Володи́мир Ната́нович Ге́льфанд (, Новоархангельськ, Кіровоградська область — , Дніпропетровськ) — радянський військовик, учасник Другої світової війни.

Автор щоденникових записів, опублікованих після його смерті. Його книга «Deutschland Tagebuch 1945—1946» - перша й єдина книжка радянського офіцера, що побачила світ німецькою мовою в Німеччині«Воспоминания красноармейца на немецком языке» (укр. «Спогади червоноармійця німецькою мовою», рос.), Німецька хвиляDas Erste, Kulturreport, „Seltsame Erinnerungen eines sowjetischen Leutnants an das besetzte Deutschland“ (укр. «Дивні спогади радянського лейтенанта про окуповану Німеччину», нім.)Stern, „Von Siegern und Besiegten“ (нім., оригінал).

Біографія Володимир Гельфанд народився в селі Новоархангельськ Кіровоградської області (сучасна Центральна Україна) в єврейській родині. Сім’я жила в скрутних матеріальних умовах. Мати — Надія Володимирівна Городинська (1902—1982) — походила з багатодітної та малозабезпеченої родини, яка налічувала вісьмох дітей. Батько — Натан Соломонович Гельфанд (1894—1974) — працював на цементному заводі в місті Дніпродзержинськ. Батько не належав до партії, тоді як мати з 1917 року входила до лав партії більшовиків.Dr. Elke Scherstjanoi, нім. „Ein Rotarmist in Deutschland“ (укр. «Червоноармієць у Німеччині»)Эхо Москвы, „Военный дневник лейтенанта Владимира Гельфанда“ (укр. «Військовий щоденник лейтенанта Володимира Гельфанда», рос.)Гефтер, Олег Будницкий, „Дневник, приятель мой!“ (укр. «Щоденник, друже мій!», рос.)

З 1928 року сім’я проживала в Україні: батько працював бригадиром на металургійному підприємстві, мати — вихователькою в заводському дитячому садку. У 1933 році родина переїхала до Дніпропетровська. Батьки розлучилися, коли Володимиру було шість років.

В старших класах школи Володимир цікавився філософією, історією, політикою та поезією. Він був типовим представником інтелігентного «радянського випускника» 1930-х років: переконаним комсомольцем, редактором шкільної стінгазети, активним агітатором і організатором мистецьких конкурсів із декламації. У добу побудови соціалістичного суспільства та формування «нової людини» держава надавала великого значення словесному мистецтву. Відтак молодий Гельфанд вирішив обрати шлях письменника. Події сталінського терору майже не зачепили його особисто, тому не викликали у нього відчутного занепокоєння.

У 1940 році Володимир Гельфанд вступив до Робітничий факультет Дніпропетровського індустріального інституту у Дніпропетровську, куди перейшов після завершення середньої школи. Навчався там три курси.

На фронті Напад нацистської Німеччини на Радянський Союз у червні 1941 року перервав освіту Володимира Гельфанда. У серпні 1941 року, під час евакуації підприємств і державних установ з Дніпропетровська, він переїхав до Єсентуки, де тимчасово проживав у своїх родичів. Його батько виїхав до брата в Дербент, де працював у тилу до моменту призову до так званої «робочої армії» й направлення на роботи до міста Шахти в Донбасі.

У Єсентуках Володимир працював ремонтником. У квітні 1942 року він звернувся до військкомату, і 6 травня 1942 року був призваний до лав Червоної армії. Проходив навчання в артилерійській школі поблизу Майкопа на Західному Кавказі, отримав звання сержанта.

З червня 1942 року перебував, за власними спогадами, на «південному фланзі Харківського фронту». Після початку наступу вермахту на нафтові родовища поблизу Майкопа в серпні 1942 року частини, до яких належав Гельфанд, були передислоковані до району бойових дій на Кавказі.

У липні 1942 року Володимир Гельфанд пережив хаотичний відступ радянських військ у районі Ростова. У середині місяця його військову частину було оточено й знищено. Разом із невеликою групою солдатів йому вдалося прорватися з оточення і приєднатися до іншого підрозділу, який потім брав участь у бойових діях у районі Сталінграда. Гельфанд був призначений заступником командира взводу з політичної роботи. Він подав заяву на вступ до Комуністичної партії, після чого отримав кандидатський партквиток.

