В давнину територія Чорногорії була заселена іллірійцями. Від I століття до н. е. — під владою Стародавнього Риму. В VII столітті тут розселилися слов'яни. В XI—XII століттях тут існувала Дуклянська держава, яка була центром сербської державності в цей період і до кінця свого існування включала всі сербські землі. При сербському жупані Стефану Немані (бл. 1170—1196) Зета була приєднана до держави Неманичів. З розпадом сербо-грецького царства утворилося самостійне зетське князівство (1366). Наприкінці XIV — першій половині XV століття приморські міста відійшли до Венеції. 1439 року на територію Чорногорії вторглися турки. 1499 року територію Чорногорії офіційно приєднано до Османської імперії. У XVII столітті Цетинські митрополити перетворилися на політичних правителів Чорногорії. Після перемоги в битві при Крусах (1796) Чорногорія фактично здобула незалежністьДив. статтю «Черногория» в Радянській історичній енциклопедії.

1852 року Чорногорію проголошено спадковим князівством династії Негошів. На Берлінському конгресі (1878) визнано незалежність Чорногорії. У 1910 році країну проголошено королівством. У Першій світовій війні виступала на боці Антанти, 1916 року була окупована австро-угорською армією. В листопаді 1918 року сформована під сербським тиском Велика народна скупщина оголосила про позбавлення влади династії Негошів і об'єднання Чорногорії з Сербією. Різдвяне повстання прихильників самостійності було придушене. Від 1 грудня 1918 року — у складі Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 — Югославії). Під час Другої світової війни була окупована італійцями. З 1945 року — федеративна республіка. З 2006 року — незалежна держава.

Територія Чорногорії до XI століття носила назву Діоклея (Дукля), в подальшому — Зета. У XVI столітті остаточно затвердилася назва Чорногорія. Столиця Чорногорії до 1918 року — Цетинє, від 1945 року — Подгориця.

Дослов'янський період Знаряддя мікромустьєрської культури, знайдені біля Подгориці в скельному навісі БіочеК. К. Павленок, А. В. Кандыба, М. Б. Козликин. Материальный комплекс нижней пачки отложений стоянки Биоче (Черногория) // Новые материалы и методы археологического исследования: Материалы III Международной конференции молодых учёных. — М.: ИА РАН, 2015. в шарах, що перекривають горизонт вулканічного попелу, підтвердили гіпотезу про те, що кампанське вулканічне супервиверження, що відбулося 39 тис. років тому в районі Флегрейських полів на Апеннінах і тривало сотні років, не знищило повністю популяцію неандертальців.

Найдавнішими жителями Чорногорії в античну епоху були іллірійці, яких пов'язують з гласинацькою археологічною культуроюЮ.Лоза. Історичний атлас України. Київ. «Мапа». 2015. 320с. с.32-33,36.. Пізніше грецькі колоністи заснували міста на морському узбережжі, і вся територія була поступово включена до складу Римської (пізніше Візантійської) імперії.

Територію Чорногорії населяли іллірійські племена: , піруети, плереї, енхелеї і частково .

Середньовіччя

Про історію слов'янських племен на території Чорногорії повідомляє в середині X століття візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Згідно з його описом, між Драчем і Котором розташовувалася область Дукля, а на північ від неї — Травунія. Згадує він і про три міста, які перебували у внутрішніх областях Дуклі. На узбережжі Дуклі з античних часів існували міста Котор, Будва, Ульцинь і Скадар. Населення приморських міст було переважно романським. Християнство в сербських землях остаточно утвердилося в другій половині IX століття. За свідченням Костянтина Багрянородного, сербські племена в цій частині Балкан, включно з дуклянами, «стали самостійними і незалежними» (від Візантії).

Слов'янські племена почали заселяти Балканський півострів близько VI століття н. е. На початку VII століття на території колишньої римської провінції Преваліс було засновано сербську державу Дукля. Її центр розташовувався в римському місті Доклеа (в районі нинішньої столиці Чорногорії Подгориці). Дукля спочатку формально входила до складу Візантійської імперії.

