Гассаніди

Гассаніди (; південноарав.: bn Ġs¹n) — християнська арабська королівська династія, що правила у II—VII столітті у Східній Палестині (територія сучасної Йорданії). Були клієнтами Візантійської імперії, виконуючи роль федератів, відповідальних за захист східного кордону імперії від набігів бедуїнівHarris, Jonathan (2016). The Lost World of Byzantium. Yale University Press. p. 75. Часто воювали проти царства Лахмідів, союзника Сасанідської імперії. На піку своєї могутності в VI столітті, особливо за правління Юстиніана I, Гассаніди піднялися з одного з кількох арабських союзників Візантії до колективної влади над усіма ними, утворюючи широку конфедерацію арабських племенHoberman, Barry (March–April 1983). "The King of Ghassan". Saudi Aramco World.. Це започаткувало період потужної домусульманської арабської державності. Ранні мусульманські завоювання завершили період влади Гассанідів на Близькому Сході. У 636 році Гассаніди зазнали остаточної військової поразки в битві при Ярмуку та потрапили під владу Арабського халіфатуFisher, Greg (2019). Rome, Persia, and Arabia: Shaping the Middle East from Pompey to Muhammad. Routledge, p. 114–115, 159, 170–171. Гассаніди значною мірою зберегли свою християнську приналежність, розійшовшись по мелькітській та сирійській церквахBowersock, G. W.; Brown, Peter; Grabar, Oleg (1998). Late Antiquity: A guide to the Postclassical World. Harvard University Press. ISBN 9780674511705.

Назва За легендою своє ім'я Гасаніди отримало від джерела Гассан в Хіджазі, біля якого прибульці осіли з дозволу Саліхідів.

Історія Походить з бедуїнського кочівного племені Бану Музакія, яке мігрувало у II столітті з півдня Аравійського півострова (з території у сучасному Північному Ємені). Воно поселилися біля джерела Гассан в аль-Мушаллалі, поблизу Мекки, внаслідок чого отримало свою назву. Між II і III століттями Гассаніди були головною племінною конфедерацією (основними племенами були Хуза'а, Авс-і-Хазрадж, Бану Джафна та Бану Амр ібн Мазін ібн аль-Азд), що діяла в Хіджазі з резиденцією в ЯсрібіRobin, Christian J. (2015). "Ghassān en Arabie". In Genequand, Denis; Robin, Christian J. (eds.). Les Jafnides, rois arabes au service de Byzance (VIe siècle de l'ère chrétienne). De Boccard. pp. 79–120.. В цей час плем'я бану-джафна стає провідним і правлячим, тому Гассанідів також стали звати Джафнідами.

Період панування Гассанідів у цьому регіоні закінчився, коли 30 тис. Гассанідів між 250 і 300 роками на чолі із Джафна I ібн Амром, сином Амром і онуком Талабом мігрували на північ до місцевості Джаджаїма на кордоні з Римською Сирією. Пізніші хвилі міграції відбулися близько 400 рокуHoberman, Barry (March–April 1983). "The King of Ghassan". Saudi Aramco World.

Аль-Харіс I ібн Талаба затвердився у регіоні Авранітида. Наприкінці панування Аль-Харіса II, з у 320-х роках, починаються окремі сутички з Кіндою. Це протистояння тривало за його синів-співправителів аль-Мунзіра I Старшого, аль-Айхама, аль-Мунзіра II Молодшого, аль-Нумана I, Амра II і Джабала II. Втім з середини IV ст. відомості про Гассанідів майже відсутні.

Їхня найдавніша письмова візантійська згадка в записах датується 473 роком, коли їхній вождь (шейх), Амр III ібн іль-Нуман (Аморкес), підписав договір з Візантійською імперією, визнаючи їхній статус федератів.

Ситуація різко змінилася на рубежі V—VI століть, Коли плем'я Гассан під проводом маліка аль-Харіса IV ібн Хіджра з нез'ясованих до кінця дослідниками причин 490 року переселилося ближче до кордонів з Візантією. Тут воно зіткнулося з філархами Саліхідами, яким були зобов'язані платити данину як охоронцям Арабського лімесу. За словами Ібн Хабіба, умови данини Гассанідів становили один динар, півтора динара та два динари для кожного члена племені Гассанідів, залежно від їхнього статусуShahid, Irfan (1989). Byzantium and the Arabs in the Fifth Century. Washington, D.C.: Dumbarton Oaks Research Library and Collection, p. 288.

