Фоторецепторна оптика — це наука, яка вивчає вплив оптичних властивостей фоторецепторів сітківки (їх структури, розташування, орієнтації, форми, показник заломлення) на схоплення світла, його поширення і поглинання та перетворення у вихідний електричний сигнал.
Фоторецептор у сітківці виконує подвійне завдання: спрямовує світло до зорових пігментів і використовує пігмент для перетворення енергії світла в нейронний сигнал. Відтак, фоторецептор виконує як оптичні, так і фотохімічні функції.
Фоторецепторна оптика зародилась в 1860—1870-х рр., коли був відкритий зоровий пігмент (фотопігмент) у зовнішньому сегменті фоторецептора і виявлено, що фоторецепторні органели мають вищий показник заломлення, аніж середовище довкола фоторецепторів. Внаслідок вищого показника заломлення та маючи діаметр, близький до довжини хвилі видимого світла, фоторецептор хребетних та безхребетних діє, як оптичний хвилевід, ефективно спрямовуючи падаюче світло до місцезнаходження зорового пігменту.
У сітківці хребетних присутні два класи фоторецепторів — палички і колбочки, які відповідають за нічний, безколірний та денний, кольоровий зір, відповідно. Колбочкові фоторецептори сітківки спрямовані приблизно до центру зіниці ока та мають обмежений променів падаючого світла. Внаслідок цього відносна ефективність світлових променів, що досягають фоторецептора, є максимальною для «головного світлового променя» (відомого як b-промінь, який з'єднує центр зіниці із центром хвилеводу) та спадає для «периферійних променів» (a-променів; вищі апертурні кути). Цей феномен лежить в основі ефекту Стайлса — Кроуфорда, що є свого роду зіниці. Така зменшена світлова ефективність периферійних світлових променів послаблює їх променеву аберацію та внутріочне розсіяння світла, уможливлюючи більш ефективне схоплення світла фоторецепторними колбочками в центральній ямці сітківки і, як наслідок, вищу гостроту та роздільну здатність зору.
Фоторецепторна оптика, як наука, намагається пояснити структурну основу абсолютної, спектральної, напрямкової та поляризаційної чутливості фоторецептора сітківки.
Оптика біологічних тканин Оптичні властивості фоторецепторів невід'ємно пов'язані із оптикою ока (рогівкою, кришталиком, зіницею, скловидним тілом) і перевернутою архітектурою сітківки, що визначають поведінку та величину падаючого світла, яке потрапляє до фоторецептора. Тому для розуміння природи проходження і поглинання світла в фоторецепторі, фоторецепторна оптика бере до уваги оптичні властивості ока та сітківки, що є подібними до інших біологічних тканин, але також характеризуються унікальними рисами, які й обумовлюють ефективність внутрішньоочного проходження світла і його поглинання фоторецепторами.
Перш ніж розглянути оптичні властивості ока і сітківки хребетних і їх вплив на фоторецепторну оптику, слід в загальних рисах охарактеризувати оптичні властивості біологічних тканин, які мають спільні риси з оптичними властивостями ока. Тому теорія взаємодії світла з біологічними тканинами використовується для опису та моделювання оптики ока, сітківки і фоторецепторів.
Оптична неоднорідність біологічних тканин Оптичні властивості будь-якої біологічної тканини характеризуються її показником заломлення, шорсткістю поверхні та ступенем однорідності.
При проходженні світла через середовище відбувається його уповільнення, що залежить від оптичної густини даного середовища. Подібне зменшення швидкості світла в середовищі використовується для визначення його показника заломлення, n — відношення фазової швидкості світла у вакуумі c до швидкості світла в даному середовищі, v: .
