Судові палати — місцеві судові установи, які функціонували в Російській імперії, зокрема і в українських губерніях, 1783—1917. Запроваджувалися згідно із законодавчим актом "Учреждения для управления губерний Всероссийской империи" від 7 листопада 1775. На відміну від судів нижчих інстанцій, які були становими, С.п. отримали статус державної установи всестанового суду. Поділялися на палати цивільного і карного суду та були апеляційною інстанцією до земських судів, магістратів і ратуш. Поетапно запроваджувалися в Лівобережній, Слобідській, Південній та Правобережній Україні, а також Криму відповідно до судової системи Центральної Росії з 1783. Унаслідок цього ліквідовувалися судові органи, що діяли в період Гетьманщини, Речі Посполитої, Кримського ханату. У Лівобережній Україні У Лівобережній Україні до поширення російських судів головною судовою інстанцією вважався Малоросійський генеральний суд, що діяв 1797—1831. Він мав майже такий обсяг повноважень, як і палати цивільного та карного суду в Слобідсько-Українській, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях. Особливістю генерального суду було те, що старшому з генеральних суддів доручалося при відсутності губернатора і віце-губернатора тимчасове управління губернією. Генеральний суд складався з двох департаментів, кожен з яких укомплектовувався генеральним суддею та 2-ма радниками, призначуваними урядом, і 5-ма засідателями, котрі обиралися від дворянства кожні 3 роки. Діяльність судів була підконтрольною губернаторам. Карні справи в обов’язковому порядку подавалися для ознайомлення губернаторам. У випадку розбіжностей між думкою губернатора і вироком суду справа передавалася до Правительствуючого Сенату. Останній, як правило, підтримував губернатора, позбавляючи чинності вироки карної палати генерального суду. Особливості судової системи в українських губерніях упродовж 1830-х рр. були ліквідовані. На зміну генеральному суду згідно з російською губернською реформою 1775 запроваджено палати цивільного і карного суду.
У Правобережній Україні У Правобережній Україні внаслідок її перебування у складі Речі Посполитої судова мережа була відмінною від російської. Її очолював головний суд, який був апеляційною інстанцією для судів повітових, підкоморських, магістратів і ратуш. Головний суд складався із двох департаментів — цивільних і карних справ, що були аналогічними всестановим С.п. цивільних і карних справ, запроваджуваним згідно з губернською реформою 1775. Із включенням Правобережної України в межі Російської імперії польські суди 1796 були ліквідовані та замінені російськими, але керувалися у своїй діяльності місцевими законами. Російський імператор Павло I поновив польську судову систему, яка проіснувала на Правобережжі до придушення польського повстання 1830—1831. Крім традиційних, головні суди розглядали також і справи, які належали до компетенції совісних судів (справи про малолітніх та божевільних злочинців), до часу їх впровадження. Після розгляду справи надходили в обов’язковому порядку в 5-й департамент Правительствуючого Сенату. Крім того, у головному суді розглядалися справи осіб, станову приналежність яких було визначити важко (різночинці, чиновники і військовослужбовці). Він накопичував відомості про заставні маєтки, що давало право здійснювати моніторинг фінансового та господарського становища маєтків. 1829 до головних судів були передані незавершені справи фундушевих комісій.
За рішенням Комітету західних губерній від 19 жовтня 1831 на зміну польській судовій мережі знову було запроваджено російську: головні суди перейменовувалися на С.п. цивільних і карних справ. Цивільні С.п. були апеляційним органом у цивільних справах й відкривалися в кожному губернському місті.
Функції палат Функції палат цивільного суду полягали в розгляді апеляцій на рішення верхнього земського і нижнього земського суду, верхньої розправи, магістратів і ратуш, повітового суду, дворянської опіки, сирітського суду. Вони наділялися правом виносити вирок у справах, позов яких був не менше 500 рублів. Оскільки палати цивільного суду замінили Вотчинну і Юстиц-колегію, а також земський суд у річпосполитських губерніях, то вони виконували й функції нотаріальних контор у справах поземельних суперечок і тому зберігали відомості про стан нерухомої власності в губернії; проводили експертизу будь-яких угод із нерухомістю, реєстрували в спеціальних книгах її власників, для чого зберігали карти й межові книги, які до них надсилали межові установи. Там же укладалися угоди, оформлялися купчі, дарчі, завірялися духовні заповіти та векселі. Щоб інформація була якомога повнішою, укладалися та зберігалися заборонні алфавіти (книги), в яких зазначали заставлені маєтки, претензії власників тощо. У правобережних губерніях палати цивільного суду оформляли акти на перехід права власності на поміщицькі маєтки з точною фіксацією розміру земель. Могли розглядати справи інтелектуальної власності. 1854 до них перейшли функції совісних судів, ліквідованих 1852. Із 1858 розглядали суперечки між робітниками та підприємцями, у тому випадку, якщо позов становив більше 100 руб.
Під час проведення селянської реформи 1861 палати цивільного суду засвідчували боргове становище маєтків, а при їх продажу повідомляли Петербурзьку друкарню. Із 1872 вони наглядали за фінансовою і господарською діяльністю інославних парафій.
Їх діяльність регламентували, крім названого акта, укази Правительствуючого Сенату, Державної ради Російської імперії, міністерства юстиції і цивільне законодавство. Спершу палати підпорядковувалися Правительствуючому Сенату, де оскаржувалися їхні вироки. На початку 19 ст. вони перейшли під юрисдикцію Державної ради Російської імперії і міністерства юстиції. Із 1843 міністр наділявся правом призначати голів палат. Як голова, так і чиновники палати отримували менший розмір жалування в порівнянні з такого ж рівня адміністративними установами, що свідчило про невисокий престиж судової влади в державі. Нагляд за їхньою діяльністю здійснював губернський прокурор. На короткий час, 1796—99, палати цивільних справ об’єднувалися з палатами карного суду в одну установу, під назвою палата суду і розправи.
