Війна за галицько-волинську спадщину (1205—1245) або Війна за об'єднання Галицько-Волинського князівства — затяжна боротьба за владу в Галичині і на Волині після загибелі Романа Мстиславича за участю представників різних гілок династії Рюриковичів і соціальних верств Галицько-Волинського князівства при втручанні Угорщини та Польщі. Закінчилася приходом до влади Романовичів на Волині (1214), в Галичі (1229, остаточно 1238) і перемогою під Ярославом над останнім серйозним претендентом (1245).
В ході війни були ліквідовані удільні князівства Південно-Західної Русі, зокрема Луцьке і Белзьке які опинились під контролем Данила Романовича, князі отримували землі від центральної влади на правах васалів. Після смерті короля Данила (1264) 5 років існувало Холмське і близько 30 років — Володимирське та Луцьке князівства, після чого всі галицько-волинські землі знову опинилися під владою єдиного князя, Юрія Львовича.
Галицьке і Волинське князівства Галицьке князівство — виникло у ХІІ ст. на базі Перемиського, Теребовлянського і Звенигородського князівств, які у 1084 р. захопили князі-ізгої Ростиславичі: Рюрик, Володар і Василько. 1141 року Володимирко Володарович (1141—1152) переносить столицю землі з Перемишлю до Галича, а у 1145 виганяє останнього удільного князя Івана Ростиславича Берладника. Найбільшої могутності князівство досягло за правління Ярослава Осмомисла (1153—1187), якому вдалось втихомирити бунтівне боярство і поширити свою владу на Придунайські землі. Після смерті його сина Володимира Ярославича за Галицьку землю починається боротьба яка завершилась вокняжінням Романа Мстиславича волинського у 1199 році.
Волинь до 1170-х рр. залишалася в залежності від Києва. Київські князі намагались втримати багату Волинську землю під своєю рукою як базу для подальших дій. Одночасно із змінами в Києві мінялися волинські князі. Вони були повністю залежні від Києва і повинні були виконувати волю київського князя. Виділення Волині в окреме князівство відбулось за Ізяслава Мстиславича. Як і інші князі з Мономахової династії, він добивався влади у Києві і тричі на короткий час був київським князем (1146–1154). Але, зустрічаючи вперте суперництво з боку інших князів, він вважав київський престол непевним для себе, тому основну увагу скерував на Волинь, де почав організовувати князівство для свого роду. Ізяслав переселив до Володимира родину і переніс двір. Волинь не уникнула процесу роздроблення, який в цей період відбувався на Русі. Після смерті Мстислава Ізяславича (1170) його сини поділили Волинську землю: Роман одержав Володимир, Всеволод — Белз, Святослав — Червен, Володимир — Берестя. Але цей процес не набув небезпечного характеру, тому що завдяки енергії Романа Мстиславича було створене Галицько-Волинське князівствоКрип'якевичІ. П. Галицько-Волинське князівство. — Київ: Наукова думка, 1984. — С. 82..
Претенденти на галицьку спадщину Крім синів Романа Мстиславича, на Галицьку землю претендувало чимало руських князів та іноземних монархів, які були в різних родинних зв'язках з Романом або попереднім галицьким князем Ярославом Осмомислом (†1187).
У 1206 свої претензії на галицько-волинський спадок висунули сини новгород-сіверського князя Ігоря Святославича: Володимир, Святослав, Роман та Ростислав — як пасинки та діти галицької князівни Єфросинії Ярославни і внуки Ярослава Осмомисла. Щоб заручитися підтримкою інших чернігівських князів (Ольговичів), брати на сеймі сіверських князів (1206) відмовилися від прав на свої уділи на Сіверщині, залишаючи за собою лише Путивльське князівство.
Торопецький князь Мстислав Удатний також претендував на Галич: його мати також була донькою Ярослава Осмомисла. Претензії Мстислава з точки зору права були вагомішими за претензії Данила Романовича та Ігоровичів. Тому вдова Романа, Анна поспішила через шлюб сина з Анною Мстиславною підкріпити претензії Данила. Цей альянс вона вважала настільки вдалим, що відразу відійшла від політичної діяльності. Угорський король також для збільшення легітимності претензіям свого сина Андрія, добився його шлюбу з дочкою Мстислава.
