Елла Джейн Фіцджеральд (; 25 квітня 1917, Ньюпорт-Ньюс, Вірджинія — 15 червня 1996, Беверлі-Гіллз, Каліфорнія) — американська джазова співачка. Діапазон її голосу становив три октави (від D♭3 до D♭6), для виконавської манери були характерні чистота тону, бездоганна дикція, фразування та інтонація, а також майстерна імпровізація та використання скету.
Фіцджеральд була визначною виконавицею пісень з Great American Songbook, її називали «першою леді американської пісні» та «королевою джазу». Протягом 59-річної кар'єри співачка записала понад 70 альбомів і продала більше 40 мільйонів копій своїх платівок, отримала 13 премій «Греммі», Національну медаль мистецтв від Рональда Рейгана та Президентську медаль свободи від Джорджа Буша-старшого.
Біографія
Ранні роки Елла Джейн Фіцджеральд народилася 25 квітня 1917 року в Ньюпорт-Ньюс, штат Вірджинія, у родині з негритянським і ірландським корінням. Її батько Вільям і мати Темпі Фіцджеральд не були одружені офіційно. Батькові було 35 років, він працював водієм навантажувача, матері — 23, вона працювала в пральні.
Пара розлучилася невдовзі після народження дочки, після чого Елла з матір'ю переїхали у південно-східну частину Нью-Йорка, в Йонкерс. Там мати Елли познайомилась з португальським іммігрантом Джозефом да Сілва. Вони почали жити разом, і у 1923 році у них народилась дочка Франсіс да Сілва, яка стала зведеною сестрою Елли. Сім'я дотримувалася принципів методизму, часто відвідувала церкву й недільні служби. Елла з дитинства вивчала Біблію і полюбила церковний спів. Співаючи спіричуелси і госпели, як багато чорношкірих співачок того часу, дівчина розвивала свій музичний талант.
Сім'я перебувала у скрутному матеріальному становищі, матір з вітчимом могли винаймати лише одну кімнату в багатоповерховому будинку, але попри це Елла зростала безтурботною і добродушною дитиною. Вона хотіла стати танцюристкою, також любила слухати джазові записи Луї Армстронга, Бінга Кросбі і The Boswell Sisters, вечорами наодинці розучувала пісні з платівок. Її кумиром стала Конні Босвелл, у якої Елла перейняла манеру співу і деякі прийоми фразування. Як пізніше розповідала сама Фіцджеральд, мати «принесла додому запис Конні, і я просто закохалась в її голос; я намагалась співати якомога більш схоже на Босвелл».
У 1932 році мати Елли померла внаслідок серцевого нападу. Для чотирнадцятирічної дівчинки це стало страшним ударом. Вона почала гірше навчатися, а невдовзі зовсім закинула школу. Через протиріччя з вітчимом Елла переїхала жити до своєї тітки Вірджинії Генрі. Певний час вона підробляла доглядачкою в борделі, де зіткнулася зі світом мафії і гравців в азартні ігри. Після того, як неповнолітньою дівчиною зайнялась поліція і служби опіки, її помістили в сирітський притулок в Бронксі, пізніше перевели в інтернат для дівчат в Гудзоні, Нью-Йорк, але невдовзі Елла звідти втекла й деякий час залишалася безпритульною.
Творчий шлях
Початок кар'єри, 1930-і роки Дебют Фіцджеральд як співачки відбувся 21 листопада 1934 року в театрі «Аполло» в Гарлемі, Нью-Йорк, коли взяла участь в конкурсі Amateur Nights. Спершу Елла планувала затанцювати в стилі місцевого танцювального дуету Edwards Sisters, але в останню секунду вирішила заспівати як Конні Босвелл. Спочатку все йшло не надто гладко, оскільки Елла до цього жодного разу не виступала на сцені, у неї навіть не було слушного сценічного одягу. Першу пісню «The Object of My Affection» Фіцджеральд перервала і розпочала заново, оскільки у неї на мить зник голос від хвилювання. Однак, доспівавши до кінця, у відповідь вона отримала схвальні вигуки і оплески і це додало їй впевненості у собі. Фіцжеральд з успіхом виконала другу композицію «Judy» і пішла за лаштунки. Переможець визначався відповідно до реакції глядачів, і коли ведучий оголосив ім'я Фіцджеральд, глядацький зал зірвався оплесками. Елла зайняла перше місце і виграла приз у 25 доларів, а також тижневий ангажемент в «Аполло».