Палату цивільного суду очолював голова, якого на посаду призначав імператор, а до присутствія входили 2 радники і 2 асесори, ті і ті призначалися Правительствуючим Сенатом. 1801 внесено зміни до їхнього штатного розпису, за яким до присутствія ввійшли голова, радник і 4 виборних засідателі: по 2 від дворянства і від купецтва. При них служили 2 секретарі. Згідно з маніфестом від 6 грудня 1831 посади голови та радників стали виборними. Право їх обрання отримали губернські дворянські депутатські збори. У разі невідповідності кандидатів стандартним вимогам міністр юстиції наділявся правом призначати чиновників від уряду на ці посади. Указом 1846 йому дозволено також призначати секретарів палати із 3-х кандидатур, запропонованих місцевим губернським правлінням, а починаючи з 1852, палати змогли призначати, звільняти і заміщати чиновників на посадах лише з дозволу міністерства юстиції. Палати цивільних справ розділялися на департамент, котрий займався судовою діяльністю, і кріпосну частину, в якій оформлялися угоди й завірялися документи.
Палати цивільних справ припинили свою діяльність внаслідок судової реформи 1864.
Палата карного суду Палата карного суду була місц. органом другої інстанції і завершувала розгляд справ щодо незначних порушень, за які встановлювалися такі покарання, як арешт, грошове стягнення або догана. Вона як ревізійна установа з’ясовувала також спірні справи станових судів другої інстанції (верхнього земського суду, верхньої розправи та губернського магістрату) і виносила вироки щодо особливо небезпечних злочинів. Палата карного суду вела справи, пов’язані з посадовими злочинами. Її рішення схвалював генерал-губернатор. Компетенція палати карного суду обмежувалася тим, що на схвалення губернатором передавали вироки усіх карних і слідчих справ, що надходили на ревізію. Апеляційним органом для палат карного суду ставав Правительствуючий Сенат у таких справах, як смертна кара, позбавлення станової честі, звинувачення дворян і чиновників у вбивстві та справи щодо священників і церковнослужителів до позбавлення їх сану. Деякі питання через Державну раду Російської імперії виносилися на розгляд до імператора, який міг припинити виконання вироку палати й передати справу до Правительствуючого Сенату. Вироки у справах пошкодження державної власності (вирубка лісів, пожежі в маєтках) узгоджувалися з казенними палатами.
До складу палат карного суду входили голова, якого на посаду схвалював імператор, 2 радники і 2 асесори, яких призначав Правительствуючий Сенат. Справи велися губернськими стряпчими карних справ, які перебували при губернському прокуророві. Після відновлення їхньої самостійності вводилися виборні засідателі — по 2 особи від дворянства і купецтва. Із 1831 голови палат карного суду також стали обиратися дворянами. Ліквідовані внаслідок судової реформи 1864.
Загальні принципи, на яких існувала судова влада в дореформений період в українських губерніях Російської імперії, полягали в змішуванні адміністративних і судових функцій. Інквізиційні процесуальні норми, непрозоре, письмове судочинство сприяли тому, що перевага надавалася виконавчій владі над судовою, внаслідок чого С.п. потрапляли в залежність від адміністрації й відстоювали державні інтереси замість інтересів населення. Губернаторам належало надмірне право нагляду за їхньою діяльністю, схвалення виборних суддів на посадах, а також впливу на судочинство, особливо карне, вироки якого вони схвалювали. Їм безпосередньо підпорядковувалася місцева поліція, яка проводила слідство й виконувала вироки судів. Судові посади обіймалися дворянами, для яких встановлювався майновий ценз, а не професійно-кваліфікаційна придатність. Сам судовий процес був недосконалий, попереднє дізнання не відділялося від формального слідства. Перевага віддавалася зізнанню підсудного, а щоб його добитися, вдавалися до тортур, які були скасовані лише 1801. Адвокатура була відсутня. Як наслідок, для судочинства були характерними повільний розгляд справ, негласність та закритість, формалізм, некомпетентність, бюрократична тяганина, хабарництво.
Після судової реформи 1864 С.п. 1864—1917 засновувалися згідно із судовими статутами від 20 листопада 1864 внаслідок судової реформи. Були апеляційною інстанцією по відношенню до окружних судів, органами судового нагляду за їхньою діяльністю, з’їздами мирових суддів, а також адвокатурою, нотаріатом, судовими слідчими та вважалися судами першої інстанції у справах про державні злочини. Запроваджувалися поетапно, спершу в центральних губерніях Російської імперії, згодом — в історичних регіонах, залежно від часу їх входження до складу імперії та ступеня інтегрованості в імперський правовий простір. На введенні цієї категорії судів наполягали поміщики, сподіваючись отримати в них надійний захист особистих та приватновласницьких прав. Засновувалися в кожному суд. окрузі, до складу якого входило кілька губерній. Щоб зменшити можливості адміністративного підпорядкування судів, межі судового округу не збігалися з адміністративно-територіальним поділом.
С.п. поділялися на департаменти карних і цивільних справ, кожний з яких очолювали голова та члени, які призначалися на посаду імператором внаслідок подання міністра юстиції. Один із голів назначався старшим й очолював присутствіє загального зібрання судової палати. Він же наглядав за проходженням справ як у самій палаті, так і в підвідомчих їй окружних судах, та за діяльністю посадових осіб судового округу. Призначалися судді пожиттєво й могли бути звільнені лише в разі зловживань за рішенням членів судейської корпорації. При палаті діяли прокурорський нагляд, ради присяжних повірених та канцелярія.