500 року, скориставшись поразкою Саліхідів від держави Кінда, стриєчний брат маліка — Джид ібн Амр — повстав проти Саліхідів, вбивши збирача данини (джубі) Сабіта ібн ан-Мунзіра. Гассаніди прийняли християнство, а у 502—503 роках уклали з Візантійською імперією договір і набули статусу її союзників. Отримуючи щороку грошове забезпечення, вони споряджали загони кавалерії для армії Візантії. Вожді гассанідів офіційно іменувалися філархами і мали ранг кларіссімуса, а їхній верховний малік (цар) був зведений в патрикії і удостоєний титулу «глоріозіссім». Землі Гассанідів також постійно виконували роль буферної зони, захищаючи візантійські землі від набігів бедуїнських племен. Серед їхніх арабських союзників були Бану Джудам та Бану Аміла.

У 520 році малік Джабала IV ібн аль-Харіс вступив у конфлікт з візантійським імператором Юстином I через конфесійні суперечності. На деякий час він мігрував до північного ХіджазуShahîd, Irfan (1995). Byzantium and the Arabs in the Sixth Century. Volume 1, Part 1: Political and Military History. Washington, DC: Dumbarton Oaks Research Library and Collection, pp. 33–39. Лише наприкінці панування Юстина I чи на початку панування Юстиніана I відносини було відновллено. Тому Джабала IV відправив війська на допомогу візантійцям у протистоянні з Сасанідами і Лахмідами. Але у битві при Таннурусі малік Гассанідів загинувShahîd 1995, pp. 62–69, 174–175.

Свого розквіту царство Гассанідів досягло за його сина аль-Харіса V ібн Джабали (близько 529—569 роки), який увійшов в історію як один із залежних від Візантії правителів, що 529 року отримав від імператора царський титул «басилевс»Shahid, Irfan (2002). Byzantium and the Arabs in the Sixth Century, Volume 2, Part 1, Toponymy, Monuments, Historical Geography, and Frontier Studies. Dumbarton Oaks, p. 51–104. Значну політичну підтримку від отримував від імператориці Феодори. Аль-Харіс чесно виконував свої зобов'язання, беручи участь у придушенні заколотів в Палестині під час повстання самаритян (529—530 роки), у війнах із Сасанідами та Лахмідами. Аль-Харіс був прихильником монофізитської доктрини, що пояснюється, швидше за все, його прагненням відстояти етнокультурну самобутність арабів у візантійського світі. Він допоміг відродити Сирійську міафізитську церкву та підтримував розвиток міафізитів. У роки правління аль-Харіса остаточно склалося так зване Гассанідське царство — кочівна протодержава, що відігравала роль буфера між Візантією та арабськими племенами.

Політику батька продовжив аль-Мунзір III ібн аль-Харіс (569—581). При ньому загострилися розбіжності з Візантією, незадоволеною надмірним посиленням Гассанідів. Ідеологічним приводом протистояння стало дотримання у Гассанідів яковитського напрямку християнства. Він був захоплений разом з дружиною і декількома дітьми візантійським чиновником (куратором) Магном, та доставлений у 581 році до Константинополя. Імператор Тиберій II Костянтин (578—582) посадив його під домашній арешт.

Його старший син ан-Нуман IV ібн аль-Мунзір, що залишився на батьківщині, влаштовував набіги на візантійські володіння, але згодом потрапив у заслання разом з батьком. Близько 585 року царство гассанідів за наказом імператора Маврикія було розділено між 15 вождями арабських племен і припинило існуванняShahid, Irfan (1995). Byzantium and the Arabs in the Sixth Century: Volume I: Part 1: Political and Military History. Washington, DC: Dumbarton Oaks, p. 530–532, 537–538. Гассаніди втратили вплив на колись велику конфедерацію вірних племен. Деякі з цих племен вирішили залишитися в союзі з візантійцями, тоді як інші незадоволені групи приєдналися до Сасанідської державиShahid 1995, p. 540–548.