До кінця 1942 року бойові дії в районі Сталінграда загострилися. У грудні Гельфанд був поранений, що врятувало його від участі в найзапекліших боях. Його доправили до військового госпіталю поблизу Саратова, на схід від Волги.

Через ускладнення травми руки лікування тривало кілька місяців. Лише в лютому 1943 року він був виписаний і направлений до стрілецької офіцерської школи поблизу Ростова.

Влітку 1943 року Гельфанд відновив листування з матір’ю, яка перебувала в евакуації в Середній Азії. Від неї він дізнався, що майже всі його родичі по батьківській лінії загинули під час нацистських розстрілів євреїв в окупованих Єсентуках. Вижили лише батько Володимира та його дядько, які перебували в Дербенті.

Після тримісячного навчання на курсах молодших офіцерів Володимир Гельфанд отримав військове звання молодший лейтенант. Наприкінці серпня 1943 року його направили до 248-ї стрілецької дивізії, де він очолив мінометний взвод.Олег Шеин, „Боевой путь 248-й стрелковой дивизии“ (укр. «Бойовий шлях 248-ї стрілецької дивізії», рос.)

248-ма стрілецька дивізія була двічі повністю знищена і сформована наново. Під час третього формування у 1942 році вона комплектувалась переважно випускниками шкіл молодших командирів та військовослужбовцями з фронтових госпіталів.

Підрозділ Гельфанда було направлено на південь від Мелітополя, приблизно за 150 км. Восени 1943 року 248-ма стрілецька дивізія увійшла до складу 3-го Українського фронту.

У листопаді 1943 року Володимир Гельфанд став членом ВКП(б), а наприкінці січня 1944 року отримав військове звання лейтенанта.

Ведення щоденника Протягом усього часу — на фронті, у військовому госпіталі та у школі молодших офіцерів — він веде щоденник. У перервах між атаками і бомбардуваннями противника, на маршах, під час фортифікаційних робіт і підготовки до наступу, він шукає духовне заняття. У місцевостях, які проходила його частина, відвідував бібліотеки і запитував у мешканців про книжки. Писав вірші й надсилав їх до різних фронтових газет. Також він надсилав статті та вірші до центральних видань, випускав стінні газети і складав бойові листки. Володимир виступав на комсомольських і партійних зборах, обговорював з іншими промови Сталіна і директиви командування.

На початку 1944 року частина Гельфанда вступила в бій на південному Дніпрі. На початку травня 1944 року його підрозділ форсував Дністер у районі Григоріополя. Новий наступ у південному секторі фронту привів Гельфанда в серпні 1944 року до Бессарабії. Все частіше траплялися колони військовополонених і зрадників з власних лав, колабораціоністів. У своєму щоденнику він описував ненависть червоноармійців до полонених.

Під час пересувань частини йому, як і багатьом іншим, часто вдавалося пересуватися самостійно — поза обозом, зручнішими дорогами, знаходячи транспортні засоби та місця для ночівлі.

Восени 1944 року його підрозділ перебував у регіоні на схід від Варшави. Щоденник поповнювався нотатками про зустрічі з польським цивільним населенням. Наприкінці листопада 1944 року він уже понад два місяці не брав участі в бойових діях.

Його зволікання викликали незадоволення у командира дивізії Миколи Галая. Коли Володимир Гельфанд спробував поділитися своїми почуттями з фронтовою подругою командира дивізії, він викликав на себе гнів комдива Галая. У грудні 1944 року йому довелося пояснювати армійському прокурору факт самовільного залишення підрозділу.

1945 рік На початку 1945 року Червона армія готувалася до двох масштабних наступальних операцій — наступу на Віслу-Одер і на Східну Пруссію. Понад три мільйони радянських солдатів були заново сформовані, забезпечені і приведені в бойову готовність. Битва мала слідувати за успішними наступами в напрямку Берліна. Червоній армії протистояв досі потужний ворог, який біля кордонів своєї країни був готовий до запеклого опору. 12 і 13 січня розпочався радянський наступ. Велися динамічні бойові дії.

