі.

9 лютого 1918 року Центральні держави, що протистояли Росії в Першій світовій війні, уклали Брест-Литовський договір з Українською Народною Республікою і видали більшовикам ультиматум з вимогою про термінове підписання мирної угоди на їх умовах. Більшовики категорично відкинули ультиматум, внаслідок чого 18 лютого Німеччина і Австро-Угорщина розгорнули наступ вглиб Східного фронту на білоруському напрямку. Увечері того ж дня німецькі частини зайняли Молодечно, що за 65 км від Мінська. Стало очевидним, що німці досягнуть білоруської столиці упродовж декількох днів.

Хід подій

Евакуація більшовиків

Після появи звісток про початок німецького наступу, більшовики стали готуватись до оборони Мінська. Так, Виконавчий комітет Ради Народних Комісарів Західного фронту заявив, що буде захищати і охороняти цілісність і безпеку народної влади. Утім, радянське командування було вже не в спромозі зупинити відступ своїх військ, ослаблених постійними демобілізаціями і деморалізованих пацифістською агітацією самих більшовиків. У таких умовах на засіданні в ніч з 18 на 19 лютого Рада Народних Комісарів ухвалила постанову не давати відсічі німецькій армії і відвести вояків до Смоленська. Евакуація більшовиків відбувалася в поспіху та хаосі, возами-кіньми, машинами й саньми. Особливі труднощі відчували більшовицькі комісари, яких ще близько полудня мінські залізничники вирішили не випускати з міста.

Серйозне занепокоєння також відчували мешканці Мінська. Втеча більшовиків нагадувала їм відступ царської армії 1915 року, що особливо лякало військових біженців. З іншого боку, панувало побоювання щодо деморалізованих більшовицьких підрозділів, які, йдучи на схід, палили і грабували населені пункти, що траплялися шляху (так сталося, зокрема, з Койдановим — сучасним Дзержинським). З'явилися плітки, що буцімто до міста наближаються голодні, дикі та безладні групи більшовицьких солдатів, переможених I Польським корпусом під Осиповичами. Це страхало мінських поляків. Будучи переконаними, що більшовики розглядають їх як потенційних ворогів, вони боялися помсти з їх боку за поразку в боротьбі з польським збройними формуваннями. В ніч з 18 на 19 лютого польські розвідники перехопили вимогу головнокомандувача Західного фронту Олександра М'ясникова, який закликав до боротьби з ворогами революційної влади. 19 лютого голова мінського гарнізону Лисаков видав свою останню вимогу із закликом до остаточної розправи з поляками.

Підготовка білорусів і поляків

19 лютого близько полудня новина про наближення до Мінська німецьких підрозділів дійшла до шести ув'язнених членів ЦБВР. Користуючись загальним хаосом, вони втекли з тюрми, в якій були ув'язнені, після чого близько 14 години зустрілися в будинку публіциста Антона Левицького. Годиною пізніше розпочалося надзвичайне засідання Виконавчого комітету ЦБВР. Його учасники ухвалили рішення про взяття контролю над містом і передачу влади Раді Всебілоруських зборів. Костянтина Єзовітова, керівника військової ради, члени зборів призначили білоруським комендантом Мінська. Незалежно від білорусів до активних дій готувалися і поляки. О 16 годині у квартирі шевця Доброщиця зустрілися польські військові діячі, пов'язані з Польською Організацією Військовою та I Польським корпусом. Спочатку це була група з 4 осіб, в числі яких був капітан Ігнатій Матушевський, до 19 години кількість її членів збільшилася до семи осіб. Вони ухвалили рішення провести наступальну акцію проти більшовиків. Посаду польського коменданта міста обійняв Ігнатій Матушевський, відомий під псевдонімом Топур.