Розпад Гассанідського царства тривав недовго. Імператор Маврикій через 2-3 роки усвідомив, що він не в змозі захистити східний кордон без допомоги Гассанідів, на яких візантійці вже покладалися в цьому завданні до того моменту. Гассанідська конфедерація була відновлена (хоча вони залишалися монофізитами), і Гассаніди повернулися до своїх військових дій проти персів. Інформація про Гассанідів стає мізерною протягом більшої частини решти правління Маврикія до його смерті в 602 роціShahid 1995, p. 548–550, 562–563. Відомо лише, що між 587 і 591 роками філархом був Джафна II ібн аль-МунзірShahid 1995, p. 554–560. Ймовірно після смерті останнього у 590-х роках владу над Гассанідами було повернуто ан-Нуману IV ібн аль-Мунзіру, що панував до 600 рокуShahid 1995, p. 563–568.

На початку панування імператора Фоки у 602 році відновлення відносин між візантійцями та Гассанідами значно поліпшилися. Аль-Мунзіра III було звільнено із заслання на Сицилії, але про його діяльність майже немає згадокShahid 1995, p. 618–620. Ближче до кінця правління Фоки відносини з Гассанідами, можливо, знову погіршилися, оскільки Фока став більш тиранічним прихильником доктрини діофізитів і почав придушувати повстання монофізитів на Сході. Реакція Гассанідів на цей епізод невідомаShahid 1995, p. 630–631.

За часів імператора Іраклія відносини з Гассанідами різко покращилися і стали такими ж хорошими, як і за часів Юстиніана I. В цей час армія Гассанідів брала активну участь у війні Візантії проти Сасанідської держави, зокрема у боях в Малій Азії, контрнаступі Іраклія та у великій битві 627 року при НіневіїShahid 1995, p. 634–659.

Останньому гассанідському царю Джабалі V ібн аль-Айхаму (633—636) довелося від імені імператора Іраклія I (610—641) вести переговори з делегацією мусульман. Перехід Джабали разом із загоном арабів-християн на сторону мусульман на третій день битви на річці Ярмук (22 серпня 636 року) і звернення в іслам були обумовлені прагматичними міркуваннями: усвідомленням неминучості поразки візантійців через розбрат серед вищого командування і бажанням розділити з мусульманським військом плоди перемоги. Однак після конфлікту з халіфом Омаром ібн аль-Хаттабом, втік до Константинополя, розкаявся, повернувся в лоно християнства, був прощений і оселився в Малій Азії. Велика частина племені Гассан пішла за своїм ватажком, а територію його розселення зайняло велике племінне об'єднання таїтівAthamina, Khalil (1994). "The Appointment and Dismissal of Khālid b. al-Walīd from the Supreme Command: A Study of the Political Strategy of the Early Muslim Caliphs in Syria". Arabica. 41 (2), pp. 263.

Залишки гассанідів на чолі із аль-Хурані залишилися в Сирії, проживаючи в Дамаску та сільській місцевості Гута навколо містаKhalek, Nancy (2011). Damascus after the Muslim Conquest: Text and Image in Early Islam. New York: Oxford University Press, pp. 43–44.. Принаймні номінально і, ймовірно, поступово багато з цих гассанідів прийняли іслам, особливо за правління Муавії. За Омеядів вони входи до групи племен яман, що протистояла кайсітам. До IX століття залишки племені Гассанідів перейшли до осілого способу життя, і географ аль-Якубі зафіксував, що воно проживало в районі садів Гута в Дамаску та в Гарандалі у Зайордання.

Територія Географічно держава займала значну частину східного Леванту (від Петри і Філідельфії (Аммана) до Сергіополіса, влада Гассанідів поширювалася через племінні союзи з іншими племенами азді до північного Хіджазу і на південь до ЯсрібаПигулевская Н. В. Арабы у границ Византии и Ирана. М.; Л., 1964. С. 26, 41, 91, 140, 180–213.

Столиця Основною резиденцією Гассанідів стала Джабія ( — «Обране»), горбиста місцевість за 80 км на південь від Дамаска, де знаходилися стоянки кочівниківThrough the Ages in Palestinian Archaeology: An Introductory Handbook, p. 160, at Google Books.

Військо Основою була кіннота та верблюди. Усі чоловіки залучалися до бойових дій. Гассаніди мали на озброєні широкі мечі та списи. Їх військовим гаслом було «Яла Гассан ібіру»: «О Гассане, стій, стій міцно!»Shahid 1995, p. 622–626.

Економіка