Гельфанд інструктував на початку січня 1945 року в 1052-му стрілецькому полку 301-ї стрілецької дивізії, яка завершувала підготовку до наступу. 301-й стрілецький полк з жовтня 1944 року входив до складу 5-ї армії генерал-полковника Миколи Берзаріна в межах 1-го Білоруського фронту під командуванням генерала армії Георгія Жукова.

Володимир Гельфанд отримав у 3-му батальйоні стрілецької частини командування мінометним взводом, і цього разу він справді опинився на самій передовій. Імовірно, це було своєрідним штрафним переведенням з метою перевірки, адже його попередній підрозділ у 5-й армії тримав стратегічним плацдармом за позиціями 301-ї дивізії.

Вранці 14 січня 1945 року почався наступ на південь від Варшави на річці Пилиця. 1052-й стрілецький полк зіткнувся з німецькою піхотою та танками, проте радянські підрозділи просувалися вперед несподівано швидко в цій частині фронту. Упродовж двох тижнів вони досягли кордонів, порушених вермахтом у 1939 році, що тоді вважалися межами Німецької імперії.

Записи щоденника Гельфанда свідчать про виснаження, але також і про гордість в очікуванні перемоги. Якщо він уже наприкінці 1944 року визнав, що для нього і для багатьох інших є бажаним взяти участь у взятті Берліна, то тепер ця мета ставала все ближчою.

На початку лютого 1945 року його частина наступала з півночі на західному березі Одеру. За спогадами командира дивізії полковника Володимира Антонова повідомляється, що 3-й батальйон 1052-го стрілецького полку мав відбивати особливо жорсткі контратаки.

Наприкінці березня 1945 року Гельфанда призначили до штабу 301-ї дивізії, де він вів Журнал бойових дій.

Напередодні Берлінської операції в штабі генерала Антонова було обрано нового автора журналу бойових дій. Таким чином, Гельфанд залишався в тилу, тоді як 301-ша дивізія у середині квітня розпочала наступ на Берлін із району Кюстріна. Він самостійно відвідував бойові позиції, проходив через щойно захоплені райони. Нарешті, наприкінці квітня він увійшов до Берліна.

У переможеному Берліні 2 травня 1945 капітулювала німецька столиця.

Гельфанд провів перші мирні тижні у вже зайнятому Берліні, виконуючи обов’язки штабного офіцера із різними завданнями: пересування військ, формування нових підрозділів, звільнення, технічне переоснащення, а також політична й загальна підготовка командного складу. До червня 1945 «непостійне положення» (запис від 3 червня 1945) для Гельфанда ще тривало, після чого він мав знову приєднатися до бойового підрозділу.

Гельфанд прагнув повернутися додому — «повна апатія, байдужість» — так він описував свій стан (запис від 12 червня 1945). Упродовж усього літа він сподівався на демобілізацію. Проте критерії звільнення Володимира Гельфанда не стосувалися: він не потрапив ані під першу хвилю демобілізації згідно з указом від 23 червня 1945, ані під другу — від 25 вересня 1945.

Без певного завдання він провів червень у напружених стосунках із командуванням. Коли йшлося про пограбування наукової бібліотеки, він вважав це «ганебним варварством» (запис від 16/17 червня).

На початку липня 1945 Гельфанд прибув до правління офіцерського резерву поблизу села Рюдерс. Він був обурений, коли в серпні було заборонено особисті контакти з німцями. Попри це, на власний ризик він продовжував їздити до Берліна.Deutsche Welle, „За что немки любили в 1945 году лейтенанта Красной армии?“ (укр. «За що німкені любили лейтенанта Червоної армії у 1945 році?», рос.)

Після того як Берзарін загинув у середині червня 1945 в Берліні внаслідок дорожньо-транспортної пригоди, 5 Армія була виведена з міста. Одночасно відбувалося переозброєння підрозділів. Також для Гельфанда мав визначитися новий район служби, і він сподівався на цікаве призначення відповідно до своєї кваліфікації. Він дбав про те, щоб отримати посаду політичного офіцера, і подавав прохання призначити його після мовних курсів як перекладача. Кар’єра політичного офіцера на Далекому Сході здавалася йому в серпні 1945 цілком реальною, після того як СРСР оголосив війну Японії.