У січні 1935 року Елла Фіцджеральд отримала можливість виступити з біг-бендом Тайні Бредшо в гарлемському Театрі опери. Тоді ж саксофоніст Бенні Картер, який був присутній 21 листопада 1934 року в «Аполло» і примітив молоду співачку, познайомив її з джазовим барабанщиком і керівником оркестру . Вебб до того часу вже співпрацював зі співаком Чарлі Лінтоном і, як повідомляла The New York Times, він «неохоче підписав контракт з Фіцджеральд … вона була незграбною і неохайною, такий собі неогранований алмаз». Вебб все ж запропонував їй виступити разом на танцювальному вечері в Єльському університеті.
Фіцджеральд почала виступати з оркестром Вебба в гарлемському танцювальному закладі «Савой» на постійній основі, там вони разом записали декілька хітів, у тому числі «Love and Kisses» і «(If You Can't Sing It) You'll Have to Swing It (Mr. Paganini)». Однак першою піснею, яка принесла Фіцджеральд найбільшу популярність, на той момент стала «A-Tisket, A-Tasket» — імпровізація на тему дитячої лічилки, яку співачка записала спільно з Елом Фельдманом у 1938 році. Пізніше того ж року вийшло сюжетне продовження «A-Tisket, A-Tasket» — пісня «I Found My Yellow Basket».
Чік Вебб помер 16 червня 1939 року. Його колектив був перейменований на «Ella and Her Famous Orchestra», Фіцджеральд стала лідеркою біг-бенду. Разом з музикантами вона записала більше 150 композицій. Утім, на думку журналістів з The New York Times, «більша частина з них не являла собою нічого особливого, це були посередні попречі». Оркестр припинив своє існування у 1942 році.
1940-і роки, студія Decca
У 1942 році Елла Фіцджеральд вирішила розпочати сольну кар'єру і підписала контракт зі студією звукозапису Decca Records. Тепер вона співпрацювала з Біллом Кенні, Луї Джорденом і гуртом The Delta Rhythm Boys. Менеджером Фіцджеральд став Мілт Геблер, в ролі імпресаріо виступав Норман Гранц. Завдяки зусиллям останнього Елла почала часто з'являтися на джазових концертах, які проводилися в рамках Jazz at the Philharmonic. Невдовзі Гранц став менеджером Фіцджеральд, однак записуватися на його лейблі Елла почала лише через 10 років.
Тим часом в джазовій музиці відбулись значні зміни — ера свінгу дійшла кінця, впала популярність біг-бендів. Новий стиль бібоп допоміг Фіцджеральд урізноманітнити свою вокальну майстерність, особливо помітним це стало після початку її спільної роботи з Діззі Гіллеспі. Саме в цей період Елла почала використовувати у співі елементи скету, надалі це стало однією з візитівок її стилю. Як вона пізніше говорила, під час виступу з Гіллеспі вона «просто намагалась копіювати звучання духових інструментів оркестру».
Пісня 1945 року «Flying Home» Елли Фіцджеральд була аранжована Віком Шоеном, і пізніше її назвали «одним з фундаментальних джазових записів десятиліття… там, де музиканти на кшталт Луї Армстронга використовували вже наявні імпровізації, Елла Фіцджеральд не боялась експериментувати і створювати нове». Ще одна композиція «Oh, Lady Be Good!» (1947) закріпила за Фіцджеральд статус однієї з найкращих джазових вокалісток.
1950—1960-і роки, студія Verve. Пік кар'єрного успіху Фіцджеральд виступала на концертах Jazz at the Philharmonic аж до 1955 року, пізніше залишила студію Decca. Менеджер співачки Норман Гранц спеціально для неї створив лейбл Verve Records. Сама Фіцджеральд говорила про цей період як про ключовий в її кар'єрі:
У 1956 році побачив світ альбом Ella Fitzgerald Sings the Cole Porter Songbook, який став першою з восьми платівок-пісенників, записаних Еллою в період з 1956 до 1964 року. Кожен такий пісенник являв собою збірку пісень певного автора, композитора чи поета, чиї твори входили до Great American Songbook. Серед цих записів Фіцджеральд були як класичні джазові стандарти, так і менш відомі раритетні композиції. Альбом Ella Fitzgerald Sings the Duke Ellington Songbook був єдиним, у створенні якого окрім Фіцджеральд брав безпосередню участь автор композицій. Дюк Еллінгтон і Біллі Стрейгорн також спеціально для Фіцджеральд написали два нових треки — пісню «The E and D Blues» й інструментальну сюїту «Портрет Елли Фіцджеральд».