Сербські жупани, або вожді племен середньовічної Чорногорії (Дуклі) перебували під сюзеренітетом Візантії аж до другої половини X століття, коли вони визнали владу власного князя, який залишався васалом Візантії до 1040-х років.

Під час правління в Дуклі князя Володимира в X столітті Дуклю підкорив цар Самуїл. Володимир був поведений в полон, і після одруження з царською донькою, повернув собі владу в Дуклі на правах васала Самуїла.

Дуклянська держава

В XI столітті сербські землі потрапили під владу Візантії, і центр боротьби за незалежність перемістився з континентальних областей Сербії в приморські райони — Дуклю, Травунію, Захумлє. В IX—X століттях влада в цих областях періодично перебувала в руках жупанів Рашки. Дукля з XI—XII століть стала також іменуватися Зета.

1035 року в Дуклі відбулося антивізантійське повстання на чолі з Воїславом, яке закінчилося його поразкою. Воїслава забрали в Константинополь, але після втечі йому вдалося взяти владу в Дуклі, Травунії і Захумлі в свої руки. У 1040—1041 роках в західній частині Балканського півострова відбулося повстання. 1042 року візантійське військо розграбувало Дуклю. У відповідь війська Воїслава завдали візантійцям важкої поразки. Після цього Воїслав створив незалежну Дуклянську державу. Після Воїслава влада перейшла його синові Михайлу (бл. 1050 — бл. 1082), який включив у свою державу Рашку. 1077 року папа Григорій VII на прохання Михайла надав йому титул короля.

Згідно з Дуклянська держава поділялася на області на чолі з жупанами (comes). На саборах за участі чиновників і знаті вирішувалися важливі державні питання. Костянтин Бодін (1082 — бл. 1101) поставив при владі в Рашці жупанів Вукана і Марка. При Костянтині Бодіні Дуклянська держава охоплювала всі сербські землі, включно з Рашкою, Боснією і Захумлєм. Барську єпископію було перетворено на митрополію. На початку XII століття загострилася міжусобна боротьба. Після смерті Бодіна або раніше держава розпалася. Наступні правителі Зети перебували в повній залежності від Візантії або Рашки.

Від XI століття як назва держави все частіше вживалося слово Зета (імовірно, від давньослов'янського слова жнець).

В державі Неманичів

Після закінчення династії Воїславичів Зета була остаточно приєднана до Рашки під час правління великого жупана Стефана Немані (бл. 1168—1196), який вигнав зетського князя Михайла. Разом з Травунією Зету було передано в управління спадкоємцю престолу Вукану. 1186 року Стефан Неманя завоював Котор і приєднав його до Сербської держави.

На морському узбережжі в XIII—XIV століттях найбільшим містом був Котор, який підтримував активні торговельні зв'язки з континентальними районами Сербії. Населення Будви, Бара, Ульциня займалось переважно мореплавством, а також суднобудівництвом. Ці міста мали самоврядування та власні статути. Їх населення поділялося на міську знать — властелів і звичайних городян — пучан. Поступово роль Народної Скупщини в міському управлінні впала, і влада перейшла до рук патриціату, що увійшов до складу Великого віча.

Навесні 1332 року частина зетської шляхти взяла участь у заколоті на боці молодого Стефана Душана.

Зетське князівство

Під час розпаду сербо-грецького царства володарі Зети — з 1366 року більше не визнавали владу царя Уроша. В 1385 Балша II загинув у битві з турками, його зетські володіння дісталися Джураджу II Стратимировичу. Вук Бранкович взяв участь в сербсько-боснійської коаліції проти турків, яка зазнала поразки в Косовській битві 15 червня 1389 року. До кінця XIV століття більшість володарів внутрішніх районів Зети перетворилися на турецьких васалів. 1396 року Джурадж II Стратимирович віддав Венеції порт на Бояні, міста Скадар і Дриваст.