Для білоруських національних діячів «звільнення Мінська» мало особливе значення, тому що він вважався головним політичним центром краю і планованим місцем перебування уряду їх майбутньої республіки. Поляки в свою чергу вважали більшовицьку владу загрозою. Однак, з точки зору польського історика Дар'юша Тарасюка, ці акції могли здійснюватися в основному в пропагандистських цілях. Сприяв дезорганізації більшовиків і той факт, що в місті панувало безвладдя. Разом з тим кількісне переважання більшовиків над білоруськими та польськими військовими загонами було доволі значним. Останні мали у своєму розпорядженні близько 13 тисяч добре озброєних бійців, хоча більшість із них перебували на залізничних вокзалах і були охоплені втечею. Частину більшовицьких сил становили розсіяні по місту групи дезорієнтованих дезертирів. Поляки, найбільш ймовірно, нараховували 343 військовослужбовців, озброєних 27 кулеметами, хоча в менш авторитетних джерелах зустрічаються цифри від декількох десятків до 1600 осіб. Білоруси натомість могли скористатися тільки швидко сформованими групами військових і профспілчан, зокрема залізничників і телеграфістів. Другим чинником ризику для поляків залишалась та обставина, що акція не була узгоджена з командувачем I Польського корпусу генералом Юзефом Довбор-Мусницьким.

Військові дії 19 лютого

О 21 годині на вулицях Мінська з'явилися перші білоруські та польські загони, які діяли незалежно один від одного. Їх першою метою стало здобуття зброї шляхом роззброєння присутніх в місті більшовиків. Ті, незважаючи на значну чисельну перевагу, не чинили значного опору військовим, які їх роззброювали. За даним польського солдата Мельхіора Ваньковича, навіть трапився випадок, коли 5 поляків роззброїли загін зі 150 червоноармійців. О 21:00 поляки зайняли склад зброї на Скобелівській вулиці, що дозволило озброїти ще 200 польських добровольців. Під час акції відбувалися лише невеликі сутички і перестрілки, а реальну відсіч дали тільки близько 100 червоногвардійців. До білоруських і польських формувань почали масово приєднуватися нові добровольці. Поляки встановили контрольні пости в основних точках міста, організували також малі, але мобільні патрулі. Їх швидке переміщення мало на меті створити серед супротивників враження, що до міста прибули численні польські війська. Одночасно, з метою налякати ворога, поширювалися плітки про вхід до Мінська загонів I Польського корпусу.

Тим часом білоруси близько 21:15 зайняли арсенал на Московській вулиці, о 21:20 — Будинок губернатора, а о 21:25 увірвалися через головний вхід до готелю «Європа», де розташовувалася штаб-квартира більшовицького Виконавчого комітету Західної області, ЧК й штаб Червоної гвардії. та інші комуністичні діячі високого рівня були змушені втікати через задні двері приміщення. Білоруси зробили ще одну спробу перешкодити їм на залізничній станції за допомогою її працівників, потім намагалися підірвати захоплений ними поїзд, внаслідок чого два вагони перевернулися, а вагон Карла Ландера зійшов з рейок. Про події того вечора радянський партійний діяч згодом згадував:

Блокування залізничної лінії призвело до того, що на станціях зібралась велика кількість більшовицьких військових одиниць, які поверталися з фронту і входили до Мінська. З'явилася реальна загроза, що солдати в розпачі можуть залишити транспорт і ввійти у місто або обстріляти станцію за допомогою артилерії та кулеметів. Тому залізничники після півночі розблокували рейки і радянські партійні діячі змогли евакуюватися з міста на схід. О 22 годині білоруси скупчили більшість своїх сил в околицях Соборної площі (нині площа Свободи) і послали в місто машини з патрулями, які інформували жителів про взяття влади Виконавчим комітетом Ради Всебілоруського з'їзду. Годиною пізніше почали надходити рапорти про роззброєння білоруських загонів і одиничних осіб поляками «вкрай обурливим» способом. Близько опівночі польські військовики відібрали у білорусів арсенал на вулиці Московській. На вулицю, незважаючи на пізню пору, вийшли натовпи містян, щоб особисто спостерігати за перебігом подій.

Політичні дії 19 лютого