Інші претенденти на Галицьку спадщину мали значно менші права, особливо з-поміж представників сусідніх династій. Всі вони виходили із спорідненості з Романом Мстиславичем, трактуючи її так як їм було вигідно. Лешко Білий був одружений з племінницею Романа. Коломан I Угорський по материнській лінії був правнуком Єфросинії Мстиславни, Данило і Василько були правнуками її брата. Легітимних підстав претендувати на Галицьку спадщину у Коломана практично не було. Мабуть угода у Спіші (1214), скріплена шлюбом обох сторін і коронація Коломана королем Галицької землі мали підкріпити ці голі претензії в очах галицького боярства. Зрозумівши безперспективність такої політики, угорський король Андраш II прагнув надати легітимності претензій своєму синові Андрію через шлюб з донькою Мстислава Удатного. Від останнього вимагали також заповіту на користь зятя.
Поява в числі претендентів Ростислава Рюриковича також не випадкова. Рюрик Ростиславич міг вважати, що насильне прийняття його дочкою чернецтва недійсне, а, значить, другий шлюб Романа і діти від цього шлюбу нелегітимні. Тоді його син мав право на спадщину, як старший брат дружини Романа, у якої не було синів. Цей казус показує, що права ближчої родини вступали в силу аж після прав претендентів «по кужелю». На цьому ж казусі базували свої претензії і Михайло Всеволодович та його син Ростислав: мати Ростислава була донькою Романа і Предслави. Данила і Василька вона могла трактувати як бастардів батька, не узаконених заповітом. Роман, крім того, одружився вдруге до того, як його перша дружина стала черницею.
Звичайно, найбільше прав мав Ростислав Іванович, син Івана Берладника, як останній прямий нащадок першої династії. Саме тому угорці поспішили прикласти йому до ран отруту ще у 1188 році.
З родичів Романа, чиї права вступали в силу в останню чергу, спробував щастя його двоюрідний брат Мстислав Німий.
Історія
Прихід і князювання Ігоровичів (1205—1211) Після смерті Романа Мстиславича Рюрик, його давній суперник, зрікся чернечого чину, зібрав армію і пішов на Галицьке князівство. Хоча Рюрик розбив під Микуличином на річці Серет галицьке військо, йому не вдалося утвердитися в Галичі, оскільки Анна, вдова Романа, зустрілася в Сяніку з угорським королем Андрашом II і визнала чотирирічного Данила його васалом, «прийняв бо він Данила, яко милого сина»Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. — Київ: Дніпро, 1989. — 370. Після цього Андраш відправив до Галича значну угорське військо, яке не дало місцевим боярам виступити проти Романовичів.
У 1206 галицьке боярство запросило на княжіння у Галичину чернігівських князів Ігоревичів — синів Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім». У серпні 1206 вони приходять разом з Рюриком Ростиславичем і посідають княжі столи у Галицькій землі: Володимир Ігорович зайняв Галич, а Роман Ігорович — Звенигород. Княгиня Анна з дітьми втекла до Володимира на Волині ще до приходу війська Рюрика.
Наприкінці 1206 Святослав Ігорович, молодший брат Володимира і Романа, захопив Володимир на Волині, а вдові Анні з дітьми довелося перебралася в Польщу до князя Лешка І Білого. На початку наступного року Лешко послав Данила в Угорщину, а Василька з Анною залишив у себе. Восени 1207, намовлений боярами, Роман Ігорович з допомогою угорського війська розбив під Галичем свого брата Володимира і захопив місто. Того ж року князь белзький, Олександр Всеволодович за підтримки польського війська Лешка Білого і Конрада І Мазовецького зайняв Володимир на Волині, а Святослав Ігорович потрапив до поляків у полон. Поляки пограбували місто і князеві Олександру ледь вдалося врятувати від них церкву. Втім, Олександр не зміг довго втриматися у місті, оскільки поляки замінили його дядьком, Інгваром Ярославичем, тож йому довелося повернутися у свій Белзський уділ.