Показник заломлення є фундаментальною фізичною величиною, що зазвичай виражається, як корінь з добутку діелектричної проникності з магнітною проникністю :
При проходженні світла через середовище, певна його частка загасає (внаслідок поглинання), що виражається через комплексний показник заломлення:
де дійсна частина, n — це показник заломлення і описує фазову швидкість світла, тоді як уявна частина, k (відома, як коефіцієнт екстинкції), описує величину загасання світла в середовищі. Клітинні органели та мембрани є структурно неоднорідними, що спричиняє і їх оптичну неоднорідність, а саме відмінні, нерегулярно розподілені показники заломлення (до прикладу, водний цитозоль має меншу оптичну густину, аніж мітохондрія). Тому, з оптичної точки зору, всі біологічні клітини є фазовими об'єктами: при взаємодії світла з клітинними неоднорідностями, що мають вищий показник заломлення, аніж оточуюче середовище, відбувається зсув фази світла, Δφ, що може бути виявлений з допомогою фазово-контрастної мікроскопії.
Просторова варіація показників заломлення в клітині відповідає скупченню розсіювачів різних розмірів, тому будь-яка взаємодія світла з біологічною тканиною характеризується мікроскопічними процесами розсіяння світла
Теорія розсіяння Мі для сферичних частинок будь-якого розміру
Розсіяння світла — це фізичне явище, характерне для світла, що поширюється через середовища з оптичними неоднорідностями, пов'язаними з просторовими коливаннями в показниках заломлення на мікроскопічному рівні.
Коли світло вдаряється в матеріальний об'єкт, електричне поле світла індукує електричний дипольний момент молекули, що коливається з частотою падаючого світла. Тоді кожна молекула діє як осцилююче точкове джерело, що випромінює світло у всіх напрямках. Потужність перевипроміненої (розсіяної) хвилі є ізотропною (однаковою в усіх напрямках) в площині, перпендикулярній напрямку падаючого поля, а її величина пропорційна (де f — частота хвилі; λ — довжина хвилі). Цей тип розсіювання, відомий як Релеївське розсіювання, генерується від одиничних осцилюючих молекул або молекул, що формують кластери дуже малих часток, чиї лінійні виміри значно менші, аніж довжина хвилі, тому розсіяні ними промені інтерферують лише конструктивно.
В 1908 р. німецький фізик Густав Мі запропонував точний розв'язок рівняння Максвелла для однорідних сфер. Запропонована Мі теорія розсіювання світла сферичною частинкою повністю описує електромагнітної плоскої хвилі на сферичних діелектричних об'єктах, будь-якого розміру та для будь-яких довжин хвиль, таким чином дозволяючи передбачити напрямок та величину енергії світла, що поширюється через і довкола сферичної частинки.
Відповідно з теорією розсіяння Мі, напрямок та інтенсивність світла, розсіяного ізотропною, однорідною та сферичною часткою можуть бути обчислені через співвідношення: , де Is — інтенсивність розсіяного світла, s — коефіцієнт розсіяння частинки; I0 — інтенсивність падаючого світла; λ — довжина хвилі світла; d — точка вимірювання розсіювання світла.
Для сферичної частинки, з діаметром рівним чи більшим від довжини світла, характерне , яке є майже незалежним від довжини хвилі. Таке розсіяння називається «розсіянням Мі».
Теорія розсіяння Мі застосовна до сфер будь-якого розміру, однак є й простіші розв'язки для конкретних випадків, хоч і не застосовні до інших ситуацій. Такою є, напр., теорія Релеївського розсіювання, що є справедливою тільки для малих сферичних часток, з діаметром, меншим ніж 1/10 довжини хвилі світла (d << λ) і яка є обмеженим випадком теорії Мі. Також існує відносно більш простий розв'язок теорії Мі для сферичних часток із значно більшим діаметром, ніж довжина хвилі (d>>λ). В цьому обмеженому випадку використовується класична геометрична оптика (до прикладу, теорія розсіяння Релея — Ганса — Дебая), яка коректно описує поведінку світла на таких частинках в термінах світлових променів.
З іншого боку, теорія розсіяння Мі менш коректно передбачає розсіяння світла для неоднорідностей з несферичною формою, випадки кутового розподілу розсіяного світла та багаторазово розсіяне світло.
В цілому, на основі співвідношення між розміром частинки та довжиною хвилі світла, процеси розсіяння можна розділити на три різні складові теорії Мі. Це співвідношення визначається, як параметр або розмір Мі:
де k — хвильове число; а — розмір частинки (a = d; де d — діаметр сферичної частинки).