Серія Songbook у підсумку виявилася найуспішнішим комерційним проєктом Фіцджеральд і принесла їй величезну популярність. The New York Times писала, що «ця колекція пісень була першим в своєму роді проєктом, присвяченим творчості якого-небудь одного автора пісень; попальбом став одним зі способів серйозного вивчення музики».
У 1972 і 1983 роках Фіцджеральд також випустила платівки Nice Work If You Can Get It і Ella Loves Cole, присвячені творчості Джорджа Гершвіна і Коула Портера відповідно. Більш пізня збірка Ella Abraça Jobim, записана на студії Pablo Records, включила твори Антоніу Карлуса Жобіна.
У період запису пісенників Елла Фіцджеральд регулярно протягом 40-45 тижнів на рік гастролювала і давала концерти по всій Америці і за кордоном. Організатор виступів Норман Гранц сприяв тому, що Елла стала однією з найуспішніших концертних співачок. Одними з найпопулярніших концертних записів стали At the Opera House, Ella in Rome, Twelve Nights in Hollywood і Ella in Berlin. Останній альбом містив «Балладу про Меккі-Ніж», яка принесла Еллі премію «Греммі». На цьому записі чутно, як під час виконання Елла забула слова, але майстерно вийшла з ситуації використавши скет.
Пізній період кар'єри Студію Verve Records придбала компанія «MGM» у 1961 році за 3 мільйони доларів, і з 1967 року MGM перестала укладати контракти з Фіцджеральд. Наступні 5 років вона працювала на студіях Atlantic, Capitol і Reprise. У цей період Елла експериментувала у різноманітних музичних жанрах, відійшовши від класичного джазу. На лейблі Capitol вийшов її альбом Brighten the Corner — збірка урочистих пісень, Ella Fitzgerald's Christmas — збірка традиційних різдвяних пісень, Misty Blue — альбом в стилі кантрі, а також 30 by Ella — серія з шести записів-попурі. Один з тогочасних синглів Фіцджеральд «Get Ready» (кавер-версія пісні Смокі Робінсона) в її творчості став останнім, що потрапив до американського хіт-параду.
Неочікуваний успіх концертного альбому 1972 року Jazz at Santa Monica Civic '72 надихнув Нормана Гранца заснувати Pablo Records — перший лейбл після продажу Verve. Фіцджеральд записала близько 20 платівок для цього лейблу. Запис живого виступу 1974 року Ella in London з піаністом Томмі Фленаганом, гітаристом Джо Пассом, контрабасистом Кітером Беттсом і барабанщиком Боббі Даремом був сприйнятий дуже тепло і багатьма вважався одним з найкращих записів Фіцджеральд. Наступного року вона знову виступила з Пассом на німецькому телебаченні в Гамбурзі. Тоді ж у середині 1970-х років критики помітили погіршення вокальних даних співачки, вона почала використовувати коротше і гостріше фразування, голос став жорсткішим. Через проблеми зі здоров'ям Фіцджеральд була змушена припинити студійну діяльність у 1991 році, її останній виступ відбувся у 1993 році в Сан-Франциско.
Останні роки життя і смерть У 1989 році Фіцджеральд взяла участь в записі альбому Квінсі Джонса Back on the Block, який пізніше здобув декілька премій «Греммі». Однак серйозні проблеми зі здоров'ям заважали її творчій діяльності (у 1986 році співачка перенесла операцію на серці, зір стрімко погіршувався — катаракта розвинулась ще в 1972 році). У 1990 році Елла знову потрапила до лікарні під час гастролей в Голландії.
У 1993 році через наслідки діабету лікарі ампутували Фіцджеральд обидві ноги нижче колін. Після чергової госпіталізації у 1996 році вона провела останні дні життя у своєму будинку в Беверлі-Гіллз, пересуваючись за допомогою інвалідного візка. Співачку оточували її родичі, в тому числі син Рей і 12-річна онука Еліс. У ті дні вона говорила, що «хотіла лише вдихати свіже повітря, слухати спів птахів і сміх Еліс».