Тоді ж берестяни забрали до себе на княжіння Василька Романовича. Також йому вдалось на короткий час утвердитися у Белзі під час княжіння Олександра у Володимирі. Восени 1208 палатин угорський Бенедикт захопив Галич. Йому назустріч виступив князь Мстислав Ярославич Німий, проте боярство вигнало останнього. В середині 1209 Ігоровичі зібрали велике військо і знову пішли походом на Галицьку землю. Бенедикт утік до Угорщини. Вигнавши угорців, Ігоровичі зайняли Галицьке князівство — Володимир Ігорович сів у Галичі, Роман — у Звенигороді, Святослав — у Перемишлі, Ізяслав Володимирович, син Володимира Ігоревича, сів княжити у Теребовлі, Всеволода Ігоровича брати відправили для пошуку компромісу з угорцями.
Однак політика Ігоровичів щодо галицьких бояр виявилась несподіваною для останніх. Брати почали розправлятися зі своїми конкурентами, і, як пише літописець, «убито ж було їх числом п'ятсот, а інші розбіглись»Літопис Руський . — 372. Невдоволені таким поворотом галичани знову звернулись до угорців. Влітку 1210 року велике угорське військо на чолі з палатином Пота вирушило на Галичину. Жителі Перемишля, побачивши значні сили угорців, здали місто без бою, після чого військо вирушило на Звенигород. До облоги міста долучились значні сили Волинських князів — белжців Василька Романовича, пересопничан Мстислава Німого, володимирців Олександра Всеволодовича та лучан Ярослава Інгваровича, а також поляки Лешка Білого. Роману Ігоровичу на допомогу прийшли половці, яких угорці прогнали з-під міста. Але переслідуючи степовиків угорці зазнали поразки у битві на ріці Лютій. Проте це не врятувало Звенигород, і містяни, після захоплення їхнього князя у полон, здалися.
Об'єднане військо після цього пішло на Галич. Володимир Ігорович зумів втекти до приходу угорців, але його наздогнали на ріці Нізді і здолали. У вересні 1210 року на Галицький трон був посаджений Данило Романович. А Святослава й Романа (можливо й Ростислава) Ігоровичів привселюдно повісили на міській площі.
Угорські претенденти. Феномен Володислава Кормильчича На початку 1212 року угорський король Андраш ІІ знову пішов військом на Галич, увів туди Анну з Данилом й ув'язнив Володислава Кормильчича. В кінці того ж року бояри закликали на княжіння пересопницького князя, Мстислава Німого, тому Анні з Данилом довелось втекти в Угорщину, а Василько вирушив до Белза. 1213 року Лешко Білий віддав Белз Олександру Всеволодовичу. А у вересень 1213 р. — Володислав Кормильчич за підтримки угорців, «в'їхав у Галич, і вкняжився, і сів на столі»Літопис руський . — С. 373.. Проте вже весною наступного, 1214 р., Лешко зібрав велику армію з Волинської землі і пішов на Галич. У битві на річці Бібрка «сталась січа велика, і одоліли ляхи й русь а Володислав утік: многі були побиті із воїв його»Літопис руський . — С. 374. Правда, русько-польські війська не змогли здобути Галич а натомість розграбували Теребовлянщину.
Весною 1214 р. Лешко посадив Данила і Василька в містах Тихомлі і Перемилі. А осінню того ж року між ним та Ендре ІІ було укладено угода в місті Спіш. Зміст перемовин передає Іпатіївський літопис: «І вподобав король Андрій раду сю Пакославов, і зустрівся з Лестьком у городі Спіші, і взяв дочку його Саломею за сина свого. І, пославши воїв, схопив Андрій Володислава Кормильчича в Галичі, і заслав його». Як наслідок реалізації умов угоди Ендре ІІ садить у Галичі свого сина Коломана, а Перемишльську волость віддає в управління Лешку. В тому ж році Лешко силою відібрав Володимир у Олександра Всеволодовича і посадив туди молодих Романовичів. На початку 1215 р. у Галичі відбулась коронація Коломана як Galiciae Rex'a. Однак мир між угорцями та поляками був не довгий, вже того ж 1215 року Андраш порушив Спішський договір і відібрав Перемишльщину в Лешка. Лешко послав в Новгород за князем Мстиславом Удатним, якому запропонував стати правителем у Галицькій землі.
Об'єднання Волині. Мстислав Удатний.