Малюнок подає коефіцієнт ефективності розсіяння, Q (ефективна площа розсіяння), σ, нормована на геометричний поперечний переріз, πr2; де r — радіус сфери) слабко-поглинаючої однорідної сфери, як функцію від параметра Мі. На кривій чітко виділяються три області:
Релеївське розсіювання: Γ << 1 Розсіяння Мі: 0,5 < Γ < 10 Геометрична (променева) оптика: Γ >> 1
Для Релеївського розсіювання, Q швидко зростає із Γ, оскільки σ змінюється пропорційно шостій степені діаметра сфери, d і обернено пропорційно четвертій степені довжини хвилі, λ. Частки в області розсіяння Мі є більш ефективними розсіювачами світла, оскільки світло взаємодіє із частинкою в площі поперечного перерізу, що є більшою від геометричного поперечного перерізу. Це пов'язане із інтерференцією між розсіяними та дифрагованими хвилями, що ілюструють максимальні та мінімальні значення функції. Для більших значень Γ, в області геометричної оптики, ці коливання спадають і Q асимптотично наближається до граничного значення 2. Тут вузьке розсіяння вперед визначається світлом, яке дифрагується довкола частки і світлом, яке прямо падає на неї, що суперечить геометричній оптиці і тому відоме як (ефективна площа розсіяння сфери з великим радіусом в двічі перевищує площу її геометричного поперечного перерізу).
В цілому, частинки з різними розмірами здатні розсіювати світло з різними кутовими розподілами і з різним ступенем ефективності.
Теорія розсіяння Мі і її наближення знайшли широке застосування в обчисленні і моделюванні оптичних властивостей фоторецепторів, зокрема впливу їх складових (ядра, мітохондрій, олійних краплин, структурних неоднорідностей сегментів, мембранних дисків) на ефективність проходження і розсіяння світла. Неоднорідна структура фоторецептора обумовлює його оптичну неоднорідність, що характеризується просторовим коливанням різних показників заломлення, внаслідок чого складові фоторецептора є потенційними елементами розсіяння світла і погіршення зорового зображення. Оскільки діаметр фоторецептора наближається до довжини хвилі видимого світла (~0,5 мкм), то до фоторецепторів застосовні фізичні теорії розсіяння світла на частинках рівних чи більших від довжини хвилі, які дозволяють коректно передбачити проходження, поглинання та розсіяння світла у фоторецепторному хвилеводі.
Розсіяння світла в біологічних тканинах З оптичної точки зору, біологічна тканина може розглядатись як нерегулярний просторовий розподіл різних показників заломлення, чия величина і масштаб розподілу обумовлені структурою та розміром складових клітин тканини.
В біологічній тканині показник заломлення істотно варіюється, від n ≈ 1,33 для води до n ≈ 1,55 для білків та ліпідів. Різними є також показники заломлення деяких складових клітини: клітинного ядра (n ≈ 1,39), мітохондрії (n ≈ 1,41) та цитоплазми (n ≈ 1,38), що робить їх потенційно розсіюючими об'єктами і у випадку фоторецепторів може призводити до розмиття зображення на сітківці (див. нижче «Перевернуте ядро палички»). Так само варіюються геометричні розмірності біологічної тканини: від 1 мкм (субклітинні органели, напр., мітохондрії) до 10-20 мкм (клітина).
Обчислення припускають, що розсіяння в біологічній тканині обумовлені мембранними частинами клітини, зокрема органелами, що містять мембрани, як мітохондрія та ендоплазматичний ретикулум. Причиною такого розсіяння є високий показник заломлення між ліпідами в мембранному бішарі (n ≈ 1,48) та водяній цитоплазмі (n ≈ 1,38).
Велика щільність в тканині розсіюючих об'єктів, чий розмір ближчий чи більший від довжини хвилі світла, призводить до появи множинних «розсіянь Мі», що лише слабо залежать від довжини хвилі. Тому поширення світла в більшості біологічних тканин подібне до поширення світла в довільному середовищі, як густому тумані або хмарах (їх білий колір спричинений розсіянням Мі від краплин води, які мають розмір однаковий чи більший від довжини хвилі, тому розсіяння майже не залежить від довжини хвилі).
Розсіяння світла в оці