Після смерті Балші III 1421 року Зета перейшла у спадок сербському деспоту Стефана Лазаревича. Він продовжив війну з венеційцями, але незабаром уклав мир і передав Венеції приморську громаду і міста Котор, Ульцинь, Скадар і Леш.

В 1439 Зета стала протекторатом Венеції під владою місцевого феодального роду Чорноєвичів і отримала нинішню назву Чорногорія (серб. Црна Гора, або італ. Montenegro — Чорні Гори). Іван I Черноєвич переніс столицю до міста Цетинє.

Внутрішні райони Зети поступово переходили під владу турків. 1455 року гірська частина Зети на захід від річки Морачі, яка в цей період уже згадується під назвою Чорногорія, підкорилася Венеції. Спираючись на матеріальну допомогу Венеції правитель Верхньої Зети Стефан Черноєвич чинив туркам опір. Син Стефана — Іван Черноєвич (1465—1490) спробував зайняти венеціанське Примор'я, але незабаром пішов на примирення з Венецією. Після зайняття турками рівнинної частини Чорногорії Іван Черноєвич втік до Італії. Скориставшись початком у Туреччині боротьби за владу після смерті султана Мехмеда II, Іван Черноєвич повернувся на батьківщину і визнав себе васалом Туреччини. У важкодоступній місцевості Іван заснував Цетинський монастир, який став для нього резиденцією. Після його смерті почалася боротьба між його синами. А 1496 року самостійність Чорногорії ліквідували турки. Багато місцевих феодалів утекли або були винищені. Тоді ж у гірських районах Зети виник шар нових феодалів, які об'єднувалися в «братства».

Турецьке панування До 1499 турки завоювали володіння Черноєвичів і підпорядкували всю територію Чорногорії, за винятком деяких міст Которської бухти, що залишилися під керуванням венеціанців.

Внаслідок турецького завоювання майже всі югослов'янські землі охопило посилене переміщення і міграція населення. За рахунок тих, хто втік від турків, зросла кількість жителів Чорногорії, і Герцеговини[./Історія_Чорногорії#cite_note-FOOTNOTEИстория_Югославии1963193-27 ]. Сільське населення після турецького завоювання сербських земель значною мірою складалося зі скотарів-влахів. Крім Чорногорії скотарі переважали також у розташованих поруч гірських районах Герцеговини і південної Сербії. Згодом влахи зливалися з іншою райєю[./Історія_Чорногорії#cite_note-FOOTNOTEИстория_Югославии1963195-29 ].

1499 року Чорногорія увійшла до складу . 1513 року тут утворено самостійний санджак під керуванням сина Івана Черноєвича — , який перейшов у іслам. Замість харачу та інших податків у Чорногорії введено філурію з будинку, яка зазвичай поширювалася на влахів. Після смерті Скендербега 1523 року Чорногорія втратила самостійність. Тут не було володінь турецьких феодалів — вона вважалася султанським хасом. Згодом низовинні райони країни — навколо Жабляка, Подгориці та інші опинилися під турецькими феодалами. У гірських районах турецька влада залишалася слабкою. Ймовірно, з кінця XVI століття філурію замінено загальною даниною (харачем). Скотарські громади в гірських районах Чорногорії, Брди і Герцеговини користувалися широкими правами. Турецьких феодалів і чиновників там не було, і влада перебувала в руках кнезів, воєвод і сердарів, які очолювали кнежини — територіальні об'єднання, що входили в свою чергу до складу нохій. Територіальні громади ділилися на братства, а ті в свою чергу на сім'ї. Члени великої патріархальної сім'ї — задруги — вели колективне господарство. В Чорногорії розповсюдилася . Крайня нестача придатної для господарської діяльності землі та інші причини призводили до збройних зіткнень між громадами. Кнез, воєводи і сердар поступово відокремлювалися від інших селян і часто ставали фактично дрібними феодалами. Сербська церква, юрисдикція якої поширювалася на Чорногорію, ймовірно, в 1520-х роках була підпорядкована Охридській архієпископії. 1557 року сербську Пецьку патріархію було відновлено.